Пам’ятник Івану Котляревському відкрито: фінал великої справи
Пам’ятник Івану Котляревському — справжній народний проєкт, що став результатом спільних зусиль і благодійності. Якщо ви ще не знайомі з початком цієї захопливої історії, запрошуємо прочитати першу частину: Як українці створили пам’ятник Івану Котляревському. Продовження історії ви знайдете у другій частині: Пам’ятник Івану Котляревському: продовження історії створення. Однак, навіть після відкриття пам’ятника важливо пам’ятати, що його створення стало результатом не лише творчої праці, а й великої духовної та матеріальної підтримки з боку народу.
Та чи цінуємо ми сьогодні зусилля наших предків, які вкладали свої кошти та душу у створення таких пам’ятників? Чи готові ми продовжувати цю традицію? Сьогодні ми маємо можливість об’єднатися задля вшанування Олени Пчілки — невтомної захисниці української культури. Долучайтеся до Національного збору на пам’ятник у Гадячі, щоб разом залишити вагомий спадок для майбутніх поколінь.
Гроші, граніт і забуте ім’я: чому ім’я благодійника не з’явилося на пам’ятнику Котляревському?
Але найбільшим викликом у цій справі постало фінансове питання. Звичайно ж, прогнозовані витрати на пам’ятник були значно більшими, ніж сума зібраних пожертв: вартість матеріалу (бронза) на бюст і горельєфи (3 штуки) з оплатою майстрів-ливарів – 150 рублів, вартість дніпровського граніту з оплатою транспортування п’єдесталу (Кременчук-Полтава) – 382 рублі 25 копійок, фундамент і металева огорожа – 872 рублі 27 копійок; благоустрій навколо пам’ятника – понад 1000 рублівю Всього – 15404 рублів 62 копійки, перевитрати – близько півтори тисячі рублів.
Найбільшою проблемою виявилася вартість виготовлення граніту для п’єдесталу. Провідні автори пам’ятника Леонід Позен і Олександр Ширшов повністю відмовляються від гонорару, але й це не врятовує ситуацію.
На допомогу приходить купець 2-ї гільдії Петро Певний, власник будівельної контори у Києві, розробник гранітного кар’єру Табурищанського родовища (нині – Кіровоградська обл.).
Він бере на себе понад 80% від назальної суми витрат на пам’ятник, а саме: заготівля матеріалу – дніпровського граніту, транспортування п’єдесталу до Полтави та його встановлення.
За пропозицією членів Комісії Дума вирішила «позначити» на пам’ятнику прізвища головних авторів: Леоніда Позена, Олександра Ширшова та Петра Певного. Але ім’я Петра Певного так і не з’явилося на п’єдесталі пам’ятника Івану Котляревському.
До кінця грудня 1902 року роботи зі спорудження пам’ятника були завершені і його відкриття планувалося на травень або вересень 1903 року.
Як відомо, пам’ятник Івану Котляревському урочисто було відкрито 30 серпня 1903 року (12 вересня за новим стилем). Це стало великою подією в історії культурного життя Полтави. Урочистості, на які прибуло декілька тисяч осіб, тривали три дні. Але то вже інша історія, яка потребує більш широкого висвітлення.
Пам’ятник Івану Котляревському: чи цінуємо ми зусилля наших предків?
Сотні разів, проходячи повз пам’ятник Івану Петровичу Котляревському, що височіє в самому серці Полтави, чи замислюємося ми, якою ціною його було створено? Скільки коштів і зусиль знадобилося, щоб увічнити пам’ять цього видатного полтавця, засновника нової української літератури, і гідно вшанувати його внесок у нашу культуру?
Особливо боляче, коли чуєш про акти вандалізму, які завдають шкоди пам’ятникам, як це сталося й із монументом Івану Котляревському. Невже ми, українці, можемо допустити таке зневажливе ставлення до власної історії? Сьогодні ми платимо надто високу ціну за право жити у вільній країні, за можливість гордо називати себе українцями. Наш обов’язок — берегти те, що маємо, і завершувати справи, які не встигли зробити наші попередники.
Історія пам’ятає багато прикладів, коли пам’ятники створювалися завдяки народним пожертвам. Згадаймо хоча б пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві. Не став винятком і пам’ятник Івану Котляревському в Полтаві, зведений завдяки спільним зусиллям.
Тож шануймо цей символ національної пам’яті й тих, хто доклав зусиль до його створення. Але водночас пам’ятаймо: сьогодні наше завдання — творити нову історію, вшановувати тих великих українців, які ще чекають на наше гідне визнання і пам’ять про них.
(Під час підготовки матеріалу використано журнали «Київська старовина» за 1898-1903 рр. та інформаційний проспект «Історія одного пам’ятника» (до 120-річчя відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві) / Упор. В. Павлов.- Полтава, ФОП Говоров С. В., 2023р. – 48 с.; )
Післямова:
Історія збору коштів на пам’ятник Івану Котляревському доводить, що спільні зусилля здатні творити величні справи, які залишаються у спадок майбутнім поколінням.
Сьогодні настав наш час продовжити цю традицію, вшановуючи постать Олени Пчілки — невтомної редакторки, захисниці українського слова та культури. Долучайтеся до Національного збору на пам’ятник у Гадячі, і разом ми створимо не лише монумент, а й символ національної стійкості, який надихатиме наступні покоління.
Читайте також:

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
Передплатити