- 378
- 378
Мистецька резиденція у селі Баранівка: простір для змін
У селі Баранівка на Шишаччині, де мешкає менше ніж шістсот людей, діє мистецька резиденція. Вона поєднує творчість, дослідження традиційного співу та формування спільноти. Досвід цього маленького села може стати дороговказом і для Гадяччини — у пошуку нових підходів до культурної роботи, збереження пам’яті та побудови діалогу між поколіннями.
«Баранівка: простір для співу і тиші»
Наприкінці літа журналістки «Рідного краю. Газети Гадяцького земства» побували в Баранівці, щоб побачити, як сучасні мистецькі практики змінюють життя громади. Тут зустрічаються місцеві мешканці та запрошені митці з різних міст і країн. Разом вони відновлюють забуті традиції, діляться сучасним мистецтвом і створюють простір, у якому народжуються нові сенси для майбутнього.
У цьому матеріалі ви знайдете розмови як із жителями Баранівки, так і з митцями, які приїжджають сюди, щоб відкрити громаду до сучасного мистецтва. Першою свою історію розповідає співачка й дослідниця традиційного співу Валентина Левченко.
«Голос, що зшиває спільноту». Розмова з Валентиною Левченко
— Пані Валентино, розкажіть трохи про себе. Як ви опинилися у Баранівці?
— Я співачка, музикантка, композиторка й дослідниця традиційного співу: не лише українського, а й різних культур світу. Працюю з голосом у різних формах: від імпровізації до перформансів. А до Баранівки мене запросила моя знайома Ганна. Вона колись ходила до мене на хори ще в Києві й навіть брала участь у моїх онлайн-програмах. Коли вона переїхала до Баранівки, запропонувала мені спробувати зробити подібні спільнотні практики для місцевих. Я погодилася, приїхала — і закохалася в це місце.
— Що вас так привабило?
— Полтавщина завжди займала особливе місце в моєму серці. Тут надзвичайна краса й унікальна поліфонія. Я вже кілька років мрію знайти село, де можна було б купити хату, а, може, й кілька, щоб разом із друзями створити щось на зразок культурного кластера. Маю мрію про великий суспільний простір — щоб можна було проводити майстер-класи, події, будувати нову традицію співжиття.
— А що вам дає село, і що, на вашу думку, отримує громада від вашої присутності?
— Для мене це передусім тиша, простота й можливість «детоксикувати» свідомість від міських конструктів — того, як виглядати, що носити, як «правильно» жити. Тут я можу почути себе. А ще дуже цінно зустрічати місцевих людей: вихованих, сучасних, із цінностями. Вони просто мають менше доступу до культурних продуктів, ніж ми в містах. Тож я бачу сенс ділитися тим, що маю.
— Ви працюєте з традиційним співом. Як місцева спільнота сприймає цю ідею?
— Є відчуття, що традиція поступово забувається. Переважно вона збереглася лише в старших жінок. Молодь часто думає, що це «не трендово». А коли ми, молоді й «модні» з Києва, приїжджаємо і з захопленням вчимося цього співу, то подаємо сигнал: це варто зберігати. У місцевих є унікальна можливість почути традиційні пісні напряму від старших, без посередництва записів. Я вірю, що ця робота допоможе повернути силу співу в повсякденне життя.
Мрії, що народжуються у селі. Розмова з Ганною Кройтор
— Пані Ганно, ваше прізвище звучить незвично. Якого воно походження?
— Це моє дівоче прізвище, по татові. У нього гагаузьке коріння з території сучасної Молдови, де слово «кройтор» означає «кравець».
— Як ви пов’язані з Баранівкою?
— Уперше я приїхала сюди ще в студентські роки з друзями. Ми відпочивали у бабусі Ніни — родички наших друзів, яка жила в глиняній хатині біля Псла і завжди приймала нас як своїх. Відтоді ми полюбили ці місця й щоліта приїжджали сюди. Згодом наше коло друзів мріяло про спільний будинок, де можна було б жити, зустрічатися, садити дерева, робити освітні та мистецькі події. Зрештою, ми знайшли будинок на пагорбі. Так із 2010 року з’явився «Спільний будинок у Баранівці».
— А ким ви себе ідентифікуєте сьогодні?
— У Баранівці я адміністраторка й викладачка англійської. Також фасилітаторка — супроводжую процеси в групах, допомагаю людям почути одне одного, дійти згоди або просто побути разом. Останні кілька років я також продюсерка та організаторка мистецьких резиденцій. Моя роль — бути «надихателькою», вигадувати формати й вірити в силу мистецтва.
— Ви вже другий рік поспіль проводите мистецьку резиденцію у Баранівці. Чому вирішили робити це саме під час війни?
— Простір завжди має силу об’єднувати, незалежно від часу. Але під час війни гострота життя відчувається сильніше. Є більша цінність у простих речах: зустрітися, бути поряд, торкнутися одне одного, підтримати дітей чи жінок. Звісно, важче без чоловічої підтримки — хлопці воюють, і нам доводиться самотужки вирішувати навіть побутові справи. Але ми вчимося: ремонтуємо, косимо, водимо машини, навіть вчимося працювати з електрикою. Цей час навчив жінок бути сильнішими.
— Що для вас особисто означає життя в селі?
— Воно змінює ставлення до світу. Я майже весь день проводжу надворі, працюю із землею, саджаю, доглядаю тварин. Це зовсім інший ритм — він дає силу й відчуття єдності з природою. Тепер я по-іншому розумію слова селян: земля — матінка і годувальниця. Раніше це звучало пафосно, а тепер я відчуваю це щодня.
— І що вам найбільше хочеться передати через вашу роботу тут?
— Я мрію, щоб простори, які ми створюємо, ставали місцем трансформацій. Тут люди відкривають нове про себе, надихаються, діляться сенсами. Для мене це і є найбільша цінність.
«Зберегти пам’ять у цифровому світі». Розмова зі Світланою Житньою
Мистецькі резиденції у Баранівці не лише гуртують місцевих мешканців, а й відкривають двері для митців з різних країн світу. Вони приїжджають сюди, щоб поділитися своїми знаннями й дати дітям та дорослим доторкнутися до новітніх практик. Цього літа, наприклад, до села завітала Світлана Житня з Австрії. На запрошення Ганни Кройтор вона провела майстер-клас із дітьми, навчаючи їх 3D-скануванню та збереженню родинних артефактів у віртуальних «родинних кімнатах».
— Пані Світлано, як ви себе ідентифікуєте?
— Я українка, мисткиня цифрових технологій. І ще я жінка, яка цікавиться своїм родом і життям інших людей задля натхнення та створення мистецтва.
— Ви тривалий час працюєте за кордоном. Чи вплинув цей досвід на ваше бачення українських цінностей?
— Так. Особливо мене вразив досвід життя в Австрії, куди я потрапила як біженка. Я бачила, як там родини зберігають артефакти своїх предків, передаючи зв'язок із ними через речі. В Україні ж через історичні події багато хто мусив відмовлятися від свого роду або втрачати все під час вимушених переселень. Тому у нас цей зв’язок із минулим часто слабший. Я усвідомила: навіть якщо неможливо зберегти речі фізично, можна зробити це у віртуальному просторі — архівувати та передавати далі.
— Ви працюєте з 3D-скануванням. Як цей інструмент допомагає зберігати пам’ять?
— Технологія дозволяє відсканувати матеріальний об’єкт, створити його цифрову модель і зберегти у віртуальному просторі. Це може бути все, що має значення для людини: сімейна скрипка, щоденник дідуся, невеликий архітектурний об’єкт у дворі. До цього можна додати аудіо чи текстові уривки. У результаті виходить віртуальна «родинна кімната», доступна з будь-якого куточка світу.
— Чому ви погодилися приїхати саме в Баранівку?
— Бо небайдуже. А ще — завдяки запрошенню Ганни Кройтор, моєї давньої знайомої з Харкова, яка започаткувала тут мистецькі резиденції. Я мала можливість і натхнення приїхати в Україну, відкрити для себе нове село на Полтавщині й поділитися знаннями. Для мене це ще й особисто важливо, бо моя мама з Лохвицького району. Після резиденції я відвідаю її рідні місця, а зараз мені цікаво дати щось від себе Баранівці та її людям.
«Творча Баранівка: коли ідея знаходить дім». Розмова з Людмилою Сахацькою
Мистецькі резиденції приваблюють у Баранівку митців з різних країн, але справжня сила проєкту — у місцевих жителях, які народилися і виросли тут. Саме вони створюють основу для нових культурних просторів і підтримують постійний розвиток громади. Однією з таких людей є Людмила Сахацька, яка після багатьох років життя в Києві повернулася до рідного села й ініціювала створення мистецького центру «Творча Баранівка».
— Пані Людмило, розкажіть трохи про себе. Ви місцева жителька?
— Так, я народилася і виросла в Баранівці, тут пройшло моє дитинство. Потім двадцять років жила у великих містах, п’ятнадцять із них — у Києві. Працювала у фінансовій сфері, будувала кар’єру. Але з часом зрозуміла, що я не «людина міста»: мене тягнуло до землі, до простоти. Тож повернулася додому.
— Як виникла ідея створити мистецький центр?
— У березні 2024 року ми відкрили простір «Творча Баранівка». Все почалося з кількох майстер-класів для дітей, зокрема з декупажу. Потім долучили інших спеціалістів, і стало зрозуміло, що є запит на такий центр. Приміщення нам надала місцева влада, і ми змогли почати роботу.
— Чому ви вирішили взятися за цю справу, адже вона не приносить прибутку?
— Основною мотивацією було бажання підтримати дітей. Хотілося, щоб у селі вони мали простір для розвитку й творчості. Я сама після декретної відпустки почала шукати себе і знайшла у творчості — у декоруванні предметів, реставрації меблів. Це давало мені енергію, а людям — відгук. Хотілося поділитися цим і з іншими.
— Як простір змінив життя громади?
— Він став місцем зустрічей і натхнення. Тут збираються діти й дорослі, люди з подібними інтересами. Спочатку я провела кілька майстер-класів, а далі поділилась ідеєю з Ганною Кройтор. Ми об’єднали зусилля, ресурси й бачення, і це дало новий імпульс для розвитку. Тепер у нашому селі, де мешкає менше ніж 600 людей, є простір, який надихає і відкриває широкі можливості.
Мистецька резиденція у селі Баранівка: «Я пишаюся, що це є саме в моєму селі». Розмова з Жанною Данило
Якщо для Людмили Сахацької створення мистецького простору стало поверненням додому й реалізацією власних ідей, для молоді Баранівки цей простір став справжнім відкриттям. Тут вони отримали унікальну можливість творити, пробувати себе в ролі викладачів і організаторів. Однією з таких молодих учасниць є Жанна Данило, яка з перших днів долучилася до роботи центру й відчула його силу.
— Жанно, розкажи трохи про себе. Як ти потрапила до мистецького простору в Баранівці?
— Я жителька Баранівки, мені 17 років. Ще кілька років тому я вже мала невеликий досвід у декупажі. Тому, коли почула, що у нас починаються майстер-класи, дуже зраділа. Прийшла на перше заняття — і відчула, що це моє. Потім дізналася, що вони будуть проводитися щотижня, і почала ходити регулярно.
— А як змінилася твоя роль у просторі?
— Спочатку я була учасницею, а згодом мені довірили провести власний майстер-клас на День Конституції. Ми виготовляли крафтовий папір, після чого кожен створив свою «конституцію» — писав на ній, що для нього важливо, які права й цінності він вважає головними. Це було дуже цікаво і для мене, і для дітей.
— Як би ти себе ідентифікувала у цьому просторі?
— Я і учасниця, і помічниця, і, можливо, навіть наставниця для когось молодшого. У мене є музична освіта — я закінчила музичну школу, тож можу трохи викладати спів чи фортепіано. Але й сама ще хочу багато чому навчитися від інших.
— Чи змінив цей простір життя громади?
— Так, і дуже відчутно. Люди почали більше спілкуватися між собою, знайомитися, проводити час разом. Село ожило. Навіть у воєнний час, коли всім непросто, у нас з’явилося місце, де можна відпочити душею і відчути себе частиною спільноти. Я дуже пишаюся, що саме в моєму селі є такий проєкт, адже в багатьох сусідніх селах нічого подібного немає.
Досвід Баранівки для громад Гадяччини
Історії Валентини Левченко, Ганни Кройтор, Світлани Житньої, Людмили Сахацької та Жанни Данило свідчать: навіть у невеликому селі на шістсот жителів може народитися простір, який змінює життя громади. Тут поєднується традиційний спів і цифрове мистецтво, зустрічі з місцевими жителями і майстер-класи для молоді, спогади про рід і мрії про майбутнє.
Баранівка доводить: культура — це не розкіш і не «додаток», а основа життя спільноти. Вона здатна об’єднувати різні покоління, допомагати відновлювати зв’язок із власним корінням і водночас відкривати двері до сучасного світу.
Для Гадяччини цей досвід особливо важливий. Регулярні зустрічі громади, відкритість до митців ззовні, підтримка молоді та збереження локальної пам’яті — прості, але дієві кроки, які здатні оживити будь-яке село чи містечко. І головне — не потрібні великі ресурси, а лише ініціатива та небайдужість кількох людей, навколо яких поступово гуртується вся громада.
Баранівка показує: навіть у час війни можна творити простори, де народжується довіра, співпраця й надія. Це досвід, який вартий того, щоб ним скористалися й інші громади нашого краю.
