- 548
- 548
Нацгвардієць Олександр Скляр перемагає у спорті та на війні
Спорт і війна: як нацгвардієць Олександр Скляр здобуває перемоги на всіх фронтах
Вперше я познайомилася із Олександром Скляром на марафоні «Гадяцьке сафарі – 2024». Він фінішував першим, демонструючи неймовірну витривалість, енергію та впевненість у собі. На фініші його зустрічала дружина з маленьким сином на руках, а поруч стояла команда підтримки з прапором Національної Гвардії України, радісно вітаючи його перемогу. Це був щемний момент , який захопив усіх присутніх. А для мене це стало початком знайомства з гадяцьким чемпіоном світу з військово-спортивних багатоборств, який не лише виграє марафони, але й захищає країну.
Про дитинство
— Олександре, згадай своє дитинство. Хто твої батьки? Як вони підтримували твоє захоплення спортом? Чи є в твоїй родині якісь принципи або цінності, які допомогли тобі досягти успіху? — запитала я, щоб дізнатися, що стоїть за цим сильним чоловіком.
Олександр усміхається, ніби повертаючись у спогади:
— Ми жили в районі залізничного вокзалу. Там ще стояла стара дерев'яна церква. Це було серце мого дитинства. Мама — зі Сваток, зовсім недалеко звідси, а батько — з Криму. Вони зустрілися, коли батько приїхав сюди по роботі, і зрештою він прижився тут. Вони купили дім, де досі живуть.
— Виховували тебе суворо? — запитала я, намагаючись зрозуміти, чи був Олександр таким дисциплінованим ще з дитинства.
— О, ще й як! — він сміється, та його голос відлунює теплими спогадами. — У мене дві старші сестри, і їм діставалося більше. А я? Ну, я був мазунчиком. Їх завжди ставили в куток за невивчені уроки або за шкоду, а мене… якось усе обходило стороною.
— Але ж ти точно не був ангелом, — припускаю я, знаючи, що кожен має свої дитячі витівки.
— О, ні! — продовжує він з іронією. — Як і всі діти того часу, я робив свої "подвиги". Переважно ми проводили час на вулиці, грали у футбол, бігали по дворах. Це були незабутні часи. Ми жили на вулиці, змагалися за кожен гол у дворі, билися з сестрами, але завжди швидко мирилися.
Олександр Скляр з гордістю про власного сина
Його спогади малюють переді мною картину звичайного, але надзвичайно насиченого дитинства, де все жило за своїми простими, але чесними правилами. Це було дитинство, як у багатьох дітей того часу — сповнене боротьби, сміху, суперечок і швидких примирень.
— Мої сестри — Алла і Аліна, — продовжує Олександр. — Їм зараз по 32 і 33 роки. У них вже свої діти. Алла має двох хлопчиків, а в Аліни — дівчинка, Маша.
— А у тебе? — запитую я, знаючи, що Олександр теж має сина.
— Один син. Сан Санич, мій козак, — гордо відповідає він, і в його голосі чути ту саму батьківську гордість, яка завжди так зворушує.
Олександр Скляр про початок спортивного шляху
Олександр Скляр розповідає, що спорт увійшов у його життя, коли він був ще школярем. Серйозно спортом він почав займатися у 9-му класі, коли однокласник привів його на тренування з рукопашного бою до тренера Володимира Шматка. Спочатку це було просто хобі, але з часом рукопашний бій та спорт загалом стали його головною пристрастю. Олександр тренувався двічі на день, поєднуючи заняття рукопашним боєм і боксом. Це були важкі тренування, але вони дали йому неймовірний поштовх у фізичному розвитку.
— Бокс давав можливість працювати руками, а рукопашка — розвивала все тіло, — пояснює Олександр. — Це був той баланс, який мені потрібен.
Із того часу його мрії почали змінюватися. Спочатку, як багато хлопчиків, Олександр мріяв бути поліцейським, хотів рятувати людей і боротися за справедливість. Але коли прийшла пора приймати рішення про подальше життя, шлях привів його до Національної гвардії.
У 2017 році Олександра призвали на строкову службу, де його пристрасть до спорту не лише збереглася, а й розцвіла. Військова служба дала йому можливість удосконалюватися фізично. Уже за рік він вступив до Всеукраїнської федерації військово-спортивних багатоборств і отримав звання Кандидата в Майстри спорту.
Олександр Скляр у Нацгвардії: від конвою до офіцерського звання
Після строкової служби Олександр Скляр підписав контракт із Національною гвардією України й провів у конвої сім років, під час яких отримав офіцерське звання та став командиром взводу, керуючи 24 військовими. Пізніше він здобув вищу освіту і перевівся на посаду начальника фізичної підготовки у 17-ту полтавську бригаду.
— А чому ти вирішив підписати контракт? Можна ж було не підписувати, — цікавлюся я.
— Втягнувся, — пояснює Олександр, усміхаючись. — Я почав слухати судові процеси під час служби в конвої. Бачив, як через дрібниці люди втрачали свободу — це вражало. Наприклад, одного засудили на п'ять років за крадіжку телиці, іншого — на три роки за мішок сої. Важко було дивитися, як люди, роблячи дурниці, втрачають роки життя.
Ці історії вплинули на нього, змусили задуматися і переосмислити свої життєві пріоритети.
— Я зрозумів, що потрібно бути дуже відповідальним у житті. Це стало для мене життєвим уроком, — зізнається Олександр.
Про фізичну підготовку військових
Зараз Олександр відповідає за фізичну підготовку понад 2 500 військовослужбовців. У кожному батальйоні є інструктори, які проводять тренування, включно з ранковими зарядками та здачею нормативів фізичної підготовки раз на місяць. Олександр організовує змагання між батальйонами і допомагає солдатам підтримувати фізичну форму.
— Яка зараз тенденція в бригаді? Багато військових займаються спортом? — запитую я.
— Переважно молодь, — відповідає Олександр. — Це хлопці віком від 25 до 30 років. Вони активно займаються, але з віком спортом займаються менше.
Олександр додає, що стимулювати військових до занять спортом можна по-різному. Найефективніший спосіб — це додатковий вихідний день. Такі невеликі заохочення дозволяють солдатам відпочити та відновити сили.
Олександр Скляр про початок війни
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр Скляр прокинувся о 4-й ранку від дзвінка командира, який сповістив про початок війни. Він відкрив штори і побачив винищувачі, які пролітали над Полтавою. Не зволікаючи, він зібрав речі й вирушив до бригади. Його підрозділ був направлений на Сумщину, де вже почалися перші бої.
— Ми постійно змінювали дислокацію, — розповідає Олександр. — Це був дуже складний період, адже противник намагався прорватися через Сумщину і до Гадяча. Ми перевозили полонених, багато з них просто здавалися, не знаючи, куди бігти.
Олександр згадує, як важко було, коли його родина постійно дзвонила, запитуючи, що робити і куди тікати.
— Я казав: «Нікуди не тікайте, все буде нормально». Я вірив у ЗСУ і був впевнений, що ми їх не підпустимо близько.
Проїжджаючи через рідне місто, Олександр часто зупинявся, щоб зібратися з думками й відновити сили. Він розповідає, як іноді зупинявся, плакав, але швидко збирався і знову вирушав на передову, щоб захищати рідну землю.
Початок тренувань під час війни
Олександр згадує, що в перші місяці повномасштабної війни взагалі не було часу на тренування. Усі зусилля були спрямовані на бойові завдання, і лише на початку 2023 року він зміг потроху повернутися до спорту. Це було нелегко, але підтримувати себе у формі було необхідно.
Того ж року Олександр Скляр взяв участь у декількох змаганнях. Він здобув перше місце на Кубку України, його команда посіла третє місце. Після цього його запросили до збірної України, і він поїхав на міжнародний турнір у Польщу, де також здобув перше місце.
— Потім був відкритий чемпіонат у Полтаві, — додає він. — Моя племінниця теж приїхала. Вона займається боксом, але я переконав її спробувати себе в рукопашному бою. Вона спочатку не хотіла, казала, що працює лише руками, а тут треба і ногами. Але зрештою їй все вдалося.
Про підготовку до чемпіонату світу
Зараз Олександр готується до свого третього чемпіонату світу, що відбудеться 15 листопада у Вроцлаві. Попередні два чемпіонати принесли йому перемогу. Хоча він не говорить про свої плани на третій чемпіонат, його впевненість і бажання зберегти «стабільність» у перемогах відчуваються у кожному слові.
— Найважче — це поєднувати тренування зі службою, — розповідає він. — Зараз більше відповідальності, але керівництво дає мені час на підготовку.
Тренується Олександр щодня: зранку — пробіжка, ввечері — дві години інтенсивних тренувань. Раніше він скидав до 10 кг, щоб увійти у свою вагову категорію, але зараз виступає у природній вазі — 70 кг.
— А є якісь особливі ритуали перед змаганнями? — питаю я.
— Ні, жодних забобонів. Раніше дуже переживав перед боями, а зараз вже спокійний, — відповідає Олександр. — Це досвід.
Олександр Скляр ділиться планами на майбутнє
Олександр Скляр міркує про майбутнє з притаманним йому оптимізмом. Для нього головне — щоб війна закінчилася, і тоді країна почне відновлюватися та розвиватися.
— Я не збираюся нікуди переїжджати, — говорить він твердо. — Тут, на рідній землі, найкраще. Ті, хто повертається, кажуть, що у нас у багатьох аспектах навіть краще, ніж за кордоном. Треба просто працювати, щоб було ще краще.
Олександр вірить, що Україна зможе відновитися і стати сильнішою, навіть якщо це потребує часу. Його впевненість у майбутньому звучить як незламний принцип.
— А як щодо збільшення кількості членів родини? — запитую я.
— Якщо дружина завагітніє ще однією дитинкою, будемо раді, — з усмішкою відповідає Олександр. — Хотіли б дівчинку, але якщо знову буде хлопчик — теж чудово. А там далі подивимося.
Його прості слова звучать як природне продовження життя — у перемозі, у відновленні країни, у родинному щасті.
