«Перехрестилися, коли вийшов із Бахмута»: історія життя і загибелі бойового медика Віталія Волкова

Прапор над цвинтарем

Все вказувало, що зараз буде дощ: над селом ходили важкі хмари, кілька краплин вдарилися об лобове скло, а вітер плутався у гілках тополь, що ростуть обабіч дороги. У глибині сільського цвинтаря над хрестами, пам’ятниками і кущами шалено квітучого бузку на вітрі тріпотів жовто-блакитний прапор. Українці за 9 років війни без слів і  зчитують цей знак – прапори на цвинтарях завжди біля могил загиблих військових.

Жовто-блакитний прапор на цвинтарі у Сарах  з'явився у вересні минулого року, коли все село прощалося зі своїм односельцем Віталієм Волковим. Майже 25 років роботи  –  спочатку фельдшером на швидкій допомозі, а після її реформування на гадяцькій підстанції Миргородської станції екстреної допомоги — Віталій Волков рятував життя цивільних. У повномасштабної війни він вирішив допомагати військовим на фронті й пішов у військо добровольцем.

Віталій Волков майже вдома — від кладовища до будинку, у якому він жив разом із дружиною Оленою і сином Артемчиком якась сотня метрів. Хоча пройшло понад пів року Олена не знімає чорного одягу й весільної обручки.

— Я не знімаю її, ми ж не розлучалися й на лівій руці не хочу носити, хоча знаю, що вдови переодягають на ліву руку, – говорить Олена.

Олена проводить у двір. Біля порогу крутиться сіра пухнаста красуня-кішка.

— Це Стелла Віталіївна, улюблениця нашого тата, – на обличчі Олени, мабуть, за всю розмову лише на цю мить з’являється усмішка.

Артемчика вдома немає – Олена відвела його у дитячий садок. Цього вересня він має піти до школи. Хлопчику ще немає шести – виповниться лише у жовтні

— Син у випускній групі. Коли записувалися у школу, заступниця директора запитала, чи хоче дитина йти до школи. А він не хоче вже ходити у садок. Та і Віталій хотів, щоб Артем пішов у цьому році в школу.  Тож це воля чоловіка і я її виконаю, – говорить Олена.

І білорус, і українець

Віталій Волков народився у Білорусі  – його мама-фельдшерка поїхала за розподілом у Мінськ, там познайомилася із батьком Віталія, але у молодих людей життя не склалося й вона повернулася із маленьким сином в Україну, знайшла роботу у Гадячі на швидкій допомозі. Пізніше Віталій знайде своїх білоруських родичів й навіть захоче поїхати на могилу батька. Але через початок війни на Донбасі у 2014 році так і не наважиться їхати. Із початком повномасштабного вторгнення він щось намагатиметься пояснити рідні. Але почув лише, що українці самі винні, що росіяни напали на них. Більше Віталій із родичами не спілкувався.

Пані Надія, мама Віталія Волкова, понад сорок років працювала старшою фельдшеркою на швидкій допомозі. Але не сімейна традиція стала причиною захоплення медициною, а колега пані Надії — лікар Анатолій Михайлов.

Річ у тім, що хлопець уже у старших класах підробляв на швидкій, разом із Михайловим їдив на виклики, готував авто, носив сумку фельдшера. Ця робота стала вирішальною у виборі професії — Віталій мав вступати до будівельного технікуму, проте остаточне рішення віддав медицині. Із класу Віталія Волкова аж п’ятеро випускників намагалися вступити у Полтаві на медичний. Рідні їх відмовляли: діти із одного класу та ще з одного села не зможуть вступити. Але лише Віталій Волков та його однокласниця Валентина змогли втілити цю мрію. У полтавський навчальний медзаклад Віталій і не намагався вступати, натомість став студентом Конотопського медучилища. Трохи працював у Конотопі у наркологічному диспансері, але повернувся на Гадяччину.

— Віталій ревно виконував свої обов’язки, якщо він лікував людину чи віз її до лікарні, він усе робив за протоколами. А вже як пішов на фронт, рятував поранених, знаєте, мені здається, що коли він розповідав, що побачив того, чи іншого військового, якого він вивозив із поля бою живого-здорового, у його голосі звучала гордість, – пригадує Олена. – Чоловік був дуже дбайливий. Під час епідемії коронавірусу казав мені, щоб менше контактувала із іншими людьми, бо у нас мала дитина, щоб не дай боже, не заразити малого. Я писала на папірцях, що треба купити і він бігав магазинами за необхідним, – пригадує Олена.

Олена із Віталієм познайомилися на роботі – обоє працювали на підстанції.  Разом у  них на двох п’ятеро дітей – обоє від попередніх шлюбів мали доньок і синів й спільного Артемчика.

— Віталій завжди говорив, що у нього не троє, а п’ятеро дітей. Ніколи не поділяв їх на його і моїх. І прожив так, щоб усім їх забезпечувати. Працював не лише на підстанції, а й на сирзаводі й заводі Горизонт — проводив дорейсові та післярейсові  огляди водіїв. Біг на другу роботу після зміни на підстанції. У нього такого не було, щоб він приїхав із добового чергування і відпочив завжди кудись біг і десь мотався.

Брехня заради блага

Про повномасштабну війну Волкових сповістили домашні улюбленці – вони гавкотом розбудили Віталія і Олену вночі на 24 лютого. Тварини реагували на вибухи – росіяни бомбили Миргород.  А вранці 24 лютого Віталієві зателефонували із роботи і повідомили, що він має бути готовим до того, що спеціальній бригаді доведеться виїздити, щоб надавати медичну допомогу військовим.

Олена розповідає, що Віталій поставив її перед фактом, що їде на війну. У нього була броня, але Віталій її зняв і 7 квітня 2022 року сказав дружині, що вже пройшов медичну комісію.

— У нього було добове чергування 6 квітня, а 7-го, на Благовіщення, він мені сказав. Я нічого не знала про це його рішення, – говорить Олена. – Хоча у розмовах іноді у нього проскакували фрази: «Ось як піду на війну». Але тоді ми не надавали їм значення.

А Віталій хвилювався, що його не викликають. Ходив у гадяцький військкомат (колишня назва, зараз це перший відділ Миргородського терцентру комплектування та соціальної підтримки), запитував, чому йому довго доводиться чекати.  А потім із товаришем вийшли на батальйон «Айдар». Товариш не пройшов, бо не мав бойового досвіду. А Віталій був медиком, медики у батальйон були потрібні. І 27 квітня йому прийшов виклик.

— Він говорив, що на фронті він потрібніший, ніж тут. Його відмовляли йти на війну. Хрещений Артемчика хворів, потрібно було оперуватися. Віталій йому сказав, якщо той зробить операцію, він не піде на фронт. Кум прооперувався, але чоловік все одно зробив по-своєму. Сказав, що то була брехня заради блага, – говорить Олена.

Про свою службу Віталій дружині розповідав мало. Майже місяць під Кураховим, потім під Павлівкою.  У Павлівці було тяжко – навіть заховатися було ніде – ані можливості рити окопи, ані заховатися якогось дерева.

— По наших хлопцях стріляли із усього, що можна було. Чоловік забирав наших поранених із поля бою. Росіяни бачили, що вони медики. Але все одно обстрілювали.

А потім був Бахмут. Віталій не признався, де він.  Натякнув,  що він там, де виробляють шампанське, сіль та гіпсокартон.

— Я на нього бурчала, щоб не дуже бігав, бо і обстріли, і квадрокоптери літають, – говорить Олена.

19 вересня Віталій зі своїм підрозділом мав виїздити із Бахмута – їм нарешті давали відпустку.

Дзвінок, який не пролунав

Востаннє Олена говорила із Віталієм 18 вересня увечері. Пообіцяв, що перетелефонує вранці 19-го.  Але дзвінок так і не пролунав. Не телефонувала й Олена – можливо, до нього не можна телефонувати. А коли наважилася,  зв’язку із чоловіком не було. Але й тоді вона не стала хвилюватися, бувало, що й декілька діб із ним не було зв’язку. Тим більше, що він мав бути у дорозі  – відпросився із трьома своїми хлопцями заїхати у Сари на одну ніч й далі їхати на Черкаси. А після того вже два тижні обіцяної відпустки.

Погане Олена відчула, коли побачила біля свого дому працівників військкомату.

– Мені сусід зателефонував, каже, що біля мого двору стоять із військкомату, не можуть потрапити у двір. Я ще й подумала, що може тому й  не телефонував, хотів зробити сюрприз. А коли відчинила хвіртку і побачила нашу місцеву фельдшерку, то все зрозуміла, – говорить Олена.

Страшну звістку їй довелося повідомити доньці Віталія Інні.

Тільки через пів року після загибелі чоловіка Олена дізналася обставини його смерті, коли на вручення ордена приїхав побратим Віталія. До цього вважалося, що Віталій загинув на нулі.

— Уже мала бути ротація, тож на нулі він не міг бути. Коли він мав їхати, був уже за двадцять кілометрів від Бахмута. Ми вже всі перехрестилися вдома, що він вийшов із того міста. 19-го вересня вранці підрозділ готувався до виїзду на ротацію. Віталій готував машини, слідкував, у яких умовах будуть транспортувати поранених. У цей час росіяни здійснили авіаналіт  на вокзал. Хоча підрозділ Віталія безпосередньо не був на вокзалі, усіх, хто готувався до виїзду, потрапили під осколки. А Віталій отримав смертельні поранення.

— Найобразливіше те, що він уже їхав додому. Дав мені телефони побратимів, до кого можна телефонувати. Вже нікого немає із тих хлопців. Немає вже й до кого телефонувати, – говорить жінка.

Олена живе разом із сином у хаті бабусі Віталія. У Сари літню жінку із Сумщини перевезли на старості літ. Будинок вона заповіла Віталієві. Ремонт у будинку, який вони розпочали разом, Олені тепер доводиться робити самій.

— Ще війни не було, не знаю чого, Віталій мене попросив, якщо із ним щось трапиться, щоб я не кидала Сари. Батьки мої після загибелі Віталія пропонували повернутися у Гадяч. А як тепер покину Сари? – говорить Олена.

Після смерті чоловіка за давньою українською традицією Олена роздала одяг загиблого чоловіка. У шафі залишилася лише військова форма.

— Залишила для Артема на згадку про тата. Хай знає, яким він був.

Хлопчику ще не сказали, що його тата немає на світі. Олена говорить, що не знає, як це зробити, щоб не нанести травму, адже хлопчик дуже любить тата.
Але прийде час і він дізнається і зрозуміє, чому так часто плакала мама і біля чиєї могили майорить на вітрові жовто-блакитний прапор, який хлопчик щоразу бачить, коли йде в дитячий садок.