- 65
- 65
Олена Пчілка очима провідних діячів повстанського руху
«Ніколи не старайся нікого залякати, бо страх породжує ненависть, а ненависть кличе до помсти за страх. Так замикається фатальне коло, а виходом з нього є тільки смерть того, хто залякує».
Я. С. Баклай (1889 – 1969)
Мемуари і спогади очевидців – цінність і перестороги
Вивчення і розуміння історичних подій минулого не повне без одного з важливих різновидів документальної літератури – мемуарів. Подієво-хронологічний фактаж завжди слугує фабулою будь-якої епохи, періоду чи ситуації. Проте він не містить тих повсякденних зв’язків, особистих емоцій автора, дрібних описових відомостей, епізодичності подій чи тонкощів людських взаємин, які може передати виключно мемуарна література. Погляд на історію зсередини, очима безпосередніх свідків, безумовно, таїть у собі ті грані, що їх не відшукати у жодному з офіційних документів. Втім, у роботі з діаріушами необхідно враховувати їхню суб`єктивність. Вона не може не впливати і на достовірність викладу матеріалу [1].
Зважаючи на ці особливості, пропоную звернутися до унікальних, не друкованих раніше спогадів одного з учасників національно-визвольного руху 1917 – 1921 рр. Єлисея Марковича Литвиненка (1895 – 1979 рр.) – уродженця села Саєвичі, Старохутірської волості, Лохвицького повіту – колишнього прапорщика царської армії, хорунжого армії УНР, козака повстанського загону отамана Якова. Походив із козацької, грамотної родини. Випускник Роменського реального училища. Йому пощастило не лише жити в один період із Оленою Пчілкою, а й бути знайомим із діячкою особисто. Спогади двоюрідного діда записав Олександр Миколайович Баклай у другій половині 1970-х рр. Завдяки його кропіткій праці по збереженню і упорядкуванню цих розповідей, долучитися до атмосфери Гадяча початку ХХ століття зможемо і ми.
Період стосуватиметься найважчого і останнього для Ольги Петрівни року перебування у місті – 1920-го. З метою підтвердження доказу походження окремих описаних подій, стаття подекуди міститиме вкраплення з історичних джерел, введення та авторські пояснення.
«Хоч не рано почали, так багато утяли!» – Олена Пчілка
Національне відродження краю у Гадячі і в повіті назагал почало набирати обертів після революції 1917 року. Провідну роль у цьому пробудженні відігравали селянські спілки і «Просвіти». При цараті вони знаходилися під забороною, а після повалення самодержавства стартували у активному розвитку, зорганізовані на місцях свідомими українськими інтелігентами, освітянами, солдатами-фронтовиками, подекуди працівниками земських установ і кооперативів [2, с. 22].
Протягом березня-квітня на Гадяччині, додатково до діючих, виникло ще 27 нових товариств «Просвіти», що об’єдналися у повітову спілку. Її очільницею було обрано Олену Пчілку [3, с. 92]. Палкі заклики до національного відродження і спільної роботи во благо України Ольга Косач уміщувала на сторінках газети Гадяцького земства, редакторкою якої була і яку використовувала як плацдарм для боротьби проти більшовицького поневолення. Зокрема у числі 52 часопису за 1917 рік читаємо:
«Настав час будувати своє життя на нових підвалинах, на ґрунті права і свободи. І мати-Україна жде своїх синів на цю будівлю. Скоріше ж до праці, до святої праці, щоб Мати усміхнулась, «заплакана мати», побачивши своїх синів-соколів – бадьорих, умілих майстрів свого щастя! Товариство «Просвіта», засноване з сією метою прохає братів-українців прилучатися до Товариства для великої праці, – підготовки ґрунту, на котрому повинна будуватися хата нашого життя. Потрібні майстрі різних умілостей: і учителі, і літератори, і актьори, і музики, і співці, і т.и. Несіть-же, українці, кожен свою лепту на олтарь Неньки-України. Записуватись в члени Т-ва можна у Я. Т. Вінніченка (Землеустроітельна комисія). Членська вкладка – 2 карб». (ГГЗ. 8 мая 1917 года, № 52. – С. 2) [4, с.194].
Значною мірою «Рідний край», як і місцева «Просвіта», стали осередками культурного життя мешканців округи.
«…у Петлюры в Гадяче <…> полный кадр служащих во всех учреждениях»⃰ [5, арк. 160]
⃰ (рос.) «У Петлюри в Гадячі <…> повний кадр службовців у всіх установах».
Діяльність «Просвіти» випала на дуже складний і нестабільний час як для Гадяччини, так і для країни в цілому. Кінець 1910-х років вирізнявся швидкою зміною влад, обставин і керманичів повіту. Лише за 1918-й місто тричі переходило від одних рук до інших: у січні в Гадячі було встановлено владу рад, у березні його захопили кайзерівські війська, в листопаді – тут вже адмініструвала Директорія. Історія повторилася у наступному 1919 році, проте вже без німців – на початку року прийшли червоноармійці, а за шість місяців – денікінці. У лютому 1920 року боротьбисти зорганізувалися у антибільшовицький виступ. Проте, спроба перехопити владу була провалена, а лютенське повстання придушено [6, c. 76-80].
Цікавим документом, який однозначно ілюструє ставлення до проукраїнськи налаштованих мешканців, є заява місцевого члена партії більшовиків Н. Соловйова Гадяцькому «упаркому» (повітовий партійний комітет), датована 26 травня 1920 року. За своєю суттю це був фактичний донос із розгорнутим списком тих, на кого варто звернути особливу увагу – «Все это такая публика, которая при случае переворота… поднимет свою голову и начнёт работать против нас» . ⃰ ⃰ З-поміж інших «цікавих гадячан» зазначене і відоме нам прізвище з наступною інформацією: «Драгоманова Косач Ольга Петровна (Олена Пчилка) – идейный руководитель украинск[их] самостийников, писавшая против большевиков, идейный руководитель газетных статей при Петлюре и Гетьмане, открыла деникинцам политич[ескую] работу коммуниста В. М. Угловa ⃰ ⃰ [7, c. 121-123].
⃰⃰⃰⃰ ⃰ (рос.) «Все це така публіка, яка у випадку перевороту … підніме свою голову і почне працювати проти нас». <…> «Драгоманова Косач Ольга Петрівна (Олена Пчілка) – ідейний керівник українськ[их] самостійників, яка писала проти більшовиків, ідейний керівник газетних статей при Петлюрі і Гетьмані, відкрила денікінцям політич[ну] роботу комуніста В. М. Углова.
Недруковані раніше спогади співотамана – «парубок я був тоді вже якби підстаркуватий – мав 25 років» [8, с. 6]
Відгомін про справи гадяцькі доходив не лише до сіл повіту, а й ширився віддаленими хуторами, а інколи навіть поза його межами. Цьому свідченням є спогади Єлисея Литвиненка, до яких ми підійшли впритул. Нас цікавить лише та частина, що стосується Ольги Петрівни Косач. Більш розлогі спомини цього ж автора лягли в основу книги шевченківського лауреата Василя Шкляра «Лісова пісня», яка, сподіваємось, побачить світ восени цього року.
Опісля Різдва, по закінченню війни та тяжких поневірянь, Єлисей Литвиненко, на псевдо Кір’як, повертається у рідні Саєвичі. (У грудні 1919-го, Єлисей Маркович спільно з отаманом Яковом створили загін і, фактично, якийсь час були його співотаманами). Хутір постає перед ним не у кращому вигляді:
«…влада раз у раз мінялась, то і денікінці і ті, що зараз прийшли «красні» чи які там вони – всі були проти того, щоб українських пісень співати – все заборонили», – розповідають йому місцеві [8, с. 9].
Багато його ровесників не повернулися з боїв, а ті хто повернувся – одружилися і їм тепер «не до співів».
Про працю «Духовної Матері», як звали повстанці Олену Пчілку, знали в окрузі не лише з чуток. До прикладу, у домі Литвиненків був «Рідний Край», що
«мої батько виписували мені <…> решта хлопців теж її [газету] читали». [8, с. 19]
«Просвіта» на хуторах
«Просвіта» на Старому Хуторі, за розповідями мешканців, виявилася «уже не та, що раніше». До війни
«…було і вистави ставили у клуні Андрія Оліновського і концерти влаштовували коло просвітівської хати, такий хор співав, що краще ніж у церкві».
Відтак, автор провадить:
«Дальшим часом зв’язався я з хлопцями з «Просвіти» Артеменком, Берестовським, Федоренком, Хоменками та й вирішили ми відновить нашу «Просвіту», та знов ставить вистави, за старим нашим українським репертуаром, та й хор відновить, хай лише наших пісень співають». [8, с. 8-9].
Із цією метою, а також щоб провідати приятелів і дізнатися від товариша Миколи Гаврилка (писаря волвиконкома) «яка зараз обстановка кругом і що такого слід чекати од нової більшовицької власті», оповідач їде до Андріївки.
«Дарма що Андріївка була Гадяцького повіту, а наш Старий Хутір – Лохвицького, ми якось дужче тяглися до Гадячого, містечко то було більше і якесь розвинутіше за нашу Лохвицю». [8, с.10]
«У ту зиму влада хилиталася, як билина в полі» [8, с. 16].
Гаврилко розповів багато про продрозверстку, про зменшення посівів і відсутність запасів чи лишків зерна, запроваджену державну монополію на хліб, продзагони і варіант вирішення проблеми виконання плану – застосування проти селян «грубої сили».
У підтвердження слів мемуариста наводжу окремі історичні дані: особливою жорстокістю на Гадяччині відзначилися продовольчі загони комісара С. Гофмана у 1919-му [2, с.104-105]. До слова, у повіті ніколи не виконували продрозкладку, незважаючи на те, що саме у цьому році вона була найменшою по губернії [2, с. 68]. У 1920-му повітовим продкомісаром було призначено Ю. Цільдермана, а особливий продовольчий комітет (комісію) Першої запасної армії з політвідділом і особливим відділом при ньому очолював Гольберг [2, с.109].
Ці ж факти стрічаємо у різних джерелах.
«У результаті такої жорстокої, підступної, а головне – несправедливої політики більшовиків <…> вже наприкінці зими 1919-1920 років обстановка в селах Гадяцького повіту загострилася до краю», – пише Олекса Пугач у історично-документальному нарисі «Отаман Коваль» [9, с. 87].
Далі про події зими-весни 1920-го – словами автора Єлисея Литвиненка (Кір’яка). Авторську стилістику, орфографію і граматику збережено.
«Взагалі влада в Гадячі і в повіті хилиталася в ту зиму, як билина в полі. Замість того, щоб займатися хоча б якимось ділом більшовики-комуністи заходились поборювати українських комуністів-боротьбистів, ті не стерпіли і почали огризатись. Урешті, 16 лютого повстала охоронна сотня, що була при Гадяцькому військкомісаріаті, та знаходилась під впливом боротьбистів. <…> …прийшла з Гадячого звістка про те, що там збирається якась позапартійна конференція.
Голови ревкому і волвиконкому вирядили на неї Миколу Гаврилка, з тим, щоб він там казав, начебто і вони там присутні, але наразі десь вийшли. Самі вони побоювались туди їхать, бо як би чого не вийшло. <…> …той [Гаврилко] повернувся через чотири дні і розказав, що присутні там козаки і селяни дали такого прочухана більшовикам-комуністам, що ті не знали де діватись… <…> … мені та деяким толковим хлопцям які вже почали гуртуватись на опір, Гаврилко по секрету повідомив, що ходять такі чутки, що більшовики, як справжні кацапи цього ніколи не простять і обов’язково притиснуть усіх до нігтя, так що треба відшукувати де в кого є, та лаштувати отой струмен, що його на плечах носять [8, с. 16-18]. <…>
Виступ на конференції, як привід для занепокоєння і рішучих дій
Зі слів свідка і учасника зібрання хлопці дізналися, що
«на цій конференції промовляла Олена Пчілка, вона дуже різко звинувачувала більшовицьке управління і відверто закликала присутніх боротися проти їхньої влади <…> …знаючи підлий і мстивий норов кацапів ми всерйоз побоювались розправи…<…>
Тим часом люди шуміли як бджоли в вулику. Почали відверто гуртуватись загони спротиву. За чутками в Липовій Долині гуляв уже загін Дмитренка, у Петрівці – загін Коваля. <…> … в двадцятих числах березня трохи стужавіли дороги, прийшла пошта і прийшли чутки про те, що діється в Гадячі» [8, с. 19].
Так дізналися місцеві про березневу маніфестацію у день вшанування пам’яті Шевченка і про одноденний арешт Олени Пчілки. Реакція була миттєвою:
«Зважаючи на таке діло, домовились ми з Іваном Жердкою та з Миколою Гаврилком поїхати в Гадяче, та відвідати пані Олену і якщо буде в тому потреба, то вивезти її звідти до нас на хутори, а тоді вже переправити кудись подалі <…> Микола виписав нам посвідки, що ми мовляв співробітники Андріївського ревкому та волвиконкому, розписався в них за обох голів <…>.
Батько дістали глечик меду, вони, спасибі їм, зберегли нашу пасіку поки я воював. Мати збили грудку масла, та спекли білу паляницю з тієї крупчатки, що приберегли на паску, поклали цю всю провізію в рогозовий кошик <…>.
… рушили ми вдвох на Андріївку до Гаврилка, прямо звечора, з тим, щоб завтра удосвіта рушити на Гадяче <…> до якого було більш як 30 верст» [8, с. 21-22].
Дорогою бричка з гуртом пасажирів піддалася нападу, але вдалося відбитися, бо хлопці теж їхали не з голими руками.
Прибувши на місце, почали шукати помешкання громадської діячки.
«Я давно не був у Гадячі, ще із довоєнних часів і місто мене здивувало. Якесь воно було наче не доглянуте, якесь неприкаяне, або що. <…> «На розпитування нам відповіли що мешкає вона [Олена Пчілка] на вулиці, що веде до тюрми <…>.
… зупинилися перед не новим, але доглянутим будинком дворян середньої руки. На стукіт вийшла служниця і ми запитали «Чи приймають?». Ми відрекомендувались як члени Андріївського волвику. Вона пішла питати дозволу в господині і невдовзі передала запрошення ввійти. У сінях вона [служниця] прийняла наші чумарки і шапки, повісила на вішалку, а ми передали їй гостинці із словами «Просимо прийняти». Потім зняли калоші і рушили до передпокою. [8, с. 28-29].
«Я ніколи не забуду тієї атмосфери, яка витала у тому приміщенні»
Нас служниця запросила пройти до вітальні. Ми зайшли і зупинилися біля дверей. В кімнаті було чисто і просто. На стінах фотознімки в простих, темних рамках, картини. Меблі були темних тонів, явно не дорогі, але зроблені красиво, підібрані – розставлені властиво помешканням культурних та інтелігентних господарів. <…> З протилежних дверей вийшла господиня <…> і мовчки подивилася на нас. Ми, як і належало за звичаєм, вклонилися їй коротким кивком голови та відрекомендувались: Іван зразу так і брякнув - «Луценко-Жердка» – додавши до прізвища повстанський псевдонім. Я ж назвав лише прізвище. <…>
Перед нами стояла жінка трохи вище середнього зросту, віком років 50-55 (їй тоді було за 70, але виглядала вона значно молодше, як і всі інтелігентні жінки, які стежили за собою і вели помірний і розумний спосіб життя). Пряма струнка фігура, худорляве обличчя, майже без помітних зморщок, чималий ніс, тонкі стиснуті губи і холодний владний погляд карих очей, проста зачіска. Вона запросила нас сісти. Ми зразу ж почали розмову про те, що можемо вивезти її з міста, аби вона не піддалася ризику бути знищеною більшовицькими властями. Тут, зразу в сінях, а потім в передпокої почувся якийсь шум, наче хтось швидко зайшов і кваплячись, за щось зачепився. Ми з Іваном напружились і поклали руки на кишені, в яких були нагани, але поглянувши на пані Олену заспокоїлись, видно було, що той, який зайшов був їй знайомий і вона відреагувала на його бурхливий прихід легкою посмішкою.
До вітальні зайшов юнак, на вигляд – учень старших класів гімназії, кучерявий, з кушкуватим носом і маленькими очима, які він постійно примружував, очевидно в нього був слабкий зір. Він відрекомендувався нам як Петро. <...> Пані Олена пояснила, що це її вихованець і живе він у цьому ж будинку. А стривожився він через те, що її були недавно заарештували більшовики і вони тепер постійно очікують нових капостей з їхнього боку. Ми з Іваном знову почали переконувати її в тому, що буде краще, якщо ми її вивеземо з міста на хутори і далі переправимо кудись в безпечне місце, а наш приятель Микола Гаврилко, може організувати їй які завгодно документи. Вона відповіла нам, що вдячна за турботу, але в неї в місті є багато справ і крім неї ніхто їх вирішити не зможе.
Зайшла мова про гімназію, про патріотичне виховання молоді в українському дусі та про багато інших нагальних справ. Перед нами сиділа справді Духовна Мати нашої нації, яка готова була пожертвувати життям для досягнення святої мети – відродження України і нації. Це була якась свята людина, аскетичного складу, що підкреслював її одяг – простого, але елегантного крою, в стриманих тонах, який носили тоді небагаті, але інтелігентні жінки. Пані Олена довго розпитувала нас про сільське життя, настрої людей у селах, чи готові вони збройно виступити проти більшовицько-кацапської влади і чи є з чим виступати. Вона була твердо переконана в тому, що більшовики її не зачеплять і їй немає жодного сенсу ховатися і як показали подальші події, вона виявилася правою, так воно потім і вийшло. <…>
Насамкінець розмови пані Олена пригостила нас чаєм, від обіду ми відмовилися, бо не той був час, та й треба було десь зупинитись на ніч <…>, бо за один день подолати 30 верстов ніякі коні не витримають, щоб проїхати туди і назад. А у нашого всюдисущого Гаврилка був у Гадячі приятель Микола Качала, до якого ми були й напрямились. Короткий весняний день минув швидко і до Заяру де жив Качала ми їхали уже в сутінках.
Я ніколи не забуду тієї атмосфери, яка витала в тому помешканні, тієї культури, інтелігентності, якоїсь майже святої чистоти і простоти як в обстановці, так і в словах, жестах, поведінці та манерах, як пані Олени так і її вихованця, та навіть її прислуги» [8, с. 29-34].
Джерела і література:
- Ясь О.В. Мемуаристика //Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі/ Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2009. - 790 с.: іл.. Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Memuarystyka
- Ревегук В. Гадяцький край у добу української революції 1917-1921 років. – Полтава: Дивосвіт., 2019. 268 с.
- Ревегук В. Початки національного культурно-освітнього відродження на Полтавщині (доба Центральної Ради) / В. Ревегук // Рідний край : науковий, публіцистичний, художньо-літературний альманах. – Полтава : ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2006.
- Газета Гадяцького земства. Збірник оригінальних випусків газети у 14 томах/ за ред. О. Новікова; репринт. Видання. – Вінниця: Вид-во ФОП Кушнір Ю. В. – 2022. – Т. ХІІ (1917). – 448 с.
- ДАПО, Ф.99, оп.1, спр.10
- Костюк В. Гадяч у старовинній листівці. – Київ: «КВІЦ», 2007. 96 с.: іл.
- Пугач О. Отаман Коваль: історично-документальний нарис. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2020. – 454 с. фото
- Литвиненко Є. М. Рукопис: Спогади учасника українського національно-визвольного руху 1917 – 1921 рр. Єлисея Литвиненка. [Неопублікований рукопис]. Записав О. Баклай. [1975 – 1979 рр.]
- Пугач О. Отаман Коваль: історично-документальний нарис. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2020. – 454 с. фото
Авторка висловлює щиру вдячність Олександру Баклаю за надані матеріали та додаткові роз'яснення
Читайте також:
