- 49
- 49
Поет Леонід Лиман (Григоров): емігрант із соснівським характером
«Півнеба видно у моїм вікні»: життєпис Леоніда Лимана, українця із соснівським характером (1922–2003)
Волею долі Леонід Лиман (Григоров) опинився в Нью-Йорку. Там багато років мав окреме помешкання в будинку Української Вільної Академії Наук, відомої багатьом своїм науковим та літературно-мистецьким архівом. Ось пригадує академік Микола Жулинський:
«Стрункий, із сумовитою посмішкою на вустах. Його волосся — суцільна срібна копиця поважних літ. Він спускається по сходах, де оберігає спокій скарбів тих, хто відроджував чесне наукове слово на американській землі».
Лиман був обраний часом нести на далекий континент свою нелегку долю емігранта. Як поет, виокремився серед української діаспори власною манерою письма, а як людина — своєю незвичайною натурою та самотністю. Розумів, що самотність — єдина супутниця, яка ніколи не зрадить. І надійний шлях до свободи… Слава, почесті, нагороди дивовижно його обминали. Вірніше, він обминав їх.
Надто вимогливий до себе, Леонід Лиман наче замкнувся в собі і роками відрікався від умовлянь видати хоча б єдину власну поетичну збірку. Залишався невідомим, бо ціною утікаючої слави талановитого поета діаспори хотів зберегти для себе творчу незалежність. Він не бажав комусь належати: ні особистій славі, ні авторитетним присудам критиків — літературознавців про його «певні риси геніальності», ні емігрантській літературі. Леонід Лиман (Григоров) належав Україні. Це ж треба мати такий талант — лишатися українцем і не асимілюватися в чужоземному просторі!
Із Соснівки до Нью-Йорка: шлях поета Леоніда Лимана (Григоровa)
Зоря його юності сходила в смолисто-сонячній Соснівці Гадяччини. Своїм художнім словом пробивався на газетні сторінки ще в шкільні роки. Закінчив Гадяцьку школу № 1, Харківський учительський інститут, учителював у Краматорську. У воєнне лихоліття пробився через оточення до Соснівки, але нікого із сім'ї там не лишилося. Його батько був репресованим священником. Є ймовірність, що отця Іоана Григорова розстріляли у Гадяцькій тюрмі. З інших інформаційних джерел — старший брат Дмитро помер від сухот, а мати пішла з життя через певні трагічні обставини.
Справжнім народженням Леоніда Лимана як поета став вірш «Україні», опублікований 1943 року, де він співпрацює з газетою «Нова Україна». Молодий поет зважився на оптимістичну прозорливість у майбутнє:
Будуть весни, акації, квіти,
Ще багато складеться пісень.
Хай тобі тільки щастя приносить
Кожний сонцем осяяний день.
У роки війни друкував нариси й статті, мав низку спроб у художній прозі, та повнокровною творчою особистістю виявив себе саме в поетичній іпостасі. Життєвий шлях поета прослався тоді від Харкова до Західної Німеччини. На сторінках видань «Українські вісті» та «Україна і світ» Григоров виступає як поет «виваженого слова і аристократичної рівноваги». На той час у нього були три повісті, публіцистичні статті та вірші. Власний політично-мистецький бюлетень «Нотатник» одноосібно видавався ним у Нью-Йорку в 60–70-х роках, де вже вкотре переробляв ностальгічну «Повість про Харків».
Чи відчував Леонід Лиман власне наближення до межі вічності? І чи відчувала Україна біль втрати з відходом у небуття цієї людини? Завершилося його земне коло життя в Нью-Йорку, а в той час у рідній Соснівці, за поетовим словом, «всьому наперекір жіночість осені схилилася над світом». Як сюжет із далеких-далеких днів…
1922-2003 роки... Між цими датами народження і смерті ним графічно проведена українська лінія життя.
Соснівська душа поета, захована в тиші еміграції
Цікаво, яким все ж таки був Леонід Лиман (Григоров) включно зі сторони людської біографії? Той, який ніколи не губився в байдужому натовпі беземоційного американського світу. Він стримано стояв поза межами злоби дня, скромно обмежувався тільки необхідним для прожиття. Йому належала крихітна кімнатка під дахом Української Академії, взимку чистив сніг перед будинком, а восени згортав листя із пішохідної частини вулиці.
В емігрантському оточенні про нього згадували: «Він мав свою манеру говорити з м'яким полтавським «ль», з притаманною, трохи співучою інтонацією». Одні говорили: «Він геній». «Вияв його яскравого таланту короткочасний і нетривкий», — кидали йому вслід інші.
А Леонід Лиман незворушно залишався українцем із соснівським характером. Ніхто в еміграції так і не дізнався справжнього прізвища Лимана. Він не любив говорити ні про себе, ні про свій рід. І це зовсім не тому, що забув батька-матір чи пракорінь роду. То був глибоко захований внутрішній світ і належав тільки йому. Проте всі знали, що з контексту життя поета неможливо викреслити Соснівку з чудом збереженим патріархальним селянським устроєм. В голодні 30-ті роки сирота Льоня Григоров вижив там у оточенні добрих людей, а притулок хлопцеві дав церковний староста. На всі часи і дні в його болючу пам'ять врізалась безмірна вдячність за щедре добро. Тоді з далекого Нью-Йорку надсилав посилки з ліками, виконуючи щонайменші прохання рідних земляків. Виявилося, що він підтримував листуванням і творчі зв'язки з Феодосієм Мисюрою та Павлом Рудченком. «Півнеба видно у моїм вікні»… Це в Нью-Йорку. А в Україні цвітуть такі безкраї небеса…
Десь у 80-х роках Микола Терентійович Шелюстенко залишив мені фото соснівського церковного хору, де співала його мати. А потім, між іншим, сказав:
«Священника цього приходу репресували. Його доля невідома».
То був батько Леоніда о.Іоан. На звороті світлини — дата: 1930 рік. Тоді ніхто не міг передбачити, що їм готує майбутнє: депортації, голод, репресії, винищувальна війна…
Леонід Лиман (Григоров) у спогадах земляків та свідченнях часу
Через чималу часову відстань Марія Чеснєйша пригадувала:
«Мій батько Георгій Павлович Чеснєйший мав парафію у Сарах. А родина священнослужителя Григорова жила в невеличкому селі Соснівка. Раніше там була лише початкова школа. Брат Леоніда Дмитро в старших класах навчався в сарській семирічці. Жив у нас. Я пам'ятаю його як інтелігентного і вишуканого у своїй поведінці хлопчину. Моя мама Олена Федорівна була ним дуже задоволена і вважала у всьому його взірцем. Сім'я Григорова після арешту батька дуже бідувала. В них не було ані власної хати, ані клаптика власного городу. Деяку підтримку і допомогу їм надавали односельці».
А це вже рукопис спогадів Катерини Максимівни Ходикіної, робітниці набірного цеху друкарні з передвоєнних часів:
«Під час війни виходила «Гадяцька газета». Під такою назвою друкувалась до середини 1943 року. В цій газеті часто вміщувались вірші і художня проза гадячан. Одного з таких авторів я добре знала. Він працював у редакції літературним працівником, упорядковував тексти. Згодом став емігрантом. Довгий час моїй матері надсилав листи, яка жила тоді на Набережній Псла. Моя мати — дружина репресованого священника. (Її чоловік — Максим Якович Грицина, священнослужитель цвинтарної церкви в селі Лютенька. Заарештований 5 вересня 1936 року до 5 років позбавлення волі). Згодом листи надходили і мені: спочатку з Копенгагену, потім — з Нью-Йорку. Його звали Леонід Григоров. Деякий час він жив у Гадячі. Зовсім недавно я дізналася, що Григоров став відомою постаттю в емігрантських колах США. З тих часів вже пройшло 60 років, і я не бачу причин, щоб тепер не згадати про нього».
Вже після смерті Лимана в Соснівці на могилах його рідних встановлено нові хрести. Світ не без добрих людей. Це і є соснівська довічність пам'яті, де домінує виняткова обов'язковість, помножена на дієву доброчинність. Яку все ж таки інтуїцію мав Леонід Григоров, надавши збірці своїх творів передбачливу назву «Пам'ять»! Я ловлю себе на думці, що й донині серед соснівського люду є схожість цілісних натур з високою нормою життєвої поведінки, конкретною особливістю мислення і стійкою вірою своїх предків. Саме на цій землі зростав волею долі кинутий у широкий світ унікальний поет, ім'я якого — Леонід Лиман (Григоров)!
