Музейна таксидермія в Гадячі: справа Сергія Литвиненка

– Ви переїхали з Луганщини? Чому обрали саме Гадяч для нового життя?

– Так, саме із Луганська, у червні 2014 року, коли ситуація загострилася, вирішив повернутися на малу батьківщину. Тут жили мої батьки, а після їхньої смерті залишився будинок.

Я не тікав від обстрілів — для мене було неприйнятним саме явище так званого «русского мира». До того ж, я допомагав військовим ЗСУ, разом із волонтерами ми передавали хлопцям на фронт усе, що могли: харчі, намети, спальники — навіть ті, що були вже списані, вивозили з університету.

Я добре знаю росію — ми багато їздили туди в різні експедиції ще з 1985 року, інколи три-чотири рази на рік. Разом з колегами ми вирушали у наукові поїздки, щоб спостерігати та вивчати тварин у природному середовищі. Мандрували ландшафтами Волги, Дону, Калмикії, Уралу, Башкирії і навіть Казахстану. Багато бачили, багато спілкувалися з місцевим населенням. Тому, що таке «русский мир», яке там ставлення до українців — я знаю не з чуток, а з власного досвіду. Я бачив росію зсередини, не з інтернету. Це поліцейська держава, і вона такою була ще задовго до 2014 року.

Сергій Литвиненко: таксидермія без жорстокості та зі змістом

– Що найскладніше у вашій роботі?

– Зберегти експонати. Річ у тому, що комахи – шкідники (міль, шкіроїди) дуже швидко адаптуються до різних побутових отрут: частина популяції виживає і стає стійкою до хімікатів. Шкідники можуть спотворити, а іноді повністю знищити опудало за декілька тижнів. Це дуже прикра ситуація, адже деякі зразки тварин можуть потрапити у руки таксидерміста один-два рази в житті.

Нещодавно поблизу Великих Будищ я знайшов на дорозі чорного тхора — його збила машина. Мисливствознавці не мали жодної інформації про мешкання цього виду на території Гадячини ще з 70-х років минулого століття.

– Ви можете підтвердити, що «жодна тварина не постраждала внаслідок вашої професійної діяльності»?

– Це звучить, знаєте, якось… умовно. Ми ж їмо курей, свиней, ловимо рибу правда? Тож не можемо сказати, що «жодна тварина не постраждала». Є наука, і для науки тварини в кількості одна-дві особини завжди добуваються — інакше не буває. І тільки представники звичайних (масових) видів. Рідкісні, червонокнижні – табу. Якщо ж тварина загинула випадково та вчасно потрапила до рук таксидерміста – це виправдано. Таким чином до Гадяцького історико-краєзнавчого музею потрапили: видра, борсук, горностай, білка, куниця кам'яна та деякі інші звірі.

Я пройшов тисячі кілометрів із рюкзаком, біноклем, фотоапаратом — і не знайшов жодної тварини, яка б просто померла своєю смертю десь у природі. Загинула — так, трапляється. Якось я відібрав сову у яструба. Ми якраз проходили повз, він злякався й намагався злетіти, але через вагу здобичі не зміг і кинув її.

Треба розуміти: для природи вилучення одного-двох екземплярів абсолютно не шкодить. У мене є спеціальний дозвіл від Міністерства екології — лише для науковців і лише для збору звичайних, не рідкісних, не червонокнижних видів. А от справжня шкода — це коли рибу травлять хімією, зливають відходи з ферм у водойми. Тоді гинуть тисячі живих істот.І таких прикладів багато.

Музейна таксидермія, що об’єднала громаду навколо справи одного науковця

– Як вас прийняла місцева громада?

– Влітку 2014 року мене до Гадяцького музею запросив працювати Василь Сиротюк, тодішній його керівник, коли дізнався, що я займаюся таксидермією. У жовтні я вже став до роботи. Міська влада всіляко сприяла — допомагала, підтримувала.

Жодних ворожих настроїв відносно себе не відчув. При тому, що мій син розмовляє російською мовою, хоча чудово володіє й українською. Ніхто ніколи не зробив зауваження — принаймні мені чи моїм близьким.

– Поділіться враженнями від роботи в музеї за ці роки.

– Я люблю цю роботу. Це, знаєте, як посадити своє дерево, побудувати будинок.. Хочеться по собі залишити щось із того, що вмієш робити, ніхто не вічний. Таксидермістів в Україні зараз дуже мало — буквально одиниці. Недарма Сиротюк якось пожартував: «Нам Вас бог послав, 150 років тут нікого не було, і ще стільки ж не буде». Бо справді — ця справа дуже рідкісна.

– Ви говорите, що таксидерміст – дуже рідкісна професія. Як її популяризувати та зробити більш привабливою для молоді?

– Зараз таксидермію майже ніде не викладають. Біологів загалом готують мало — навчальні програми скорочуються. А тих, хто дійсно зацікавиться, — одиниці на тисячу. Це все — винятково приватна ініціатива. Як правило, хтось із кафедри зоології бачить, що студент цікавиться — і тоді передає знання особисто. Таксидермії не навчишся по відео. Це дуже тонка, ювелірна робота, яка вимагає багато часу.

– Скажіть, наскільки збільшилась експозиція музею за час вашої роботи?

– Коли я прийшов, було лише кілька експонатів. Я пам’ятаю яструба, вже пошкодженого міллю, і борсука. Все. Я починав практично з нуля.

За час моєї роботи, якщо рахувати за музейними паспортами, то я виготовив приблизно до сотні експонатів. Але якщо враховувати кожен об’єкт окремо, як того вимагає музеологія — наприклад, кожну голку з окремою комахою — то це вже сотні й сотні одиниць.

Щоб зібрати хоча б щось, доводиться намотувати сотні кілометрів. А далі — створення експозиції. Комахи, павуки, метелики — усього багато. Колекція поповнюється постійно — і в цьому, власне, сенс існування природничого музею. Якщо ми просто зберігаємо те, що вже є — це вже крок назад. Музей живе, коли його колекції розвиваються.

Про те, як життєві виклики стають початком великої справи

– Поділіться мріями та планами на майбутнє. Чи є якісь особисті цілі, які ви хочете реалізувати?

– Хочу створити вітрини з комахами — яскраві, зі світлинами, щоб була видовищна, пізнавальна експозиція. І вітрину з підводним світом (рибами).

Наприклад, хочу показати велику фотографію очей бабки («стрекоза» – рос. мовою) — у неї до 30 000 фасеткових вічок. Це дозволить краще зрозуміти особливості її зору.

Я обрав для створення експозиції музею екологічний напрям — спеціалізацію по екологічних групах за середовищем існування. Такий підхід називається розподіл по біоценозах або біотопах. Він дає змогу краще показати, як живі організми пов’язані з середовищем, у якому існують.

– Що б ви хотіли сказати тим, хто також змушений був покинути рідний дім? Що означає для вас новий початок?

– Я б сказав так: не треба боятися нового етапу в житті, не варто лякатися змін. Деякі люди за своєю природою дуже консервативні і прив’язуються до речей. А інші, навпаки, легкі на підйом. Я постійно слідкую за новинами. Люди сидять під обстрілами, проте не виїжджають, адже бояться нового. Але це — хибна внутрішня установка.

Я б порадив: потрібно починати життя заново. Знаю багато людей, які так зробили. Зокрема, це мої колеги з Луганського університету — зараз його філії є в Полтаві, Лубнах і Миргороді. Люди приїхали, оселилися в гуртожитках, де кімнатка півтора на два метри — і нічого, живуть. Я теж залишив квартиру, проте вже майже забув про неї. Єдине, про що шкодую — не вивіз книжок. Багато хто залишив усе — житло, посади. Та головне — не зациклюватися на матеріальних цінностях, зберегти своє життя, допомагати іншим і шукати нові шляхи для розвитку.