- 429
- 429
Незавершена справа, яку розпочав ще Микола Міхновський
Микола Міхновський і дім, де народилася “Самостійна Україна”
Є речі, які з роками набувають більшої ваги. Колись вони здавалися епізодами, випадковими зустрічами чи поїздками. Але згодом розумієш: це не випадковості, це частини твого особистого ланцюга пам’яті.
У липні 2017 року я побував на рідній Полтавщині. У Полтаві, завітавши до рідних по батьковій лінії, випадково натрапив у місцевій газеті «Коло» на повідомлення: на будинку Олександра і Софії Русових у Полтаві відкрито пам’ятну дошку Миколі Міхновському.
Саме в цьому будинку у 1900 році Микола Міхновський уперше публічно виголосив свій маніфест «Самостійна Україна». Тут звучали ті слова, яким судилося стати і пророчими, і незручними для багатьох поколінь українців. Саме звідси пішло у світ усвідомлення того, що українці та українки мають бути не прохачами, а господарями. І що свобода не падає з неба — її треба здобувати.
Тоді, стоячи під тією дошкою, я думав про просту річ. У ті часи потрібно було мати неабияку мужність, аби сказати вголос: «Україна має бути самостійною». Ще більшу — щоб надрукувати це. І величезну віру — щоб не зламатися. Міхновський, Русова, Пчілка знали, що йдуть проти течії, але вони розуміли головне: компроміси нічого не дають — потрібні чіткі й рішучі дії.
Міхновський говорив, що головна причина нещасть нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу.
Я знав, що мушу піти туди. Мені важливо було постояти біля цієї дошки ще й тому, що я добре знаю: без пам’яті немає нації. Я знаю, що Софія Русова, Микола Міхновський, Олена Пчілка — це не просто імена з підручників. Це люди, які виборювали нашу свідомість так само, як сучасні воїни та воїнки виборюють наше право на життя. Важливо постояти ще й тому, бо справа, за яку вони боролися, далека до завершення.
Міхновський, Русова й Пчілка: ті, хто не знали компромісу
З часом розумієш: оселі — теж люди. Ця хата бачила більше правди, ніж десятки кабінетів. Вона тримала під своїм дахом тих, хто знав головне: Україна мусить бути вільною. Я часто повертаюся до спогадів Софії Русової про Олену Пчілку. Вона писала, що Олена Пчілка не знала компромісу, мала певні переконання і велику мужність, щоб їх ясно й рішуче висловлювати. Суд історії виявив правду її впертої прямолінійності.
Інколи нас питають, чи почули ми за сто з гаком років ті слова, чи зрозуміли ми, чого вони нас вчили? Я впевнений: так. Якби ми не почули, то не вистояли б у цій війні. Київ упав би за три дні, а Чернігів опинився б у лапах окупантів. Але ми стоїмо. І не лише зброєю, а й пам’яттю та вірою в ті самі принципи, які закладалися тут, у Полтаві, на Чернігівщині, у Львові, по всій Україні.
Немає іншого способу вижити, окрім як залишатися собою. І ми це доводимо щодня. Хтось на фронті, хтось у волонтерстві, хтось словом, хтось працею. Я, наприклад, читаю лекції, допомагаю волонтерам, підтримую тих, хто творить Україну сьогодні. Адже пам’ять — це не музейний експонат, це наш сьогоднішній хребет.
Моя родина теж мала стосунок до тих, хто стояв біля витоків української національної ідеї. Мій прадід Анастасій Зайкевич був знайомий із Миколою Лисенком та Євгеном Чикаленком. Це те саме коло, та сама справжня українська еліта, яка ніколи не мирилася з рабською долею.
Степан Хмара говорив, що на нас чекають напружена праця і велика боротьба. Але попереду — неодмінно успіх.
