ПОЛТАВСЬКИЙ ЧУБАТИЙ ВІНОК ЯК НЕВІД’ЄМНИЙ ВЕСІЛЬНИЙ АТРИБУТ

Наші традиції - наше коріння

Ой вінку мій, вінку, хрещатий барвінку!

А я тебе плела вчора до вечора.

Виси, мій віночку, на злотім кілочку,

На злотім кілочку, шовковім шнурочку.

(Народна обрядова пісня)

Український вінок із давніх часів був обов’язковим елементом жіночого народного строю. Гармонійно поєднуючись із барвами різноманітних елементів одягу, вінок додавав своїй власниці стрункості, чарівливості, підкреслював молодість і юнь, був ознакою дівочої цноти і честі. Його основою слугувало коло, що вважався символом вічності, нерозривності і нескінченності: любові, стосунків, родових уз.

Головний убір, спрямований угору – до неба, ніби крона дерева, підтверджує припущення про космологічні уявлення наших предків. Про це свідчить також наявність на ньому солярних знаків або ж зображень птахів. Вважалося, що останні мають приналежність до вищого світу.

Окрім зв’язку з небесним, вінки ще й виконували функцію оберегів – вплітаючи до кола спеціальні квіти, трави чи елементи дівчата намагалися захистити себе від зурочення та інших чар і прокльонів людей зі злим оком. Етнографи виділяють понад 70 різновидів українського вінка. Призначення їхнє, як і функції, різноманітні, а хрестоматійна класифікація наступна: обрядові, ритуальні і магічні.

Думка переважної кількості дослідників сходиться на тому, що основним віковим цензом ношення вінків для дівчат було повноліття. Хоча подекуди вінок носили з підліткового періоду, коли дівчинка перетворювалася на дівчину.

Із покоління у покоління жінки намагалися передати свої знання про традиції народу нащадкам: бабусі – онучкам, матері – донькам. Тому з ранніх літ дівчатка вчилися плести віночки. Відбувалося це у формі гри та наслідування старших подруг. Процес виготовлення вінка – ціла наука, яка поєднує у собі багато магічних традицій наших пращурів. Тут мало вагу все, починаючи від складових частин плетениці (рослин, квітів, трав, елементів, символів) і завершуючи часом, місцем і метою виготовлення.

Весільний вінок

Чи не найголовнішим вінком у житті дівчини, майбутньої жінки був весільний. Подекуди сплетений із барвінку вінок вона дарувала на сватання хлопцю, якому дала згоду на заміжжя. А дівочий – був останнім головним убором із квітів, що вона одягала. Виготовляли його подружки молодої у дівич-вечір, останню ніч перед шлюбом. Траплялося, що обставини і матеріальна скрута змушували дівчат передавали вінок одна іншій, особливо, якщо він був виконаний із тривких матеріалів. Так у одному плетінку могло виходити заміж кілька наречених. Після весілля вінків не носили. Жінки одягали хустки або намітки, щоб сховати волосся і не демонструвати на людях коси – дівочої краси.

У кожному регіоні вінок мав свої особливості чи істотні відмінності. Характерним весільним атрибутом Середнього Подніпров’я, до якого входила й Полтавщина, був чубатий вінок. Період його появи і використання припадає на середину XIX – початок XX ст.

У календарі проєкту «Щирі. Свята 2019» натрапили на інформацію про те, що чубатий вінок отримав таку назву, бо містив «чубчики» із нитки-сухозлітки.

Техніки виготовлення вінків

Процес виготовлення полтавського чубатого вінка був нешвидким, адже сплітався виріб із великої кількості вовняних кульок або нитчастих помпонів. Іменувалися вони балабонами. При цьому використовували як однотонні, так і кольорові нитки. Додавали у ряди й окремі «окаті» помпони, що зовні скидалися на людське око. Для цього у центрі балабона ниткою іншого кольору виділяли коло, такий собі образ зіниці, що мав слугувати як протидія напусту чи зуроченню.

Кріпилися елементи до металевого каркасу. Найчастіше вінки мали два ряди, якщо кульки були великі за розміром, а з дрібнішими доплітали третій – найвищий. Композиційний акцент у звитому чубатому вінку зосереджували спереду.

До м’яких складових додавали паперові квіти, парафінові прикраси, поодинокі намистинки і навіть фольгу, а також гусяче або павичеве пір’я. Саме воно прикрашало краї конструкції і прикривало ряд нижніх балабонів позаду. Такі вінки були кількаярусними, важкими і об’ємними. Оскільки утримати їх на голові протягом довгого часу було тяжко (бо тисли скроні і змінювали нахил), то під обід вінка дівчати підкладали «кобилку» – кільцеподібний цупкий шмат картону чи тканини, обмотаний стрічками.

Ззаду до вінка могли кріпитися вільні 12 стрічок різного кольору. Тринадцяту – білу або небесно-блакитну вкладали лише у випадку, якщо дівчина була сиротою. Дещо пізніше з’явилася мода на прикрашання чубатих вінків восковиками – квітами або листочками. Інколи в одному виробі налічувалося близько 500 восковиць.

Високі ошатні вінки додавали молодій образу царівни або навіть святої. Утворений ареал навколо голови виглядав майже як над ликами праведників. Інколи знятий з нареченої вінець поміщали до кіоту вінчальної ікони і зберігали там протягом усього життя. Окрім традиційного значення весільний вінок був ще й символом багатства, продовження роду і процвітання у родині.

Одночасно з чубатими або вінками з живих квітів наприкінці ХІХ ст. на Полтавщині побутували ще й вінки з паперових квітів ідентичної форми. Техніка виготовлення їх нескладна. На тверду округлу основу з гнучкого прутика прикріплювали паперові косиці – рожі, мальви. Допоміжними матеріалами були нитки або тонкий дріт.

У модерновому ХХІ столітті полтавські чубаті вінки продовжують цікавити не лише етнографів і дослідників старовини. Видозмін і окремих доповнень вінки зазнали завдяки майстрам народного мистецтва і аматорам. Саме вони відіграли вагому роль у реставрації і популяризації цього дівочого атрибуту. У процесі творення до вінків додають власні, подекуди авторські оздоби, вивищують окремі яруси, урізноманітнюють елементи, удосконалюють техніку виконання.

Так у Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї завідувачем фондів Людмилою Попович було відтворено один із варіантів полтавського чубатого вінка. У процесі його виготовлення використано понад 1300 метрів ниток, що зайняло пів року праці. Нині цей експонат посідає одне з чільних місць у експозиції кімнати «Етнографія» і слугує чудовим доповненням до гадяцької сорочки, технологію і вишивку якої минулого року було внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Завдяки сучасним реплікам на основі давніх варіантів полтавські чубаті вінки посідають хоч скромне, але окреме місце у великій кількості елементів жіночого народного строю.