Микита Білостоцький: пам’ять про сина, яку бережуть батьки

- Олександре Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, про Микиту. Якою він був людиною?

- Він був дуже талановитий, цілеспрямований і допитливий хлопець. Якщо він чимось «запалювався», то поринав з головою у досліджувану тему.

Син був дуже щирим,  добрим, товариським, завжди всім допомагав і мав багато друзів. Один із його друзів-художників якось намалював Микиті дружній шарж. Микита мав артистичний талант, міг скопіювати якусь людину і іноді влаштовував друзям такі розіграші. Навіть колись думав вступати до вишу на спеціальність «акторська майстерність».

В побуті був не дуже організований, у кімнаті панував безлад, але ті речі, якими Микита цікавився – були в ідеальному порядку і чистоті. Наприклад, полиці з книжками чи колекція марок, яка була розкладена до міліметра.

-  Микита був філателістом? Розкажіть про це.

- Так, у шкільні роки Микита був членом Харківського відділення Спілки філателістів України і у 1992 р., взявши участь у філателістичній виставці, отримав бронзову медаль. І тему він обрав, як на мене, непросту – «Сталін і сталінізм». Для нього це було дуже серйозно, він розумів весь негатив сталінської імперії, проймався історіями масових розстрілів, які влаштовувала тоталітарна влада, долями мільйонів людей, закатованих за свої демократичні погляди. І його перші історичні дослідження були присвячені темі нацистського Холокосту єврейського населення Харкова. А дипломна робота у Харківському інституті культури розкривала історію  ідеологічних  кампаній 1940-х років в СРСР.

Серед його захоплень були легка атлетика, бальні танці, туризм, лижний спорт. А згодом він долучився до руху історичної реконструкції, учасники якого в ігровій формі відтворювали як епізоди фантастичних романів, так і реальні історичні події. Зокрема, такі ігри дозволяли глибше зрозуміти реалії Другої Світової війни, які дуже цікавили молодь. Військові однострої, спорядження, зброя, шеврони, зачіски вояків, тактичні прийоми бою різних армій - все слугувало реалізації проекту.

Харківську державну академію культури Микита закінчив у 1997 році. А потім став засновником і протягом 20 років керівником Музею історії Харківського національного університету будівництва і архітектури.

- Микита народився у 1975 році і зростав ще в часи радянського союзу, то коли Ваш син почав проявляти проукраїнські настрої?

- Вже у студентські роки Микита вступив до лав громадського об’єднання «Молода Україна». І попри те, що у побуті користувався переважно російською мовою, академічні лекції читав українською і, як і вся родина, твердо стояв на проукраїнських позиціях. Тож після випробувань двох революційних майданів (2004 та 2013-2014 рр.) нас не здивувало тверде рішення Микити, попри кількох відмов ТЦК, стати добровольцем до лав ЗСУ. Отже, наступну зиму (2014-2015 рр.) Микита стояв на обороні рубежів України біля с. Миколаївки Куп’янського району Харківської області.

- Якою була його служба під час АТО?

-  Микита відмічав певні недоліки в організації діяльності підрозділу і намагався поліпшити умови служби побратимів. Свою основну задачу вбачав у захисті України і добре виконував свою місію.  Про це свідчить позитивна службова характеристика, надана йому командирами військової частини В6250 у серпні 2015 року, і рекомендація стосовно зарахування на подальшу службу до оперативного резерву ЗСУ першої черги.

- Чи змінився він після отриманого військового досвіду?

- Змінився. У нього сформувалося критичне ставлення до української армії, адже він побачив її «з середини». Але я так гадаю, що він сподівався, що за останні роки в армії відбулися позитивні зміни.

-Що Ви можете розповісти про службу Микити вже під час повномасштабного вторгнення?

- Микита знав, що ця війна неминуча і вважав необхідним стати професійним вояком. У 2019 році він вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба (НУПС) за спеціальністю «Організація морально-психологічного забезпечення військ». У липні 2021 року він на «відмінно» склав встановлені екзамени і отримав спеціальність військового психолога. Але не дочекавшись наказу міністра про присвоєння звання молодшого лейтенанта, він поквапився підписати контракт на службу до зенітного ракетно-артилерійського дивізіону військової частини А0536 на солдатській посаді. Далі було 2 місяці підготовчих тренувань у Львівській області і відправка до бригади, яка базувалася у м. Волноваха на Донбасі. Командири обіцяли Микиті невдовзі перевести його на офіцерську посаду молодшого лейтенанта, відповідно отриманій військовій спеціальності, але такого призначення не дочекався, що дуже його гнітило. Вже після його загибелі ми протягом двох років зверталися до командування з метою виправлення такої несправедливості. Цього літа нам нарешті надійшов лист про зарахування його до офіцерського складу.

- Що Вам відомо про події, коли загинув Ваш син?

- Одного разу, на початку березня Микита з побратимами дивом вийшли живими з оточення під Волновахою. Але під Павлівкою, поблизу Вугледара, ворожий снаряд наніс йому смертельне ураження.

- Вам одразу повідомили про загибель сина чи було ще не відомо що з ним, коли зник зв'язок?

-  Микита загинув 5 серпня 2022 р., а вранці 8-го нам зателефонували із ТЦК і повідомили цю страшну вість. Тіло змогли привезти у Харків аж через 13 днів. Поховання відбулося 18 серпня, було дуже багато друзів, студентів і колег Микити.

- Чи спілкувалися Ви з кимось із побратимів Микити? Як вони його характеризували?

- Так, під час поховання до мене підходили хлопці і говорили: «Олександре Вікторовичу, дякуємо вам за такого сина. Він був справжньою людиною. Справжнім другом».

Боляче, що його нема. А нам залишається тільки память…

- На благодійному забігу «Гадяцьке Сафарі», де ми і познайомилися із Вами, Ви бігли в пам'ять про сина. Розкажіть, як прийшла ця ідея і як Ви готувалися.

- За професією я медик, тому знав про користь занять бігом, але знайти час для тренувань через цілодобові чергування в лікарні не виходило. Обмежувався ранковою гімнастикою. Тож бігати я почав вже у Гадячі. А коли донька показала оголошення про «Гадяцьке Сафарі», вирішив зареєструватися і пробігти скільки зможу. Я почав систематично тренуватися і щодня додавав трохи дистанції. Спочатку було дуже важко, але потім я зрозумів, що якщо людина чогось бажає, то вона цього досягне, треба тільки не здаватися. За тиждень до забігу я вже долав заплановану дистанцію у 5 кілометрів. Потім дав собі кілька днів відпочинку і побіг вже на благодійному заході.

- За який час Ви пробігли тоді свою дистанцію?

- За багато (сміється – прим.авт) За 91 хвилину.

- Це дуже крутий результат, зважаючи на Ваш вік, тривалість підготовки і ту спеку, яка стояла в день забігу. В пам'ять про свого сина Ви добігли до фінішу і це найважливіше.