Петро Бойко: сторіччя митця слова, музики й краєзнавства

Просто диву дивуєшся – як в іпостасі однієї людини може так гармонійно поєднуватись дитячий письменник, поет, краєзнавець, самодіяльний композитор.

Приклад перший. Із радіоприймача лунає фрагмент пісні «Журавлі» в завданні літературної радіовікторини. Хто автор тексту і музики пісні? Уявіть собі: автора тексту назвали правильно. А ось щодо композиторської паспортизації – жодної правильної відповіді. Цю пісню приписували Олександру Білашу, Платону Майбороді. Я раділа. Значить, за своїми композиторськими даними ця пісня стоїть на такій вершині, яку досягли відомі майстри музики.

Приклад другий. Дівча молодшого шкільного віку. Я кладу перед нею кращі зразки зимових етюдів дитячої літератури Олександра Олеся, Миколи Вороного, ще… ще… і… Петра Бойка. Вона бере до рук «Віхолу» Бойка. На моє запитання – чому віддає перевагу цьому віршу – відповідь лаконічно коротка:

Це і є найвища шана автору з вуст наймолодшого контингенту його читачів і читачок. І мені вчувається її дзвінкий голосок:

Приклад третій. У свій час я цікавилася Кирило-Мефодіївським товариством. Хотіла знайти біографічні дані Миколи Савича. У найбільш вивірених енциклопедичних виданнях знайшла відомості, що Савич народився в Зінькові.

Тому Петро Бойко, з притаманною для нього ретельністю, як вдумливий шукач нових фактів і джерел історії Середняків, твердить: «Микола Савич – наш, середняківський» і виводить дату його народження, підводячи під це документальну основу і обґрунтовуючи все науково. Хіба це не феноменальний спалах багатогранного, колоритного і самобутнього таланту?

Колиска таланту – як середовище формує справжнього митця

— З чого виростав цей талант?

Ми всі родом із дитинства. Якийсь таємний режисер долі розпорядився по-своєму, відвівши для нього гадяцьку хліборобську глибинку – село Середняки. Своїм життям він ствердив відому істину: найдорожча дорога веде туди, де твій праотчий корінь. Сім'я Бойків була співуча та музикальна. Мати Устина Карпівна гарно співала, батько Петро Антонович володів грою на струнних інструментах. Тож Петро Петрович мав хороше домашнє виховання, родинні традиції. Душа увібрала голос рідного краю. У свій об'ємний світ слова автор увійшов із прадавнім українським уявленням про високу гармонію душі. Мимоволі знаходиш цікаві аналогії з огляду на місце і середовище, де він народився і виріс. Можливо, для Бойка тут не лише колиска рідної мови, а й самої України. Хто знає?

— В пошуках… В ентузіазмі… У прагненні спізнати прекрасне… Які обриси його особистості в «анфас і профіль»?

Він належав до тих, хто беріг усмішку. Як промінь сонця, що опромінював світлом свого розуму й душі навколишній світ. То була енергія добра. Я б віднесла його до покоління, яке нині називаємо «шістдесятниками». А «шістдесятники» в моїй свідомості асоціюються зі шляхетністю, мужністю у своїх переконаннях і оповиті ореолом романтики.

Петро Бойко був саме таким. Ніколи не нехтував своїми життєвими принципами. Йому боліла наша історія, наше духовне обмеження, моральне здичавіння. Петро Петрович мав високу людську гідність і пошановував її в інших. Як моноліт вродженої селянської мудрості, вишуканої інтелігентності та витонченої форми розуму. Особливо тонко відчував рідну душу в часі і просторі. За вдачею – оптиміст: горів у творчій праці і запалював інших. Хоча скільки різних нашарувань накочувалося – спробуй не зігнутися, а вистояв.

Творчість, що не визнає поспіху: як працював над словом Петро Бойко

— Яким був творчий почерк поета, індивідуальний стиль письма?

Літературний здобуток Бойка невеликий за обсягом, але його чисте слово, як добірне зерно хліборобського сумління. Так, як і має бути на ниві зрілого колосу. Його ніколи не зраджував природний слух та поетичний голос.

Певно тому, що автор орієнтується в музиці, більшість поезій відлунює тонку музичну настроєність. Розкутий рядок починає широко, розлого в народнопісенному стилі з відповідними вигуками.

У «Співаночках обрядових» народна тематика і фольклорний мотив під пером автора набувають індивідуального забарвлення. Оригінальні замальовки народжуються від давніх звичаїв та українських традицій нашої вікової культури. Щире вболівання Петра Бойка, щоб у рідній хаті рідна мова не почувала себе сиротою, звучить у полемічному дослідженні «Не дуріте самі себе…» Автор свідомо йде на зворотний зв'язок із читачами та читачками, неначе чекаючи коментарі на свої думки. Його праця повертає нас до притомності і запитує: хто ти? Але це лише окремі штрихи його творчого доробку. Чомусь пригадались слова Григорія Шанька:

І в цьому Петру Петровичу не відмовиш.

— Яку книгу поета ви порадили б прочитати кожній людині?

Без сумніву – «Середняківські співаночки обрядові». Бойка треба читати. Він сам про себе говорить найбільше.

— Хоча б у кількох штрихах спробуйте «привідкрити двері» Бойківської майстерні слова, його творчої лабораторії.

Петро Бойко у житті ніс карб – бути митцем. Надзвичайно чутливий до проявів краси у слові і музиці прагнув розкритися на глибину свого обдарування. Працював багато і захоплено. Клав слово на терези відповідальності. В особі цього автора маємо повчальний зразок сумлінного працелюба в обережному ставленні до мовної скарбниці поезії. Петро Бойко свою працю не вимірював кількістю написаного і ніколи не тратив на це часу. Цим не переймався. Зі своєю високою культурою письма відшліфовував грані кожного слова. Перегорнути написану сторінку і на цьому поставити крапку – це не для нього. Вже вкотре повертався до текстів, доповнював їх, вносив корективи і переписував безліч разів. Це ставило його творчу особистість у певну залежність від власної вимогливості.

Знакове ім'я в його мистецькій долі – Тарас Шевченко, який став кумиром назавжди.

Коли роки не старять, а дають новий поштовх для творчості

— Персонаж одного старого мультфільму сказав: «Я тепер лише жити розпочинаю – на пенсію виходжу». Як було це у Петра Бойка?

Мені здається, що Петро Петрович розумів перевагу такого віку. Але літа якось обходили його стороною. Відлік років не відчував. Виглядало так, що з віком до нього прийшла мобілізація всіх творчих сил. Мав велику увагу до навколишнього світу і по-доброму вникав у проблеми інших. Петро Бойко був самим собою. Погодьтеся: це вдається далеко не кожному.

— Що його надихало? 

Думаю – бажання праці… І друзі, здатні на безкорисливу щирість та прозору радість: подружжя Недовісів, Олександр Білан, Володимир Близнюк. Цим забезпечував собі внутрішню душевну рівновагу. Був «свій» у близькому колі знайомих. А з Миколою Рощею мав середняківську територію «Слова» («Слово» – літературне об'єднання у Середняках – ред).

Петра Бойка поважали працівники та працівниці бібліотек, люди з освітянських кіл, Ірина Гулей і Тетяна Гузій, Ольга Красюк і Лідія Шопіна, Григорій Шульга та Іван Чайка. Ті, хто розумів його рівень обдарувань і високу честь особистості. Та головне джерело натхнення, як висловився сам Петро Петрович:

— Бойко у Вашому житті…

Я познайомилася з ним у 2002 році. З того часу міра довіри між нами була стовідсотковою. Так буває… Я стала літредакторкою музичної збірки «Де Шамрайка-річечка осоку пряде». Маю без ліку листів від Петра Петровича… Ми листувалися за спільною прихильністю. З моєї сторони форма звертання для нього була «батьку». А він адресував мені найтепліше слово – «донечко». Сьогодні молоде покоління втрачає інтерес до спілкування, інтерес до особистості. Нам досить зателефонувати людині чи надіслати есемеску. Епістолярного жанру практично вже не існує. Але хіба б я могла пізнати творчу особистість Бойка, не читаючи його листів?

Керуючись критеріями вибору книгочитання для свого інтелектуального збагачення обрала книгу саме Петра Бойка «Савич із Середняків – однодумець Кобзаря». І вже вкотре на відстані душі рука тягнеться до відпрацьованої культури письма улюбленого видання. Чесно кажучи, я не завжди поділяла думку Петра Петровича, але поважала його за те, що він її мав. Полеміку він вів толерантно, без напористої зверхності. Уникав категоричних висновків і покладався на вивірену часом інформацію. Цим викликав мою глибоку повагу.

Як би сприйняв сучасну Гадяччину поет і краєзнавець Петро Бойко?

— Чи виправдались би його очікування у нашому сьогоденні? 

Важко сказати… Можу помилятися… І все ж… Думаю, що був би радий прочитати Недовісівське «Соло осені», відкрити сторінки нових випусків «Мистецького грона». Порадували б пошукові висліди краєзнавства Марії Левковської, ім'я якої заяскрилось зорею високого зеніту Гадяччини. Поетичну панораму збагачує авторська інтонація Ірини Москаленко, Євгенії Тацій. Додає свій легкий мистецький штрих Юлія Кобізька. А скільки сил із власними ініціативами вкладає зі своїм колективом у музейну справу Ірина Орлова!

Чи уявляв Петро Бойко у дні свого життя, що на Гадяччині з'явиться поновлене видання повітової газети «Рідний край», завдячуючи неймовірним зусиллям небайдужих земляків Олени Пчілки? А ще нам сильно поталанило: в особі очільниці відділу культури і туризму Гадяцької міської ради Лариси Труш мати прихильницю добротворчих починань – плекати іскру життя української культури. І Петро Бойко, як ніхто, вмів щиро радіти успіхам інших.

— Як можна сказати про цю людину одним реченням?

Самородок із даром Божим.