- 251
- 251
Петро Бойко: сторіччя поета, що вів за собою серцем
До 100-річчя Петра Бойка
Останній літній день, допивши п'янкі серпневі меди, золотавим листочком крізь легке павутиння бабиного літа збирався торкнутися пахучих осінніх отав. Ще теплі подихи густих середняківських споришів кучеряво манили до себе всіх, чия душа, небайдужа до цього краю, несла любов, радість і світло серця. Натомлене з дня сонечко золотавим яблучком котилося по голубій тарілочці дня, усе ближче й ближче до обрію. Його ще гарячі промені привітно глянули у вікно і віддзеркалилися в них, мов у водах тихоплинної Шамрайки-річечки. Здавалось, зупинився час серед цієї не баченої досі краси, серед напоєного різнотрав'ям повітря і вихлюпнув у долину пісню. А вона, змахнувши своїми міцними пружними крилами, піднявшись від землі до синіх безмежних небес, попливла над світом, над його тишиною і свіжістю.
Середняки співали «Журавлі», співали без Петра Бойка. А його душа з глибини Всесвіту по-земному уважно вслухалась у цей спів і сипала й сипала густі, по-літньому чисті роси-сльози в чарівний вечір, споєний пахощами достиглих яблук і окутаний пеленою сивого туману:
Журавлі, друзі вірні, хороші,
Якщо будете в тому краю,
То не в службу, а в дружбу попрошу:
«Відшукайте дівчину мою».
Говорять: людина приходить у світ, щоб залишити після себе слід. Слід скороминулого земного відрядження, протяжністю в життя. Пісня «Журавлі» стала візиткою-слідом середняківського митця слова Петра Петровича Бойка. 1 вересня йому було б 100, було б… Саме цього дня, 1925 року під осінні звуки голосистого шкільного дзвінка, під перший золотавий падолист він прийшов у цей світ, закохавшись у нього назавжди. Його душа, відкрита і проста, щемно й трепетно впивалась прекрасним видивом, небаченою гармонією, дивуючись величності любові Творця. А серце, щире і гаряче, несло в собі велич слова, несло і сіяло в людські душі поезію, пісню, літературні розвідки…
Петро Бойко і сила слова, що світить навіть у пітьмі
Життя… Для когось воно в буденності клопотів, для когось – у прагненні заявити про себе. Для Петра Бойка воно зіткане сонячним прядивом доброти, тепла, щирості й одвічної любові до своєї землі, свого краю, своїх Середняків.
Вимріяною дорогою до сонця пливли у світ його твори, насичені прекрасними образами і підхопленими на ніжне пісенне крило, а крізь десятки років зростали, міцніли і цвіли весняним буйнотрав'ям знані далеко за межами області створені ним «Середняківські проліски». Це вони, зібрані по стеблинці, по невеличкому, ледь розброщеному цвітові, торкнули своєю юністю й оптимізмом Гончара і Тичину, Сосюру і Старостіна, Воронька, Петра Одарченка. Це вони заясніли над сьогоднішнім полтавським небокраєм творами Рощі, Поливаної, Федорченка...
І пливло над світом слово: поетичне, пісенне, прозове, літературно-критичне. І бентежним зойком-птахом відгукувалось у душах людей, пробуджуючи в них одвічну і прекрасну любов та жагу до життя. Хоча й саме життя не балувало митця. З журавлиними ключами відлетіли у вічність дружина і два сини. Але біль утрат допомогло пережити те ж слово. Слово вірне і святе. Якраз його сила і не дала митцю впасти, випустити з рук перо, залишити незакінчені праці, а чи й просто пустити все на самоплив. Воно ще яскравіше заясніло в його душі, на противагу болю і самотині, калиново заквітнувши на сторінках книг та літературних статей. І полинули листи-друзі в Америку, Канаду, Австралію, Німеччину… Петро Бойко жив, творив, вірив, що не все закінчено, що боротьба слова продовжується. Вірив, бо любив його понад усе, бо для нього прийшов у цей світ, бо з ним засинав і просинався, з ним сміявся і плакав, його світло ніс високо над собою, осяваючи дорогу людям.
Його слово проросло у тиші і в кожному, хто творить
Це його співуче серце коштовними розсипами надихало на творчість цілу плеяду і наших гадяцьких митців. Непідвладний примхам життя, ясночолий, усміхнений і повний творчих сил, він ішов по ньому розвеснено і просто, з щасливим вогником в очах. Він знав, він вірив, що все, вимріяне ним і втілене у творах, проросте на цій землі, заквітне пролісково під голубим небокраєм, щоб милувати душі тих, хто не байдужий до краси, надихати тих, хто йде за ним слід у слід, бо так має бути, бо така роль людини-творця…
А під першовересневим осіннім небом летіли журавлі. Вони, скупані в літеплі «найукраїннішого куточка України», струшували на землю краплі тепла і світла. І здавалось, від них барвистою веселкою вигинається чиста й велична у своїй любові дорога до сонця Петра Бойка. Вона брала початок від середняківського проліскового краю і губилася в сиво-сивій далечині вічності, несучи на собі «друзів вірних, хороших». Усе, здається, як було… Жаль, не побачить Петро Бойко журавлів.
Читайте також:
