- 511
- 511
Олександр Тихоненко – бойовий медик, який рятував життя
Цього року минула вже третя річниця повномасштабного вторгнення. У Надії Тихоненко із Броварок у цій війні свій лік – два роки тому, у січні 2023-го, під час спроби евакуації поранених і загиблих побратимів загинув її син, бойовий медик Олександр Тихоненко. Надія разом із своєю донькою Лесею пройшли усі етапи: пошуки, експертизи, прийняття смерті сина і брата та пошук сил жити далі і бачити у ньому сенс.
Надія Тихоненко: «Я думаю, що Саша не хотів би, аби його іменем називали вулицю. Але мені важливо, що його пам’ятають»
Із дитинства самостійний і безстрашний
Пані Надія пам'ятає той день, коли війна увірвалася у життя її родини. Її донька Леся народила її внучку Полінку. Але радість від появи нового життя затьмарювали тривожні новини із Криму – росіяни штурмували військову частину у Перевальному. Жінка пригадує, як вона ішла від доньки із пологового, а телефон розривався від дзвінків: «Бачила? Бачила? Військову частину в Перевальному блокують!».
– А там служив тато моєї внучки, чоловік доньки Лесі, – говорить жінка.
А майже через рік, у 2015-му, син Саша візьме академвідпустку, підпише контракт і після кількаденної підготовки поїде медиком із батальйоном «Київська Русь» під Дебальцеве.
Йому тоді було 23, він навчався у престижному навчальному закладі – Національному медичному університеті імені Богомольця, попереду ціле життя, але молодий чоловік вирішив, що буде корисним на фронті.
– Він мене запевняв, що буде у резерві, а не на передовій. Але вже наступного дня зателефонував: «Мам, ми їдемо через Гадяч». Він заїхав на волонтерський центр, який тоді розташовувався у колишньому готелі «Жовтень», завантажив авто продуктами і водою. Близько третьої ранку я вийшла на світлофор, сіла у його машину. А там так було тісно, ніяк навіть розвернутися. Поряд був автомат, я хотіла його підняти, щоб собі хоч трохи звільнити місце, але не змогла, він був такий важкий, – пригадує пані Надія.
Таким Саша був із дитинства – самостійним і безстрашним, любив пригоди. Пані Надія пригадує, що син сам собі у дитинстві виривав молочні зуби:
– Мені потрібне дзеркало, проточна вода, і щоб нікого поруч не було, і не заважайте мені, – пригадує пані Надія слова малого сина-школяра.
Хлопчик був допитливою дитиною і дуже любив читати. У досить малому віці він прочитав книгу «Цусіма» на 900 сторінок. За любов до читання вже під час навчання у Лохвицькому медучилищі викладач зарубіжної літератури називав його «Професором».
До сьомого класу хлопець навчався у Броварківській школі, потім у школі-інтернаті у Гадячі. Після 9 класу вступив до Лохвицького медучилища, а далі — до університету Богомольця. Він хотів стати військовим лікарем.
Дебальцеве 2015: випробування, які пройшов Олександр Тихоненко
Дебальцеве 2015 року — це трагічна сторінка оборони України часів АТО. За офіційними даними у боях за це місто загинули 110 українських військових, а майже 300 були поранені. Врешті сепаратистам та російським бойовикам вдалося взяти це місто.
– Хоча евакуацію поранених вже заборонили, вони все одно їхали, бо головне було – не зупинятися, адже евакуаційна машина одразу ставала мішенню. Вони підбирали всіх: і живих, і загиблих. Був випадок, коли одному бійцеві пробило артерію, і Саша просто тримав її пальцем, щоб той не стік кров’ю, – пригадує пані Надія. — Одного разу, коли я телефонувала йому, він майже не говорив – втратив голос. Запитую, що сталося.
А він говорить: «Ми біжимо з пораненими, треба швидко передати їх лікарям, а тут кореспонденти. Кричимо: «Дорогу! Пропустіть!» Ось так і зірвав голос». Я бачила Сашу по телевізору – коли показували, як везли поранених у Бахмут. Журналісти знімали репортажі, і він «миготів» у кадрі кілька разів. Я сиділа перед телевізором і просто сходила з розуму, – згадує пані Надія. — У нього завжди була улюбленою ця фраза: «Все добре, усе нормально». Колись влітку він приїхав додому на реанімобілі, бо машина потребувала ремонту. Водій розповідав, як вони викидали з машини все залите кров’ю, а Саша казав: «Все добре, все нормально».
Безмежна любов: Олександр Тихоненко і його родина
Олександр мав особливе, трепетне ставлення до мами. Але чи не найбільшу любов він відчував до своєї хрещениці, доньки своєї сестри Лесі.
– Це було щось особливе — щира, всеосяжна любов. Він грався з нею, турбувався, як старший брат. Полінка після смерті Саші не могла повірити, що його більше немає. Довгий час вважала, що він у полоні. Коли ми сказали їй правду, вона відмовлялася прийняти це, – говорить пані Надія. – На мене образилася за те, що я колись в інтерв'ю сказала, що Саша загинув. Він на перше місце ставив інших, а не себе. Я говорила йому, що може б він одружився, люди ж одружуються. Але у нього була одна відповідь: «Та ну, мама, ти що, як жінку вдовою залишати. Я не можу так вчинити».
«Саша сказав, щоб збиралися і їхали у село, бо війна»
Після Дебальцевого Олександр Тихоненко мав контузії, лікувався. Згодом підписував нові контракти із іншими військовими частинами. Він міг виїхати за кордон на роботу, але вирішив залишитися в Україні. І у 2020 році знову підписав контракт – із ДШВ, а у січні 2022 року продовжив його на три роки – цього разу із 116-ю бригадою територіальної оборони, де служив фельдшером.
— Я тоді запитала його, чому він підписав контракт аж на три роки? А він відповів: «Тому що буде війна», — розповідає Надія Тихоненко.
А невдовзі росіяни почали вже повномасштабне вторгнення. Жінка пригадує, що дізналася про нього, перебуваючи у Броварках – вона встала із автобуса, прийшла додому і тут зателефонувала донька і повідомила: «Мамо, Саша сказав, щоб ми збиралися і їхали у село, бо війна».
— Я вийшла надвір – сонце світить, усе здається спокійним. Але коли увімкнула телевізор, усе зрозуміла, — розповідає пані Надія.
У ті дні, коли росіяни зайшли на Полтавщину, Саша був поряд зі своїми рідними. Він також брав участь у «Гадяцькому сафарі».
– Його спокій передавався нам. Він знав, що робить. Я тоді вже жила у стані війни вісім років. І мене не охоплювала паніка, як багатьох. Він казав: «Це війна не людей. Це війна техніки. Пересидите в погребі, і все буде добре…», – пригадує пані Надія. – Він обіцяв мені, що далі області вони не підуть, «бо ж тероборона».
Але 116-ту бригаду тероборони перекинули на Донбас. Полтавці брали участь у обороні Соледара. Перед відправленням Саша встиг заїхати додому – на похорон батька. Це була їхня остання зустріч.
Уже два роки пані Надії болить, що ж хотів сказати їй син 19 січня, напередодні загибелі.
Того дня вона була на Водохрещі у церкві. На телефоні був вимкнений звук і вона пропустила той дзвінок.
– Ми стояли в церкві із кумою. Відчуваю мені важко. Виходжу надвір, дивлюся пропущений. Пишу: «Синок, не могла відповісти, бо була у церкві». Але він уже не відповідав. Я й досі намагаюся зрозуміти, що він тоді хотів мені сказати, – пригадує пані Надія.
Останній шлях героя: прощання з Олександром
Олександр Тихоненко загинув 20 січня під Благодатним від прямого потрапляння протитанкової керованої ракети у легкоброньований тягач (МТЛБ), у якому він їхав разом із водієм забирати поранених і загиблих. Шансів вижити у нього не було.
У ті дні, пригадує Надія Тихоненко, вона була спокійна, адже знала, що із сином може не бути зв'язку і три дні. Проте жахливу новину вже знали знайомі і боялися їй сказати – а раптом це неправда.
Олександр Тихоненко заочно навчався на факультеті загальної психології Полтавського педагогічного університету. У 20 числах січня він мав здавати сесію.
— Староста їхньої групи, Юля Голобородько, намагалася із ним зв’язатися, телефонувала до мене, говорила, що із ним немає зв’язку. А Саші тоді вже не було в живих, — гірко говорить пані Надія.
Про загибель Саші її доньку повідомив його товариш, із яким вони разом служили у десантно-штурмових військах. Він зателефонував доньці пані Надії Лесі.
Поховати Олександра Тихоненка вдалося лише у травні 2023 року, після підтвердження особи через ДНК-аналіз. На похороні було море людей: друзі, побратими, ті, хто знав і не знав Олександра. Живими коридорами люди проводжали траурний кортеж від Гадяча до самих Броварок.
– Леся мені тоді говорила: «Це прийшли до Саші, який не любив публічність і бути у центрі подій». А ще мені розповідали, що було так багато машин, що ніде було припаркуватися, й люди їх залишали на трасі і йшли у село на похорон. Я й досі вдячна усім, хто був того дня із нами і хто щиро й нині підтримує нас увесь цей час, — говорить пані Надія.
Як жити після смерті найрідніших
Після загибелі Саші у житті його родини пішла не просто чорна смуга, а чорна діра:
– Начебто навколо все не змінилося і люди ті ж, але твоє світобачення вже інше, зовсім інші думки, цінності. Ти в одну хвилину розумієш, що опиняєшся в іншій реальності, в іншому всесвіті. І я витягувала із цієї діри себе сама, – говорить жінка.
І її життя та життя доньки набуло нового сенсу: зберегти пам'ять про Сашу. Родина Олександра Тихоненка передала кошти, які отримала від держави, на встановлення дитячого майданчика біля Гадяцької міської лікарні, а також відновила поклонний хрест на в’їзді у Броварки.
Підрозділу, де служив Саша, пані Надія та Леся передали власне авто — воно ще й досі служить для евакуації легкопоранених, хоча пройшло вже майже два роки.
А ще пані Надія разом із донькою втілили те, що Олександр не зміг зробити за життя:
– Якось нас запросили у педагогічний університет, там вшановували пам'ять студентів, які загинули на війні. І нам так запала у душу фраза, що, на жаль, не всі зможуть отримати диплом. І ми із Лесею вирішили на знак пам'яті про Сашу отримати ці дипломи, тому вступили на магістратуру Полтавського національного педагогічного університету. І ось нещодавно ми отримали дипломи, – говорить пані Надія. — Нам пропонували перейменувати вулицю на честь мого сина. Але я вважаю, що вулиці мають носити нейтральні назви. Та і Саша, на мою думку, був би проти такої меморіалізації пам’яті. Ми навіть відмовилися встановити інформаційну табличку біля дитячого майданчика на території лікарні, що то наші благодійні кошти. Нам вистачає відгуків, про те, що цей майданчик потрібний.
Пам’ять про героя: Олександр Тихоненко назавжди в серцях
Але разом із тим жінкам важливо, як пам’ятають їхнього Сашу. Пам’ятає лікарка Світлана Близнюк, яка ще у дитинстві йому робила операцію на оці.
Пам’ятають побратими, які назвали на честь Олександра назвали свій підрозділ — «Медики Єтті» — за його позивним.
Пам’ятають у освітньому закладі, де він навчався — на фасаді Гадяцького профільного ліцею відкрили меморіальну дошку загиблим учням.
Пам’ятають в університеті Богомольця — студентам навчального закладу, які віддали життя за незалежність України, відкрили пам’ятний знак.
Пам’ятають переселенці, які на початку повномасштабного вторгнення жили у Сашиній квартирі, а нині телефонують пані Надії з-за кордону, й згадують, як у страшному 22-му, він заварював їм запашну каву.
Пам'ятають побратими, яким Олександр Тихоненко рятував життя. Пам’ятають однокласники та однокласниці, однокурсники та однокурсниці, друзі…
Тож і після своєї смерті він продовжує жити, змінювати цей світ і людей. Він залишиться у серцях тих, хто його знав, і навіть тих, хто ніколи не зустрічав його, але хоч раз почув про Олександра Тихоненка на позивний «Єтті».
І ця пам'ять — найцінніше, що залишається.
