Олена Пчілка і газета Гадяцького земства

Про Олену Пчілку як редакторку – видавчиню часопису «Рідний край» та дитячого додатку до нього з красномовною назвою «Молода Україна» вже написані монографії та статті, зроблений аналіз редакторської роботи, значення згаданих видань для становлення української ідеї на початку ХХ століття. Та Олена Пчілка мала ще одну практику редагування друкованого видання. Мова йде про газету Гадяцького Земства під назвою «Рідний край», яку Ольга Петрівна Косач редагувала з травня 1917 року до середини лютого 1918 року.

У Російській імперії на території сучасної України випускалося зовсім мало преси. А українською мовою і поготів. Перші спроби організувати видавництво газет і журналів зазнали невдачі через політику російської імперії стосовно «українського питання». Ми пам`ятаємо Валуєвський циркуляр* 1863 року та Емський указ 1876 року. Революція в Росії 1905 року створила умови, сприятливі для існування української преси. На початок ХХ століття у Полтавській губернії (її територія була майже вдвічі більшою за сучасну Полтавщину) існувало 198 російськомовних і 30 україномовних видань. Та з початком Першої світової війни царська цензура забороняє видавати українську пресу на території Наддніпрянщини.

Активне відновлення української преси почалося після революції в Росії 1917 року. Цей рух зачепив і Гадяччину. Гадяцьке Земство почало видавати газету ще в 1906 році. Мовою друку була, звичайно, російська. І ось у місцевій «Газеті Гадяцького Земства» від 17 мая 1917 року було розміщено інформацію (орфографія збережена) «Про переміну в Редакції «Газати Гадячского Земства»»: «Просимо звернути особливу увагу на сю частину «Журнала чрезвычайнаго Земскаго Собранія», надруковано в сьому номері «Газети Гадяцького Земства», бо тут говориться про ту переміну, котра вийшла в літературному орудованню газетою. Не знаючи, як було діло, може когось здивувати, через що се – підписується редакторкою якась Олена Пчілка і чого вона містить у газеті «гадяцького земства» все більше, та більше українського писання. Отже з сієї частини «Журналу» земського зібрання видно буде , через що з самого початку сталась та переміна, яка саме була воля зібрання і з якою умовою згодилася бути редакторкою Олена Пчілка».

Що ж передувало появі цього повідомлення?

8 березня (за старим стилем) 1917 року відбулося засідання надзвичайних Гадяцьких Повітових Земських Зборів. Його метою, як сказав голова Земської управи Пилип Іванович Мельников, було вжити заходів, «щоб життя текло нормальним руслом» незважаючи на те, що в теперішній момент у монархії відбуваються події надзвичайної важности.

Одним із аспектів, які повинні були принести спокій населенню повіту, на думку гласного Володимира Полетики, «було б доречним використання друкованого слова. З цією метою треба покращити видання місцевої «Газети Гадяцького Земства». Саме через газету можна оповіщати населення повіту про те, що відбувається. З огляду на те, що відповідальний редактор газети - Голова Земської Управи – дуже зайнятий, відповідальність по завідуванню газетою слід покласти на особливу, негайно запрошену особу, яка заслуговує повну довіру; крім того слід видавати газету на народній, всім зрозумілій мові, за виключенням офіційних розпоряджень, які повинні розміщуватися російською».

Голова управи П.І. Мельников привітав таке побажання гласного і сказав, що вже почав переговори з відомою українською письменницею О. П. Косач, яка проживає в Гадячі, і просив її взяти на себе обов`язки по редагуванню газети.

Далі виступали голова засідання граф С. Капніст, гласні В. Нікіфоров, А. Тулинський, представник Міністерства Землеробства І. Пирожинський. Виступаючі висловлювалися стосовно мови друку. Конкурували дві мови: українська та російська. Були виступи за зміну мови друкування, були проти, були ті, кому перехід був не на часі.

Слово надали і присутній на зібранні Ользі Петрівні Косач, яка сказала: «Я буду говорити перед шанованими гласними по українському. І «дозволу» на се не прошу, бо се було б образою для моєї рідної мови і для мого рідного краю, серед котрого ми тут зібралися. Думаю, що річ моя зовсім зрозуміла для більшості присутніх, бо ми ж знаходимося посеред України , – у Полтавщині.

Однак, ось тут зараз де-які гласні говорили, ніби вони не розуміють української мови і через те не слід заводити її в Гадяцьку Газету. Се мене дивує. Правда, я знаю, що проміж нашими людьми єсть багато перевертнів; такими перевертнями роблять їх школи і все дотеперішнє життя на Україні; та все ж я не розумію, як можна не знати мови свого народу і не хотіти навчитися її, - бувши виборними від того народу, виступаючи громадськими діячами серед його. Мені здавалось би соромом – не тільки не знати мови свого краю, а ще й не пускати її у своїй краєвій газеті. Думаю, що проміж поляками, або й людьми инших національностей, – у їх краю, – такі речі були б неможливі. Се тільки наша країна досі була така нещаслива. – Але , хоть би й чуючи, що тут єсть супротивники української мови в Гадяцькій Газеті, я все ж думаю, що вони говорять не – до – речі, бо газета-ж тая видається не для їх, вона призначається для народу Гадяцького повіту. Так чого ж говорити за його наперед, що він не розбере української мови? Чому? Я ж думаю, що хоть як убивали українську мову, цілі століття, однак вона проміж нашим народом – не вмерла. Я, звісно, не можу судить про своє писання, однак думаю, що все, тут сказане мною, було б зовсім зрозуміле для моїх земляків, якби я ті свої думки написала.

У всякім разі покладаю на увагу Шановному Зібранню, що коли я піду в редактори «Гад. Газети», то тільки для того, щоб писати в ій по українському. Коли Предсідатель Управи, тижнів 2 перед сим, запрошував мене за редактора, я сказала йому: «Ви знаєте хто я, знаєте моє «українолюбство», – і я ні від своїх думок, ні від своєї рідної мови не відцураюсь. Цілий вік я писала по українському і тільки так згодна писать у Вашій газеті». – Те саме, зовсім не таївшись, кажу й тепер.

Конторські справи і того, що, кажуть повинно печататься в Газеті мовою російською, я на себе не беру.

Отака моя відповідь, а ви рішайте, як знаєте».

Попри гарячу дискусію зібрання ухвалило наступні постанови:

1) просить Управу запросити українську письменницю О. П. Косач редагувати «Газету Гадяцького Земства», при неодмінній умові, щоби офіційні розпорядження і статті інформаційного характеру друкувалися російською мовою;

2) дозволити у випадку необхідності перевитрати по газеті.

До приходу Олени Пчілки у земській газеті друкували переважно новини імперії, світу, журнали засідань земської управи (звіти про засідання – прим. авторки). Повітові новини були занадто офіційними. Інформація, яка стосувалася жителів повіту, здебільшого була рекламною. З появою в газеті Ольги Косач теми матеріалів значно розширилися. У газеті висвітлювалося суспільно – політичне (а воно у той період було занадто складним, події швидко змінювалися, але редакторці вдавалося швидко інформувати про нові закони, постанови, дії тих чи інших партій, аналізувати їх користь для українців), соціально – економічне, національно – культурне, релігійне життя не тільки країни, а й жителів Гадяцького повіту. Детальний аналіз цих напрямків – формат не газетної статті. Тому, шановні читачі, для глибшого розуміння того, що Ольга Косач, як головна редакторка, хотіла донести жителям Гадяччини, пропоную декілька заміток з тогочасної газети. Орфографія збережена.

19 іюня,

Дорогий дар

В «Газеті Гадяцького Земства», в м. марці (місяці березні - прим авторки) сього року, було висловлено в замітках Г. Бутовича і О. Пчілки, що слід – би повернути на щось краще гадяцький тюремний будинок, - котрий стоїть на «Замковій Горі», на тім місці, де колись був гетьманський Замок; говорилося, що не слід зневажати такого історичного місця, прославленого ще й тим, що в Гадяцькому Замку писано було Гетьманом Виговським, та гадяцькою козацькою Старшиною славутні «Гадяцькі пакти», се – б то гадяцький договор (з поляками), про автономні права для України, – котрі тепер привертають до себе так багато уваги з руки українців і близькі до того, щоб увійти в життя.

Писання те на превелику нашу втіху, знайшло відгук в серцях земляків: у маю сього року, на ім`я Олени Пчілки прийшли гроші, сімдесят шість рублів, з Катеринославщини з рудника «Новоросійського Общества» (почта «Вечерній Кут»). При сій грошовій посилці був такий припис від д. А. Войника:

«Шановна Редакторко!

Посилаю сімдесят шість карбованців, зібраних по підписному листу на охорону місця в Гадячі, де був Гетьманський Замок. Підписчики просять Вас повернуть ці гроші на святе діло охорони по своїй волі».

До сього додано список імен і жертв з підписного листа ( список 12 прізвищ).

Сим повідомляю вельмишановних жертвувачів, що гроші їх одержано і приміщено в Гадяцькій Земській Управі, щоб вони були там до слушного часу, - може і зовсім недалекого, - коли можна буде опорядити дороге місце для достойнішого його вжитку. Будемо сподіватись, що в сій справі прийдуть теж до поради й помочі Земство й город Гадяч.

А поки що висловлюю свою велику радість, що поклик згадати колишню славу г. Гадяча, та очистити дороге історичне місце від ганьби, - не зостався «гласом вопіющого в пустині».

Редакторка Олена Пчілка.

22 іюня 1917 рік М. Веприк.

У неділю 18 червня у Веприку зібралась Громада, котра, вислухавши Універсал Української Центральної Ради, постановила: Привітать Центральну Раду і підтримувать Її усіма засобами. Того ж дня була заснована селянська спілка.

Теж постановлено принять участь і послать представників від Веприцької громади на панахиду по гетьману Івану Виговському, котра має відбуться 29 червня ( на Петра і Павла), на Замковій горі, в Гадячі.

Запорожець.

13 іюля 1917 року.

Протест Українців проти святкування «Полтавської побіди»

Правління Полтавської Української Військової Громади, зібравшись на надзвичайні збори 27 червня 1917 року, з приводу бучного святкування в цей день частиною місцевого громадянства річниці Полтавської битви 1709 року, ухвалили: вшанувати вставанням памьять козаків запорожців, - ціх представників тодішніх українских трудових мас, що під приводом кошового Костя Гордієнка поклали під Полтавою свої голови за волю України в боротьбі з Російським царатом.

Визначаючи історичну помилку сих найкращих синів нашого народу, котрі волю України думали оборонити при помочі инших держав, ми одночасно найбільше рішучим способом протестуємо проти святкування на нашій землі «Полтавської побіди» Російського царату, пролившого тоді на Україні море сліз і крови нашого люду.

Во ім`я міжнароднього братерства, во імя згоди народів, про котру так часто говорять і представники національних меншостей на Україні, ми просимо ці національні меншості не викликати з далекої минувшини криваві тіні, не ображати шумливим святкуванням почуття суму, яке тільки і може бути у всіх демократів на Україні при згадці про царську Петрову побіду, про цю страшну братоубійчу різню.

Цю постанову і цей протест ухвалено послати українському Військовому Генеральному Комітету для доручення Українській Центральній раді, а так само – надрукувать її в місцевих і українських газетах.

***

Пройшло трохи більше ста років. А теми, які піднімала Олена Пчілка у повітовій газеті Гадяччини, актуальні і досі. Зараз ми маємо шанс відстояти і ствердити інтереси України. То ж усі наші думки і помисли, дії повинні бути спрямовані саме на це.

Хай живе Україна!