Незалежність, дбати про своє: як Гадяч формує внутрішні краєвиди

Рідний Гадяч та його вплив на культурну ідентичність

У одного з моїх улюблених українських сучасних письменників, Тараса Прохаська, я колись зустріла начебто просту, але проникливу тезу: ландшафти, у яких ми виросли, назавжди формують наш внутрішній краєвид. Тарас Прохасько – письменник із Івано-Франківська. Щоб довідатися про його існування і творчість, і знайти у його текстах так багато для себе співзвучного, мені треба було поїхати з Гадяча вчитися у Київ. Щоб відчути уповні, наскільки правдива ця його теза про внутрішні простори, сформовані за подобою наших рідних місць, мені треба було переїхати жити у Львів, і почати звідти дивитися на своє рідне місто.

Спершу ще в Києві, а потім ще більше у Львові, виявилося: для багатьох людей зі сфери культури та літератури назва мого рідного міста – не такий вже й пустий звук. Мої викладачі з літератури, історії та права чули, звідки я, і часто хитро мружились. Гадяцькі угоди, Панас Мирний, родина Драгоманових, Олена Пчілка і Лесині щорічні відпустки в урочищі Галочка – словом, усе те, що ми якось звикло сприймали як належне і не дуже уважно вчили в шкільній програмі, почало обростати цікавими деталями і набувати все більшого, аж наче загальнонаціонального значення. Але для цього треба було достатньо віддалитися – щоб став помітним масштаб.

Маленькі містечка на «великій Україні» якось звикли за ХХ століття вважати себе значно меншими, аніж вони насправді є. (Та й Україна загалом ще донедавна навряд чи була свідома своїх масштабів і ширини просторів). Великі міста – здебільшого обласні центри – в добу індустріалізації були використані не лише для концентрації великих мас робітників. Так теж було значно легше русифікувати і радянізувати.

«Мова-меч. Як говорила радянська імперія»

У часи моєї юності (та й досі, на жаль) Полтава була здебільшого російськомовна – хоч область в цілому, тобто села і райцентри, говорили чудовою полтавською говіркою української – саме тією, з якої і постала теперішня літературна українська. Дух Івана Петровича Котляревського, на жаль, не витримав змагання з духом Полтавської битви. І це цілком зрозуміло, адже радянська імперія зручно перебрала собі багато здобутків своєї попередниці, імперії російської.

Біографії і тексти класиків зручно підчищали і додавали правильних ідеологічних трактувань, а усе, що можна було – стерли і сховали. І те, що досі, на одинадцятому році війни росії проти України, ми докладаємо стільки зусиль до деконструкції імперських міфів в Україні (і до демонтажу імперських пам’ятників в центрах українських міст) наочно демонструє, як глибоко нас намагалися прошити і зачепити на гачок великих можливостей у великих містах. Лиш нещодавно, вже під час повномасштабного вторгнення, вийшла науково-популярна книга Євгенії Кузнецової про русифікацію народів СРСР «Мова-меч. Як говорила радянська імперія». У ній просто і зрозуміло пояснено, чому українці так швидко переходили на російську, щойно хотіли хоч якогось навчання чи кар’єрного росту.

У селі і провінції з русифікацією і радянізацією було, звісно, важче. У громаді, де усі усіх знають з народження, і пов’язані всі зі всіма, набагато менше шляхів підбити людину на зраду соціального договору громади. Для цього треба створити умови крайні, на межі виживання, щоб не було вибору, крім як гризти глотку ближнього свого, а інакше загинеш сам. Так і зробили: Голодомор був геноцидом перш за все українського села, бо саме село було найважче опанувати. Вони були здебільшого самі собі господарі; у них за останні десятиліття розвинулося  підозріле політичне та громадське різноманіття; вони далі читали свого Шевченка, як святого (пошукайте ще більш антиімперського автора!); вони мали навіть не один, а кілька проектів своєї національної держави - і ще й мали достатньо ресурсів, щоб чубитися між собою, який з них кращий. Дуже консервативні і дуже вкорінені в свої землі, ці маленькі люди хуторів і повітових містечок були занадто «собі на умі»; занадто незалежні. Тому тих із них, кого не вдалося захопити на гачок віри у світле майбутнє або корумпувати партійним сприянням, треба було довести до межі людського існування, щоб зламати.

Радянська людина – найефективніший проєкт радянської влади

Як кажуть в Гадячі, хтось би спорив, а я не стану: найефективнішим проектом радянської влади стала сама радянська людина. У цієї людини мало включена або взагалі відсутня відповідальність за спільне (бо все, що колгоспне – воно, як відомо, нічиє). Вона майже нікому не довіряє, бо звикла, що реальність подвійна, і її треба читати поміж рядків (влада завжди бреше, значить ми завжди проти; але влада сильніша – значить мовчи і не висовуйся). Таким людям важко об’єднувати зусилля з іншими людьми, і майже неможливо досягти якихось великих зрушень... На противагу зневірі до інституцій влади ці люди починають опиратися на інші соціальні конструкції – наприклад, на родинні та навколородинні зв’язки. Горезвісне наше кумівство діагностує нас перш за все як спільноту-постійно-під-загрозою, якій треба було покластися хоч на щось – хай навіть на кругову поруку порушення законодавства.

Але тим не менш, над українцями все одно, навіть у радянські часи, тяжіла звитяга козацького минулого. Військова демократія в анамнезі нашої державності, навіть перелицьована радянською історіографією на боротьбу бідних селян проти поганих панів, все одно будувала іншу рамку цінностей у людей на наших теренах. Громадський активізм і підприємництво розквітли одразу як тільки мінімально дозволило законодавство, і набирали обертів аж до епохи пізнього Януковича. Протестувальники прокачували свої навички на різних акціях і майданах, і базово ми мали усвідомлення, що протестувати варто – хоч би заради того, щоб потім знати, що ти зробив усе, що міг. Остаточно ці якості українського суспільства проявилися у 2013-му - коли стало ясно, що нам не по дорозі з імперією, і ми здебільшого не вважаємо часи СРСР своєю золотою добою.

Від 2013 до 2022, навіть попри війну і внутрішні міжусобиці, ми зробили, здається, квантовий стрибок у бік протилежний від радянської парадигми. І платимо за це найвищу ціну. (Хоч і до цього теза про «подаровану» нам незалежність не витримувала критики – подивіться хоча б чудовий серіал «Колапс: як українці зруйнували імперію зла», де мовою фактів і голосами учасників подій розказано про цей переломний момент).

Однією з найважливіших суспільних змін (і реформ), що відбулися після Майдану, була якраз децентралізація. Почали проступати об’ємно не тільки наші кордони, але й те, що наповнює їх всередині. Різноманітні регіональні особливості нарешті стали приводом для зацікавленого знайомства і дослідження, а не тільки помітними відмінностями.

Нецентральні міста почали задумуватися про свої історії і підґрунтя, і розповідати їх назовні – через маленькі музеї, фестивалі, відновлену локальну культурну спадщину. І виявилося, що є чимало публіки, якій це цікаво; а головне, що це цікаво самим мешканцям цих маленьких міст.

Гадяч – місто, де лікарня, бібліотека і газета закладені родиною Драгоманових

Коли десь далеко від дому я чула про «найукраїнішу Україну», я часто думала: наскільки це усвідомлено тут, на місці? Наскільки Гадяч мислить себе як місто, де лікарня, бібліотека і газета закладені родиною Драгоманових? І хто ще знає про це поза межами міста? І хто в місті, окрім фахівців, знає про масштаб цих особистостей та їхню важливість для періоду формування української державності? Наскільки гадячани присвоїли собі свою власну культурну спадщину, свою локальну міфологію? Бо мати щось – це означає також нести за це відповідальність, дбати про це. Культура - вона ж як сад; її треба культивувати.

Думаючи про свої власні внутрішні ландшафти, я вже досить давно зрозуміла: мій базовий набір культурних маркерів опирається саме на цей гадяцький культурний контекст. Ми ходили щовесни «до Лесі» по проліски, і потім влітку купатися на річку. Ми мріяли потрапити у таємні ходи під собором, що виходять, за чутками, аж за річкою, але як мінімум – ведуть до казематів замку гетьмана Брюховецького. Ми ходили вночі через луки, щоб з курганів під Броварками дивитися на долину Псла. Я йшла в перший клас у школу, у якій вчився Панас Мирний. У старших класах я готувала якусь екскурсію англійською по експозиції краєзнавчого музею, і досі пам’ятаю, які оригінальні предмети побуту родини Драгоманових збереглися в колекції. І коли мене питають, звідки я родом, я не можу сказати просто «з Полтавщини». Бо я саме з Гадяча.

Незалежність – це стан, який вимагає практик і тренування

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я відчула цю лінію і географію ще сильніше. Бо інстинктивно мій патріотизм став (а може і був завжди) гіперлокальним – наче пришпиленим тонкою чутливою жилкою до конкретного місця на карті. І те, як місцеві мешканці (не тільки навколо Гадяча, але і в інших містах та містечках по цілій лінії кордону) самотужки, власноруч бралися оборонятися проти окупації – це теж про той самий інстинкт, який змушує дбати про своє, охороняти і захищати його.

І якщо в кризі і загрозі ми вже відпрацювали навичку надшвидкісної консолідації і спільних рішень, то грати разом на одному боці «в довгу» нам все ще треба вчитися щодня. Незалежність, яка для мого покоління начебто вже була доконаним фактом, і ніякої іншої України, крім незалежної, ми й не пам’ятаємо, – це все-таки стан, а не якість. І як всякий стан, вона вимагає практик і тренування; певного способу життя. Акт проголошення Незалежності починається на диво влучними досі словами: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною…»

Виходячи з усіх небезпек, ми не могли лишитися ідеальними. Але виходячи з усіх згаданих вище обставин, ми точно можемо бути більш дбайливі і уважні одні до одних і до нашого спільного (культури, спадщини, землі, громадських просторів…) – бо саме так ми маємо шанси домовлятися, розвивати, підтримувати – і протистояти смертельній загрозі, що вкотре (а може для нас вже й звично) нависла над Україною.