- 342
- 342
Михайло Драгоманов і гадячани: події та постаті часу
Михайло Драгоманов народився у хліборобській стороні українських чорноземів в самому, так би мовити, серці України. Старовинний Гадяч... Невеличкі міщанські та козачі хатки, чепурно вибілені білою глиною, ховались у гіллястих садках. У дворах – рублені комори для всякого припасу, повітки... Поміж дворами – вулиці для проїзду, а серед чималого майдану стояв камʼяний собор, недалеко від якого простяглися торгові ряди усяких крамниць. Повітове скарбництво та урядові будівлі земської управи були просторі, з великими вікнами, вибудувані з цегли.
А попід узгірʼями сріблився Псьол, аж доки не ховався десь серед далеких синіх борів. Усе це на десятки верст відкривалося з так званої Драгоманової гори, що виступала вперед обабіч крутого узвозу до річки, де крутились млинові колеса. На цій горі у будинку під соломою на два комини, що був «повернений причілком до тихої невеличкої вулички, омаяної давніми шовковицями та акаціями», народився Михайло Драгоманов.
Михайло Драгоманов і гадячани
На перший погляд, провінційний Гадяч нічим не відрізнявся від інших повітових містечок тогочасної Малоpocii.
Виводимо це з листа Юрія Юрійовича. Цвітковського до Михайла Петровича Драгоманова, власне зі слів:
«Каждый занят своим домашним делом, солит огурцы, закупает запасы, толкует конспиративно о судьбах других и бездействует. Совершенно всё бездействует, повальное бездействие».
Тільки нi! Гадяч дечим відрізнявся. А саме – людьми. Тривалий час учителював і завідував Гадяцьким повітовим училищем Михайло Макаровський, людина вельми освічена на ті часи. В «Южнорусских очерках и портретах» про нього лишились такі відомості:
«Ум, справедливость и дар слова отличали его. Он владел образованием гораздо большим, чем люди того скромного общественного положения, которое он занимал. Знал и говорил по латыни, французки и немецки. Был любим и уважаем горожанами Гадяча и своими учениками».
Його епічне обдарування проявилось у поемах «Наталя» та «Гарасько», хоча літературна мова автора залишалась дещо книжною, застарілою.
Михайло Драгоманов згадував: «Хоч маленьким хлопчиком, а я пам'ятав українського поета Михайла Макаровського і, трохи підрісши, хвалився, що бачив у нашому домі чоловіка, котрого печатні твори лежали у матері у комоді».
Запам'яталась і домівка Макаровського великим портретом Богдана Хмельницького та книжкою – історією «Малої Росії» Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського. Не була чужою сімʼї Драгоманових і українська письменницька течія в особі ординарного професора Київського університету Амвросія Метлинського, який доводився їм родичем і часто відвідував їх. Саме йому Драгоманови передали частину своїх записів народних пісень.
У ті часи в Гадячі до одного з наймасштабніших культурно-освітніх осередків входила ціла плеяда родини Тихоновичів: Феофан Васильович, Микола Феофанович, Марія Семенівна, Дарія Семенівна. Предтечею глибоких знань латинської мови для Михайла Драгоманова був П.В. Тихонович. Латиніст, перекладач, автор ряду праць з греко-римської словесності навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Будучи магістром давніх літератур, написав для гімназій «Объяснение на первую и третью Горациеву сатиру». Ще підлітком Михайло теж узявся за українські та російські переклади Горація «Наука поезії» та «Блажен той, хто відійшов від справ».
Витоки знань і перші зв’язки Михайла Драгоманова
З того часу, як Петро Миколайович Тарасов відвів малого Михайла в Гадяцьке повітове училище, хлопець легко та успішно, крок за кроком, опановував науку. П. Заколодяжний пригадував:
«Куди нам до нього! Куєш, було, куєш той урок, насилу витовчеш, а Драгоманов раз прочитае – і вже знає». Недарма учні справедливо говорили: «Йому це все рівно, що морозиво зʼїсти».
Та він і сам через відстань років зізнавався, що під час навчання в Полтавській гімназії вільного часу в нього було вдосталь, бо «більшу частину науки своєї класи» знав іще з повітового училища, де давались досить пристойні знання з усіх предметів.
Драгоманов мав у Гадячі своє коло товариських відносин. І формування його характеру випливало як з книжної науки, так і з місцевого оточення. Перше всього – це рідня по батьковій та материній лінії: Політики, Коломійцеви, Данилевська, Цяцьки, Шульженки.
З атмосфери свідомого громадського життя в коло близьких гадяцьких знайомих входив, перш за все, Микола Балла. Син вдови титулярного радника Анастасії Григорівни Баллиної, що мешкала на міській площі, відзначався здібністю у навчанні й був досить помітним у енергійній суспільній діяльності. Закінчення ним повітового училища припадає на 1858 рік. Є відомості, що він видавав «Учневий журнал».
В листах Драгоманова простежується постійне піклування про здоровʼя Балли, його науку, даються поради щодо підбірки книг для читання. Все це старший за віком товариш, значно освіченіший за інших, не випускає з поля зору, спроектовуючи велику надію на розумові здібності гадяцького юнака. («Как идет его приготовление к наукам?» Липень 1857 року; «Надеюсь, что Коля выдержит хорошо экзамен». Квітень 1858 року: «Будут экзаменовать Николая Павловича Баллу в маю месяце». Грудень 1864 року).
Одного віку з Михайлом Драгомановим був Микола Шульженко із Красної Луки. Хлопці дружили між собою ще з дитячих літ, згодом разом навчались у Полтавській гімназії. Завдяки власним здібностям та широкій обізнаності в книжній науці, Драгоманов подавав допомогу Шульженкові в освіті. В майбутньому вони стануть на шлях подальшого поступу культурного руху України, створивши в Києві Тимчасову педагогічну школу.
У київських листах до матері Єлизавети Драгоманової відчувається щира радість успіхам товариша: «Коле скажите, что он утвержден в степени». Або: «Шульженко в Чернигове один из лучших учителей».
Пройдуть роки, і Микола Михайлович Шульженко стане попечителем Київського учбового округу.
Духовна присутність Драгоманова в середовищі гадяцької молоді
Михайло Драгоманов, який закінчив Київський університет ім. Св. Володимира і був залишений викладачем кафедри загальної історії для набуття майбутньої професорської посади, завжди мав внутрішню потребу про когось постійно турбуватися.
Він запрошує Івана Рудченка жити до себе в Київ і пропонує підготувати його до вступних університетських іспитів. Для гадячан молодий науковець Драгоманов був ідеалом всебічно багатого інтелекту та благородства душі. Він мав величезний авторитет і в очах Івана Рудченка, що остаточно вплинуло на його рішення вирватись із повітової атмосфери. І коли Рудченко в Києві зайшов до свого вже одруженого старшого товариша – то там і лишився.
«В київській домівці Михайла Петровича він жив досить тривалий час», – засвідчують спогади сучасників. Його молодший брат Панас Рудченко (Мирний) пригадував: «Думку про вищу освіту піджеврювало у нас товариство з сімʼї Драгоманова, що мало на складання наших поглядів дуже великий вплив. У видатній по освіті та талоновитості сімʼї часто збиралася молодь одводити душу за вичитуванням видатних російських письменників: Гоголя, Тургенєва, Толстого, Островського і інших».
Відомо, що в Гадячі славилась власна бібліотека Драгоманових. І Гадяч, багатий на зубожіле дворянство з колишньої козацької старшини, ще тримав у своїй памʼяті гетьманські часи і не забував про вартість книг.
Приятелював Михайло Петрович Драгоманов також і з братами Кучинськими та Миколою і Віктором Ковалевськими. Микола Ковалевський родом із Ковалевщини (тепер село Степаненки Гадяцького району), з дворянської сім'ї. Український громадсько-політичний діяч, літератор, щирий провідник ідей Драгоманова, його вірний близький друг ще з дитячих років. Особливо вони зблизились, увійшовши у «Стару громаду» лівого крила ліберально-буржуазної інтелігенції. Учителював у Києві та Полтаві, згодом його вислали до Сибіру. Повернувшись до Києва, збирав кошти для передачі Драгоманову за кордон на видання українських книг.
Книга як дар: символічна підтримка Драгоманова з Гадяча
Ним і Лесею Українкою до 30-річчя наукової, громадсько-політичної та літературної діяльності Драгоманова були зібрані кошти в сумі двісті карбованців у Гадяцькому повіті від земляків. Замовивши фольклористичну книгу Чайльда «Англійські і шотландські балади», підписали її так: «1864–1894, Гадяч. Славному борцю за волю, освіту та економічний добробут русько-українського народу».
Між ними надійно встановилась досить міцна і тривала дружба на все життя. Це добре розуміла Леся Українка, листуючи сестрі Ользі з Ялти в листопаді 1897 року:
«Спогад про дядька зливається у мене в одно зі спогадом про його найкращого, найвірнішого, найблагороднішого друга, отже, нехай не важиться при мені зачіпати іх памʼять зневажливим словом!»
В молоде суцвіття юнаків гадяцького краю входив і Блюмель, через якого із Києва передавались книги. Немає сумніву, що він був близьким до Драгоманова, який у день свого весілля писав до матері:
«Я сегодня держался не без достоинства, гораздо лучше моего шафёра – Блюмеля, даже пробовал важничать...».
Виходячи навіть із прізвища, неважко здогадатись, що він походив із сімʼї німця Блюмеля, який у Римарівці утримував пансіонат, де вивчали німецьку та франуцузьку мови, гру на фортепіано і дещо із загальних наук. У книзі Г. Гетьманця «Борець народний» про цей пансіонат можна знайти таку згадку:
«Блюмелі були люди дуже розумні, і наука у них проводилась дуже добре».
Драгоманов і Гадяч: турбота на відстані та живий інтерес до громади
Посилено працюючи над собою у Києві (а працювати Драгоманов умів до самозабуття), він не відходив від культурно-громадського життя Гадяча. Мав тверде переконання, що всі свої сили і всю свою дотепність треба цілком віддати на користь того народу, з якого сам вийшов для щастя того краю, де ти родився і ріс. Таким же духом віяло і від гадяцького народолюбця Петра Семеновича Іващенка, в майбутньому автора книги «Предания и суеверные сказания о кладах, как данные к вопросу об археологической топографии Гадячского уезда». Михайла Драгоманова цікавило все: проведення любительських спектаклів у Гадячі, заснування жіночої школи, справи громадської бібліотеки, вибори гласних у земство і т.ін.
Ось окремі речення із листа до матері Єлизавети Іванівни:
«Что в Гадяче? Театры есть или нет? Что Минский бата-льон? Что библиотека?»
Справа в тому, що після царського маніфесту 1861 року навколо Гадяча ще десятиліттями вирувало постійне невдоволення та стихійні протидії селянства проти нової грабіжницької реформи. Щоб придушити заворушення, у поміщицьких маєтках у вигляді екзекуції розмістили дві роти Мінського піхотного полку, що квартирував у Гадяцькому повіті, щодо театру то відповідь була такою:
«Предполагают спектакль у пользу библиотеки, и как видно, у них мало актеров. Потому что приглашают чуть ли не каждого участвовать».
А це вже з іншого листа:
«В Гадяче открыт заговор против Войны? Значит, Войновцы немножко поколебались».
Звичайно, в повітовому середовищі місцеві справи дворянства мали своєрідний резонанс.
Між найвпливовішими та найсильнішими дворянськими родами в повіті – Войни і Масюкова – велась постійна боротьба за виборні посади предводителя дворянства, суддів, засідателів тощо. Тривалий час цілковита пepeмога була на боці роду Василя Степановича Войни. Але чомусь захиталась земля під ногами володаря Гадяччини…
Михайло Драгоманов і гадячани в культурному русі другої половини ХІХ ст.
Найбільш цікаве та незнане зі світу передової думки приходило саме від Михайла Драгоманова, що своїм демократизмом запалював гадячан як людина талановита, розумна, до того ж вольова та впливова. Свіжий струмінь київського джерела духовності розширював спокійне провінційне річище. І листи, що на той час були чи не єдиною можливістю обмінюватися інформацією на відстані, набувають особливої інформаційної вартості. В них – весь широкий спектр турбот та зацікавлень щодо культурного простору Гадяччини:
«Кстати, как идет продажа малорусских книг у Ивана Яковлевича?» (Лист М. Драгоманова до матері 25 квітня 1863 р.). «Попроси И.Я. переписать статью о Пирогове и, по возможности, распространи; если можно, одну копию отдай в Гадячскую библиотеку. Дай и Коле Балле переписать – с наказом распространять». (Лист до брата Івана, грудень 1862 року). «Посылаю Пивоварову, Герасиму Ивановичу, в библиотеку и Меркульеву по штукe диссертации». Квітень 1864 року).
Шануючи гуманізм видатного вченого-медика і педагога Миколи Івановича Пирогова, він високо оцінив його реформи на терені освіти і прагнув, щоб земляки теж були з цим обізнані. А дисертація «Император Тиберий» була однією з перших досліджень Драгоманова з історії Римської імперії, якою він орієнтував громадську думку на європейський прогрес. Молодий науковець уважно стежив із Києва, щоб його праця зайняла чільне місце в гадяцькій книгозбірні, ініціатором заснування якої був саме він, завжди тримаючи її під своєю опікою. І через 25 років Меркульєви та Софія Пивоварова будуть зазначені в архівних документах 1888 року як благодійники і почесні члени Гадяцької бібліотеки. Задум Михайла Драгоманова дав хороші результати…
Сарськими знайомими Михайла Петровича були Євграф Война, що очолював опікунську Раду для благовлаштування Покровської церкви в Крутьках та надвірний радник Семен Метлинський, про працевлаштування якого учителем у Києві він так турбувався. З сімʼєю Коломійцевих із Сар його поєднували міцні родові звʼязки. Їхні діти навчались у Києві і жили на Печерську, тому Михайло Драгоманов намагався якомога частіше їх навідувати. B епістолярній спадщині збереглися прізвища з товариства його гадяцьких знайомих: Софії Баренцової, сусіда Гурина, земського гласного
Барсукова, Ромашкевича, Штернова, сина якого навчав латинської мови.
Дехто дотримувався думки, що член київської Громади та «Комітету 12 на Подолі» Юрій Цвітковський, з яким Драгоманов складав програму газети «Киевский телеграф», теж був гадячанином. Він дбав про те, щоб надсилались кошти для женевських видань Михайла Драгоманова. Женевські видання потрапили до Гадяцького революційного гуртка В.К. Чайковського (1882 р.), який складався з опозиційної до самодержавства інтелігенції. Той факт, що під час обшуку у В.Чайковського було виявлено збірник «Громада № 3», підтверджений поліцейським актом. Можливо, примірник «Громади» передав хтось із рідні видавця? Та більше всього – дійшов він нелегальним шляхом заборонених видань, відомим Юрію Цвітковському.
Друзі юності: вірність, мовчання і роздоріжжя
По-різному склалися долі товаришів «обильной юности». У молодих роках помер Микола Балла. Шульженко став попечителем Київського учбового округу. Про нього Леся Українка в листі до Антоніни Макарової писала:
«Він хоч і родич нам, але не такий чоловік, щоб я могла його по щирості хвалить...».
Іван Рудченко, будучи начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, з обережності глибоко сховав свої ліберальні погляди. Пригрітий високим начальством, він не зважився написати жодного листа своєму недавньому учителеві-вигнанцю Михайлу Драгоманову. А ще кілька років тому Іван Якович так полюбляв листуватися з професором, що перебував у закордонному відрядженні від університету… Земляки, колишні приятелі, уникали листування з емігрантом. Давні дружні стосунки рвалися. Чи не сам тільки Микола Ковалевський, незважаючи ні на що, залишився вірним давній дружбі?!
Доля емігранта і пам’ять про великого сина Гадяча
... Він народився із самого серця України, щоб стати духовним світочем української нації на шляху загальнолюдського поступу. І царина його духу широка. Глибокий аналітик і блискучий полеміст, що поєднував у собі мудрий скептицизм історика з багатогранною ерудицією талановитого публіциста. Великодумний Драгоманов… Йому судилась доля емігранта. І болгарська земля біля суворих балканських гір дала останній спочинок великому сину Гадяча.
Згодом поставлено пам'ятник. Висічений профіль небіжчика звернений туди, куди за життя завжди були спрямовані його думки: на північний схід, на тихі води, на ясні зорі, на Україну далеку.
Читайте також:
