Музика дитинства: Рашівський духовий оркестр

«Першим моїм керівником був ще Іван Йосипович, в якого я грав на альті. Потім В’ячеслав Андрійович переконав мене продовжувати грати, ще й тому, що не вистачало дітей певного віку, тож у 7 класі я почав грати на барабані. Барабан був великий, а я - не дуже, проте завзято його тягав аж до 11 класу. Пам’ятаю, як за перше місце на черговому звіті оркестранти отримали путівки в дитячий табір в Одесі, це була визначна подія для сільських дітей. Взагалі, ми постійно займали на звітах призові місця. Оркестранти були одягнені в гарні піджаки, начищені інструменти блищали, ми з радістю чекали кожної нової поїздки. Увесь оркестр з трубами заходив в тісний автобус і ми їхали на черговий звіт. Одного разу під час такої поїздки чудили, поки мій товариш впав і погнув трубу старшокласника. А ми всі дуже поважали старшаків, навіть побоювалися їх. Бо В’ячеслав Андрійович зробив таке правило, що старші відповідають за менших. Тож і на репетиції краще було не запізнюватися, бо старші хлопці контролювали менших, і тому, хто запізнився давали смачної репанки, а часом і палка від барабана йшла в хід. Взагалі, було весело і престижно грати в оркестрі. В Гадячі ми взагалі постійно займали призові місця».

«Оркестр наш згадується, як дещо виняткове. В’ячеслав Андрійович кожному учаснику робив прослуховування, визначав, чи є слух. А тоді, мабуть, за комплекцією найхудіших ставив на баси, а найсильнішому давав барабан. Загалом, оркестр складався з більш як тридцяти дітей. Був поділений на ліву та праву секцію. У праву секцію входив другий тенор, альт, туби, бас і барабан, а зліва були корнет, кларнет, саксофон і перший тенор. У кожного було своє місце і свій інструмент, за яким ми доглядали, перед парадом мусили начищати войлоком з пастою Гої або натирали крейдою аж до блиску.

Найпам’ятнішими моментами були щорічні поїздки в Полтаву або, як казав В’ячеслав Андрійович «на ПолЬтаву». Це була дійсно подія для нас, коли весна цвіла в самому розпалі і нас захоплювало передчуття нового. З року в рік, з-поміж іншого, ми грали марш Ципоріна, який приносив нам призові місця. Так хвилююче було подивитися на інших музикантів, послухати щось нове. Особливо пам’ятаються дівчата барабанщиці з Червонозаводського, які були не лише талановиті, а ще ж і гарні.

Ходити на репетиції не просто хотілося, а навіть дуже хотілося. Попри батьківське нарікання за незроблену домашню роботу, ми кидали все і бігли не просто грати, а спілкуватися. Було дуже багато прекрасних моментів, які згадуєш тільки з усмішкою. В’ячеславу Андрійовичу треба віддати належне за організацію, ініціативу та терпіння».

«Я грав у оркестрі з 5 класу, це з 1997 року. До нас прийшов В’ячеслав Андрійович у школу і сказав, що хоче набрати учасників оркестру. Ті, хто зацікавився, мали пройти два етапи відбору. На першому перевіряв наявність музичного слуху, а на другому - нас розділяли на 2 групи по 10 чоловік кожна. Я потрапив в другу групу, тож шансів, що я потраплю до оркестру, було мало. Довгенько прийшлось просити, поки він перевів мене у першу групу. Спочатку ми дуже мало вчили нотної грамоти, а далі почали вивчати цілі твори, з яких найулюбленішим був «Києве мій». Але він був мені і найскладніший. Перший час ми постійно носили труби додому. Особливо цікаво було йти на репетиції взимку, бо поки дійдеш, труба замерзала і відмовлялася грати, тому нам давався час на “відморожування” труб. Пізніше всі вивчали марш Ципоріна - нашу т.з візитну картку для полтавських парадів. Зі своїми колегами, я його грав 5 років підряд. Хоча лише на третій рік свого перебування в оркестрі поїхав в Полтаву в наших славетних червоних піджаках. Серед 10-15 оркестрів, я пам’ятаю, лише наш один був сільський на весь Гадяцький район. Після параду ми мали дві години просто погуляти по Полтаві. Це була наша винагорода.

Кожне урочисте свято в селі не обходилося без духового оркестру. Під час вручання атестатів для кожного випускника школи ми грали фанфари. А коли випускник був ще й «духовиком», фанфари грали три рази. Це було приємно і красиво. Після школи я вчився в Полтавському національному технічному університеті, і коли там дізналися, що я грав у духовому оркестрі, мене відразу зарахували в тамтешній оркестр. Це великі привілеї для студента, якому йшли назустріч у вирішенні багатьох студентських питань. Лише одиниці грали на духових інструментах, серед них і я.

У В’ячеслава Андрійовича в оркестрі завжди був порядок. Серед оркестрантів було неписане правило: старші хлопці повинні контролювати поведінку молодших. І це був вірний підхід, бо серед 30-40 учасників оркестру панував лад. Взагалі В’ячеслав Андрійович вмів нас мотивувати. З самих перших зустрічей він переконував, що духова музика і володіння інструментом - це гарна можливість у житті, це привілеї в армії, це можливість додаткового заробітку, це престиж і краса для будь-якої інтелігентної людини».

«Найсильніше враження справляли щорічні поїздки в Полтаву на марш-парад у травні. Тоді з села більше нікуди не їздили, відчуття було, наче в Нью-Йорк прямуєш. Поїздка тривала лише день, а балачок було на цілий рік. Взагалі не шкодую, що ходив в оркестр. Весело було. Мабуть, то був вік такий, пора дитинства, безтурботної юності, яку В’ячеслав Андрійович ще й музикою доповнював, за що йому велика вдячність».

«Я почала ходити в оркестр у п’ятому класі. Прослуховування пройшла легко, але потім на моє здивування труби мені не дали, а почали вчити нотної грамоти. Трубу отримував той, хто її успішно опановував. Я отримала трубу остання, і то лише тому, що моя група мала переходити в оркестр і мені підказували уже хто, як міг, бо дуже всім хотілося грати. Я отримала трубу альт – найнуднішу в оркестрі. Я сиділа в басовій групі і відверто нудьгувала. Для розваги хлопці запихали якесь ганчір’я в трубу, щоб воно феєрично вилітало і смішило увесь оркестр, здогадуюся, крім В’ячеслава Андрійовича. Потім я попросилася, щоб мене перевчили грати на флейті, ще тому, що не хотіла щороку йти на марш-параді з великою трубою. Поки ми їхали в Полтаву на той парад в автобусі В’ячеслав Андрійович давав нам свої настанови та кожному особисто зав’язував краватку.

В оркестрі звичайно кожен учасник хотів спробувати грати на всіх інструментах. Всі пробували, але муштуки не міняли, особливо «цікаво» було дути після когось, хто дуже любив лузати насіння. Взагалі, досвід гри в оркестрі – це завжди теплі спогади. Це було весело, по-особливому інтригуюче, бо завжди хтось щось утне для забави. Навіть зараз я це згадую і усміхаюся».

«Духовий оркестр це, по суті, перший мій досвід у іншому, незвичному для мене середовищі: всі різні, характери, поведінка, вік, але музика та хобі, любов до неї нас об’єднувала.

Я любила оркестр, але ніколи не подобалася собі на групових фото. То я вліво, то вправо дивлюся, не, як всі красиві усміхнені діти. Аж тут одного року, після марш-параду в Полтаві, я отримала фото, де я нарешті подобаюся собі, марширую в першому ряду, поряд з тридцятьма іншими оркестрантами. Тільки придивляюся, а я єдина з тридцяти чоловік, хто йде не в ногу. За це можна було отримати на горіхи від В’ячеслава Андрійовича.

В оркестрі були мої друзі, мій брат. Ці роки подарували мені чудові можливості, адже зараз я перекладаю пісні. Дві пісні я записала на студії. Саме завдяки знанням нотної грамоти і напрацьованому слуху, це виходить легко».

«В останній рік моєї участі, коли ми в Полтаві грали, маршируючи по центральній вулиці, стався один випадок, який досі викликає в мене усмішку. Марширує оркестр наш, і тут в один момент ми всі розуміємо, що пропадає партія барабана. А барабан чи не найголовніший, адже задає темп і гри, і маршу. Ми продовжуємо йти, граємо, як можемо. Я повертаю голову і дивлюся, як збоку котиться наш барабан. У барабанщика лопнув ремінь. Ніхто з оркестру не зупинився, всі до кінця дограли свої партії, хоч це було непросто.

Іншого разу під час чергового шкільного заходу, коли треба було марширувати і співати, наш клас вирішив марширувати, співати і грати на інструментах, адже з мого класу аж п’ятеро було в оркестрі. Після наполегливих репетицій, ми дійсно вразили всіх. Навіть, не знаю, чи хтось ще таке робив.

Вважаю, що роки в духовому – це особистісний розвиток. Попри те, що часто не хотілося ходити в холодний репетиційний зал темними зимовими вечорами, я ні трохи не шкодую, що в моєму житті був такий досвід, як Рашівський духовий оркестр».

«Вже шість років я граю в оркестрі. Спочатку було важко, але тепер мені подобається все більше і більше. Потрібно багато репетицій, щоб пальці, ніби самі, автоматично натискали на клавіші. Музична грамота давалася б мені легше, якби я більше працював над собою, але мені подобається оркестр і музика. Особливо люблю твір «Києве мій».