- 1133
- 1133
Олексій Штанько: журавлик із Сар, якого чекають і досі
Журавлик Олексій Штанько
Ось уже пройшло два роки, а я все чекаю із-за кривавого обрію війни неземного дива - в нашій вуличці на околиці Сар, над колишніми кар'єрними торфопрорізами, з'явиться він - наш Альоша Штанько. Прогінний, ясноокий, світлочолий, з притиском у кроках. Для продовження роду названий іменем свого діда. Я пригадую, як на різдвяні свята відкривалися двері і з-під руки старшої сестрички вкотилося з морозу диво: синьоокий клубочок довірливо подав «святкову вечерю» і сказав єдине слово: «Візьміть». З того часу Штаньків Альоша став для мене близьким. Він дійшов до повного зросту якось непомітно. Ріс нелегко. Пробивався до життя, як крізь асфальт травинка. Коли ж ти встиг вирости, хлопчику? Ще донедавна водив за собою менших дітлахів і з тихою посмішкою щось їм лагідно розповідав. Був зосереджений на своєму внутрішньому світі і з юнацьким максималізмом поглядом кидав виклик, неначе брав на себе проблеми своїх ближніх.
А був ще таким молодим. Тепер фрагментами аналізую кожен його крок… Ось їде на рибалку. Вітер крилом птаха розвіює його чубчик кольору пшениці. А це вже тонкостебла постать Альоші в присмерках вирізблюється на розораних осінніх гонах. Я називала його подумки «журавликом» і мала надію на майбутнього хлібороба. Та військове оповіщення приголомшило невідомістю:
«Старший кулеметник 2 відділення… 1 взводу… оперативного призначення…» Розрізнені слова тексту не сприйняла свідомість. І раптом: «Солдат Штанько Олексій Андрійович близько 11 години 20 хвилин 20 липня 2023 року після артобстрілу противником позицій у західній околиці Кармазинівки Сватівського району зник безвісти». І все…
Справжню віру в героїв тримають серця, а не гасла
Мій знайомий про таких захисників України із пафосом дублює відомі слова: «Це наші герої…» Давайте відкинемо пафос. Ми гордимося, та тільки інколи не своїми синами. Бо дехто з нас своїх дітей все ж таки благословив у далекі світові мандри, де все набагато безпечніше. Давайте право «гордитися» віддамо їхнім матерям…
Ми дуже різні. Від декого інколи можна почути взагалі несусвітні речі – з напористою зверхністю цинічно кинуті слова зневаги на адресу сьогоднішнього дня. Що ж. Циніків вистачало в усі часи і в усі століття. Ми дійсно хотіли б мати стовідсотково вишколену високодієву армію. Але не робіть боляче хоча б опечаленим матерям, чиї сини кинуті у молох війни. Ніколи і нікому не надано права дискредитувати високе звання захисника чи захисниці Вітчизни. Ще зі скіфських часів воїн витесав із каменя іскристу мужність, а його буйногриві коні лишилися на пекторалі віків.
І знову ж знайдуться циніки, які скажуть: «Той час давно минув». Невже? «Не час минає, а минаєм ми», – сказала геніальна душею Ліна Костенко.
… Одному лише Богові відомо, через які лабіринти випробовувань нам судиться ще пройти. Але всупереч усьому ми чекаємо звісточки про Альошу. Правильний і правдивий у житті Іван Петрович Коломієць, якому за 90. І вже вкотре з глибинним порухом душі його прізвище буде відшукувати у списку «полонених по обміну» чутлива до ближнього Альона Зливко. На нього буду чекати я. Бо він пішов із нашої вулички у пекельне горнило війни, щоб ми своєю людською сутністю стали кращими. Прилітай хоча б у мріях до нас, наш славний журавлику.
***
У сім'ї Штаньків підростає менший син. Олег – великий гуманіст-філософ. Він на кожному кроці логічно відстоює власну думку і погляд на життя. Входить у пору юного міжсезоння. Хай лінія твого життя буде чистою, а доля пошле надійних друзів. Хай оберігає тебе Господь на всіх твоїх шляхах.
Читайте також:
