- 656
- 656
Олександр Білич — художник, що відродив козацький дух Гадяча
«Наповнений по вінця нашим гадяцьким козацьким духом». Олександр Білич – художник із Гадяча
Ви не знайдете у мережі даних про цього чоловіка. А його картини можна побачити хіба у когось вдома чи у приватній колекції. Ті, хто зустрічався із ним за життя, могли і не здогадуватися, що перед ними самобутній художник. Він пішов у засвіти рано й сьогодні, у часи російсько-української війни, був би поряд із тими, хто відроджує справжню історію України. Олександр Білич навіть не забутий, а не відомий широкому колу (тим паче для своїх земляків та землячок) талант гадяцької землі. Настав час говорити про нього.
У Гадяцькій публічній бібліотеці імені Лесі Українки нині проходить виставка картин. Її цікавість у тім, що ім'я художника мало відоме навіть у рідному краї. Щоб показати у бібліотеці фрагмент творчого доробку митця, картини збирали з приватних колекцій. Пам'ять про цього художника бережуть лише ті, хто його знав, хто захоплювався його творчістю. Все це про гадячанина Олександра Білича.
— Він мав душу козака. Я так думаю, що у ньому був сильний енергетичний зв'язок із землею, на якій він жив. Гадяч — одна і з гетьманських столиць, де все дихає історією. Він був наповнений по вінця нашим гадяцьким козацьким духом, — розповідає київська художниця із гадяцьким корінням Вікторія Громова, яка близько товаришувала з Олександром Біличем.
За життя Олександр Білич не любив себе рекламувати. Тепер, говорить Вікторія Громова, вона хотіла б відкрити землякам різнобічно обдаровану, талановиту, дуже працьовиту у різних жанрах мистецтва постать.
Гадяцький художник писав олійними фарбами і талановито оформлював свої картини. Колись кілька років жив у Німеччині, де займався художнім оформленням. Після повернення із Німеччини приєднався до художньої майстерні міста і багато писав на замовлення. Ще він займався різьбленням по дереву, а також працював і з металом. І доказ цьому - його цінний дар нашому Гадячу шість хрестів на головному соборі міста.
Залюблений у мазепинську добу
Олександр Білич народився у Гадячі 6 жовтня 1956 року, у мистецькій родині. Його батько грав на сцені гадяцького театру, створюючи незабутні образи з української класики. Іскра божого таланту передалася від батька до сина. Окрім захоплення прикладним мистецтвом, Олександр почав малювати олійними фарбами, але у досить зрілому віці – йому було за 30. Одна з перших картин — портрет дружини Галини.
— Ми були знайомі з юності. А тісно заприятелювали, коли нас ближче познайомив мій однокласник. І от одного разу, коли ми із чоловіком прийшли до Олександра в гості, я була вражена тим, чим він займається. Адже я сама художниця і тут зустрічаю свого давнього знайомого, який також пише картини, колекціонує і вивчає старожитності, захоплюється історією України, – пригадує Вікторія Громова.
Пан Олександр вивчав історію та етнографію рідного краю. Він був залюблений у золоту мазепинську добу (що й не дивно, адже у цей період відбувався культурний розквіт гетьманської України та виник такий мистецький стиль, як козацьке бароко – прим. авторки). Вражала його цікава колекція козацьких люльок, ядер до гармат, шабель, вишиваних сорочок, кераміки, яку Олександр дбайливо поповнював. Він відвідував етнографічні фестивалі та брав у ці поїздки сина, бо вважав, що дитина має наповнюватися українським духом. Побував в Батурині, Глухові, Чигирині, Холодному ярі.
— Колись питає мене чи я там не була (на фестивалі – прим. авторки) й називає такий, що я навіть не чула про нього, – говорить Вікторія Громова.
Козак Олександр Білич
Після закінчення першої школи Олександр навчався у Дніпрі на фотографа, а повернувшись до Гадяча, почав працювати у фотоательє. Творчі пошуки привели його до занять прикладним мистецтвом. Саме із захоплення різьбленням починається його шлях як художника. Він вдало поєднує два ремесла, оздоблюючи свої картини виготовленими власноруч рамами. Митець мав вроджене відчуття кольору та перспективи.
— Про Сашу краще говорити не як про художника, а про те, яку енергетичну наповненість несуть його твори. А Сашині картини живі, наповнені світлим духом — чи то козацька тематика, чи натюрморти, чи дивовижна картина «Водохрестя на річці Псьол» 1998 року, на якій зображені жителі міста і художник з родиною. Їх хочеться розглядати… Написані Олександром картини купували люди, які розуміються на цінності позитивної енергії, що закладена в них, – говорить Вікторія Громова.
І хоч писати картини Олександр почав не з юності, а коли йому вже виповнилося 30, та його талант швидко помітили і почали надходити замовлення. З часом їх ставало все більше і не лише від знайомих. Одне з незвичних замовлень, яке отримав художник – 10 картин про козака Мамая. Сплеск цікавості до цієї чи то міфічної, чи то історичної постаті припав на період значних зрушень в Україні – Помаранчева революція 2004 року повертала перекручену й спотворену історію України. Ці картини із Мамаєм допомогли вилікувати сина Біличів — на кошти від продажу робіт хлопчикові зробили операцію.
Зараз ці картини знаходяться у приватних колекціях в Україні та за кордоном. Варто сказати, що в козакові Мамаєві Олександр Білич бачив себе. Образ цього народного персонажу, як символ незалежного і відчайдушного козака, відгукнувся у душі художника, який зростав на гадяцькій землі, де кожен її метр просякнутий історією. Натхненний ним, митець пише автопортрет в образі козака Мамая. І одразу відходить від канонів — погляд його спрямований на глядача, замість бандури чи кобзи у руках люлька. «Вільний художник» — так позиціонував себе Білич в мережах …
Вільний духом, як козак Мамай.
Люльки й шаблі проти хвороби
Олександр Білич відійшов у засвіти три роки тому. Невблаганна хвороба перекреслила плани художника – він хотів вступити до лав тероборони міста. Війна, яку 10 років тому не називали війною, ятрила йому душу. Він дуже переймався, що в Гадячі немає тероборони, яка б стала на захист, якщо росіяни прийдуть на гадяцьку землю (росіяни справді прийшли і як би пишався Олександр Білич, коли б дізнався скільки гадячан взяли до рук зброю та захищали Гадяччину від окупантів – прим. авторки).
Пані Вікторія розповідає, що його тоді рятували усіма силами, потрібні були великі кошти на лікування. Довелося розпрощатися з чудовою і цінною колекцією старожитностей, картинами. Але лишилися хрести на храмі, лишилося оздоблення на Біблії, як символ безмежної любові до рідного краю, до земляків, до міста.
— Ми колись говорили із Сашею про ці хрести. Але я тоді подумала, що він зробив хрести для хоругов. Але коли його дружина передала ці фото, я була дуже здивована.. Вона знала, що це його робота. Так, хрести зробив Саша. Він себе не рекламував, йому це було не потрібно. Але мені хотілося б, щоб гадячани знали, яка людина жила серед нас, — говорить Вікторія Громова.
Художник і творець Олександр Білич був надзвичайно майстерним і вправним, тому отримував такі серйозні замовлення. І можна вважати, що хрести, які він створив для собору, і відновлений собор є також символом історичної справедливості — на місці, де зараз знаходиться Свято-Успенський собор, стояли церкви. Спочатку дерев'яні, потім великий кам'яний собор, що був частково зруйнований, але замість відновлення його у 1953 році підірвали, остаточно зруйнувавши.
А саме Олександр Білич своїм талантом повертав історію свого міста.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Читайте також:
