«Ну як ти його таким виховала?»

Народився Ваня 4 червня 1998 року в місті Гадяч. Тут навчався у школі, а згодом - здобув професію зварювальника у ДНЗ «Гадяцьке ВПАУ». З дитинства був допитливим і щирим. Цікавився комахами і чи не про будь-якого маленького жучка міг розповісти цілу лекцію. А у зрілому віці колекціонував старовинні гроші, особливо його цікавили монети. І він дуже пишався своєю колекцією. Війну він зустрів самостійним і самосвідомим чоловіком. Окремо жив із своєю коханою, заробляв, будував плани на майбутнє і точно хотів прожити довге і цікаве життя. Та клята війна відняла у нього це. Ваня завжди був дуже уважним, товариським, турботливим, терплячим. Пам'ятаю, як у дитинстві він приносив із садочку котлети, бо дуже хотів мене потішити. У нас є ще молодша сестра, то він постійно контролював нас, щоб поки мама прийшла з роботи, вдома був порядок і був помитий посуд. (Зараз пані Оксана перебуває у другому шлюбі і в ньому народилася молодша сестра Івана та Катерини Олександра – прим. ред.).

Він змалечку всім допомагав. Жінок-колег по роботі підвозив додому, дорогою в село чи із села брав попутчиків, не відмовляв нікому. Мене з роботи зустрічав. Всі говорили, що він був дуже хорошим і знайомі мене часто питали: «Ну як ти його таким виховала?».

В перші дні повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ пішов наш тато. Він був сповнений патріотизму, вірив у боєздатність української армії і силу народу в цілому. Щиро хотів захистити свою сім'ю, свою землю. Коли він попав на схід України, то хвилювався, що змушений стояти там, замість того, щоб обороняти своє місто, коли орки були тут дуже близько. Тому коли Ваня вперше заговорив, що теж хоче служити, то батько стримав його. Сказав, що хтось має залишатися вдома і турбуватися про маму і сестру. Крім того, знаючи відважний і цілеспрямований характер Вані, тато розумів, що той буде всюди йти, де потрібна допомога, не замислюючись про наслідки. Тато говорив, що «різке геройство» там ні до чого. Навпаки, іноді треба зважити всі ризики, добре продумати план дій у разі різних ситуацій, діяти розсудливо і холоднокровно.

Та коли Ваня остаточно вирішив йти добровольцем, то ми прийняли це його рішення, бо знали, що він не змінить його. Він завжди сам знав, чого хоче і переконати його в чомусь було майже не можливо. Тоді саме стали відомі наслідки окупації у Бучі, Ірпені і це ще більше «розпалювало» у сина бажання захисти і вберегти рідних від кацапської навали. Офіційно його служба розпочалася 13 січня 2023 року.

Ваня хотів потрапити у підрозділ до свого батька, але виявилося, що рідні не можуть служити в одному і тому сина спочатку кілька разів повертали додому, бо ще не визначили на яку військову посаду він має йти і в яку частину. А згодом, його відправили на навчання у Лондон. Нам повернули його записники з цього навчання.

Він дуже серйозно і відповідально ставився до цього навчання. У зошитах до найменших дрібниць записував, як поводитися у різних ситуаціях. Скільки разів блимати ліхтариком, як харчуватися з мінімальним запасом їжі та води, щоб підтримувати організм, як і де кріпити турнікети на формі, коли і який використовувати. Він розповідав нам ці подробиці і захоплювався рівнем підготовки, який надавали закордонні інструктори.

Після цього навчання його направили у Окрему президентську бригаду імені гетьмана Богдана Хмельницького. І вже у її складі він потрапив під Авдіївку.

Перше своє завдання він виконав добре, вони протримали задану позицію 4 дні. Ваня завчасно попередив, що кілька днів з ним не буде зв'язку, а тому ми, звичайно, хвилювалися, але терпляче чекали від нього дзвінка. Він, до речі, жодного разу не скаржився і постійно повторював: «Все буде нормально».

Так, якось я його запитала, чи йому страшно. Він відповів, що страшно, але з кожним днем стає спокійніше, бо вже навчився розрізняти звук коли «вихід» чи «прихід», орієнтувався як далеко відбуваються обстріли чи з якої зброї вони ведуться

В той страшний день до їхнього командира, про якого Ваня дуже добре відгукувався, зателефонував інший і попросив підкріплення. Командир вирішив відправитися на допомогу і запитав, хто ще піде. Так Ваня пішов на свій останній бій. Загалом, обстріли на тому напрямку майже не припинялися. Коли вони вже вийшли із тієї позиції і зупинилися попити воду, знову почався мінометний обстріл. Тоді одночасно загинули всі 6 чоловік: Ваня, який служив навідником, стрілець, кулеметник, санітар, водій і їхній командир. Нам мало відомі деталі. Щось повідомило військове керівництво, щось розповідали рідні інших хлопців, які тоді загинули. Так, по частинах склали події того дня, хоча запитань ще дуже багато залишається.

У лютому 2024 року Ваню посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Знаєте, іноді я думаю, що Ваня не встиг відчути і усвідомити увесь жах того, що відбувалося. І може то й на краще, якщо вже йому судилося загинути на цій кривавій війні. Тато прослужив 2 роки на війні, з них 242 дні на нульових позиціях, допоки його не звільнили після загибелі Вані. Він бачив те, про що нікому не сказав і мабуть не розкаже ніколи. Лишив на цій війні свій спокій і здоров'я, а найважливіше – сина. І це зараз йому найбільше болить, адже заплативши таку ціну, ми бачимо що тут, зокрема у Гадячі, все залишається без змін: як розкрадали бюджет, так і розкрадають, як зневажали людей, так і продовжують. За час своєї служби тато 4 рази отримував контузії та поранення. Кілька разів перебував у госпіталі. Одне поранення було досить тяжким і ми не знали чи зможе він це витримати. Одного разу поблизу селища Нью-Йорк, що неподалік Бахмуту, батько у складі невеликої групи військових затримався на одній із наших позицій, а більша частина бійців передислокувалися на інше місце. Пізніше розв'язався близький бій із ворогом, адже він прорвався у місці, де цього не очікували. Згодом, із вцілілих тато лишився один і ще 6 годин сам відстрілювався, а потім ще кілька кілометрів тягнув пораненого бійця із Білопілля. Врятований татом захисник вижив і повернувся на фронт. Тата відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

13 квітня Ваня попередив, що буде виходити на позицію і що напише, коли повернеться. Він завжди писав коротке «Все ок» або «+» і я знала, що все норм. 16 квітня всі святкували Великдень, а я вже відчувала якусь тривогу. 18 числа почала йому писати, дзвонити всім, чиї номери були. А потім ми звернулися у міський військкомат і у п'ятницю 21 числа нам повідомили, що Ваня загинув. На той момент його тіло вже знаходилося у Дніпрі.

У військкоматі нас запевнили, що міська рада повністю організує поховання і придбає все необхідне, а нам нічого самим не треба замовляти чи купувати. Але коли ми у понеділок вирішили сходити до ритуальної служби, там нам повідомили, що ми маємо обрати труну і хрест в межах виділеної міською радою суми (7 тис. грн), а окремо ми ще повинні купити наповнення для труни і інші необхідні речі для обряду поховання. А у кав'ярні, де готувався поминальний обід, ми дізналися, що влада оплачує лише 50 порцій і нам довелося дозамовити ще за власні кошти.

Тобто якби ми не пішли, а понадіялися на організацію похорону міською радою, як нас запевнили у військкоматі, то моя дитина лежала б сама гола і в голій труні.

Але і труну, і хрест із «Ритуалу» ми теж так і не забрали, і не знаємо куди пішли ті кошти, які виділилися на поховання мого сина. Бо із частини Ваню привезли у такій же труні і хрест також передали.

Я вважаю, що має бути якийсь чіткий алгоритм дій по похованню і вшануванню полеглих захисників і захисниць. Однаковий для всіх, а не в кожному селі і на кожній вулиці по-своєму. Коли загинув Ваня, його батько лежав у госпіталі, я була спустошена втратою сина, ми якось пізно кинулися до організації похорону, бо спочатку ж розраховували на допомогу з боку міської ради і тому поховали Ваню де тоді вважали за потрібне. Нині я розумію, що хоронити героїв на виділеній окремій алеї на кладовищі це розумне і важливе рішення. Спочатку ми разом із рідними полеглих військових ходили до міського голови на збори. Намагалися домовитися про алею слави: який вона матиме вигляд, де буде розміщена, які суми для якої роботи по її виготовленню та встановленню потрібно зібрати і таке інше. Але на перших зборах міський голова сам запевнив, що міська рада зробить все за власні кошти. Від нього прозвучала спочатку одна кінцева дата реалізації цього проекту, пізніше - інша, а потім були довгі дискусії в групах соц.мереж з цього приводу.

Як відомо, дуже багато суперечок було щодо алеї слави. Мені особисто не принципово як виглядатиме алея, ми носимо квіти до фото Вані і біля адміністрації, і у парк до собору. Головне – що ми маємо шанувати і пам'ятати наших героїв. Мене вразило, як якось одна жінка сказала, що не варто розміщувати зображення померлих у людних місцях, бо там люди гуляють, відпочивають, діти бігають і дивляться на це. А вона не подумала, що у деяких дітей тепер немає тата і таке фото у парку – це єдина можливість «погуляти з ним» чи хоча б біля нього?

Якось під час зборів, ми побачили в інтернеті інформацію, що в одній із громад Полтавщини за рахунок міського бюджету загиблим військовим ставлять однакові пам'ятники на кладовищі. Ми показали це голові, а він лише сказав: «Я про це нічого не знаю».

Особисто ми лише кілька разів сходили до міського голови, а потім вирішили, що більше не будемо. Він демонструє неповагу, ухиляється від відповідей, не виконує свої обіцянки. Для нас це приниженням – ходити за ним. Наразі ми можемо обійтися без допомоги міської ради, але така зневага до військових і їх рідних дійсно вражає. Я ніколи не забуду слова міського голови на похованні Вані «Шкода, що він так мало встиг повоювати»…