Повелитель прицілу

Донбас кличе

Із  гадячанином Денисом Бєляковим ми говоримо під звуки сирен повітряної тривоги.  Але хлопець не зважає — бачив за останній рік повномасштабного вторгнення і не таке: раз по раз показує свої відео на смартфоні. Ще рік тому, дивлячись на ці кадри можна було подумати, що вони дуже схожі на кадри якогось голлівудського бойовика. Але тепер увесь  бойовик — на екрані смартфону Дениса.

Хоча доля й  вміло пожартувала: виявляється, рід Дениса йде із Ростова, що в росії. Проте сентиментів до «братнього народу» у хлопця немає. А від російського коріння хіба залишилося російське прізвище.

Денису 26. І війна для нього почалася зовсім не 24 лютого.

—  Коли росіяни вторглися на Донбас у 2014-му, я ж був іще маленьким (сміється). Але вже тоді розумів, що щось не так, коли кричать, що Донбас це росія, – говорить Денис.

А через три роки, у 2017-му році, хлопець підписав контракт зі Збройними силами України. Служив три роки зв’язківцем… на Донбасі.

—  У нас якісь особливі «стосунки» із Донбасом. Мій тато у 1992 році був серед тих строковиків, хто першими присягали на вірність вже незалежній Україні. До речі, присягу він складав у Ясинуватій (з 2014 року тимчасово окупована терористичним утворенням днр, – прим. авторки). Потім мені довелося служити на Донбасі і на Донбас я повернувся у 2022-му, — каже Денис.

Із Гадяча до Сумщини

Після закінчення контракту Денис повернувся до цивільного життя — працював у бізнесі. Але недовго. Все змінив ранок 24 лютого 2022 року.

— Тато у мене прокидається рано. А разом із ним і наша кішка Нюся. У неї ритуал: після підйому вона приходить, вмощується зверху на мені. І того ранку Нюся теж прийшла, трохи розбудила мене і тут я крізь сон чую, що в Україні вводять військовий стан, бо росія здійснила повномасштабне вторгнення, – розповідає Денис.

Того ж ранку він із батьком кинувся до першого відділу районного центру комплектування. Але він був зачинений. І тоді обидва Бєлякови  почали шукати, де можна знайти зброю, щоб захищатися — росіяни дуже впевнено рухалися територією України. Оскільки у Дениса вже був бойовий досвід, він став учасником руху опору на Гадяччині проти російських окупантів у лютому-початку березня 2022 року, який у народі назвали гадяцьким сафарі.

— Пізніше я таки потрапив до війська. Пішли разом із батьком до центру комплектування. Але його не взяли через стан здоров’я — у нього діабет. Тато дуже засмутився, не хотів мене залишати самого.

Хоча Денис  і отримав військову професію зв’язківця, проте до війська його записали, як стрільця. Спочатку приїхав на Львівщину, у Міжнародний центр миру та безпеки на навчання. А за три дні росіяни обстріляли центр. Дениса врятувало те, що він жив у казармі наметового зразка, що розташовувався далі від основних корпусів. Росіяни розбили їдальню, тож хлопцям ані де було жити, ані як їсти. Тож жити довелося у лісі, а із їжею допомагали волонтери. Потім їх (кого це підрозділ, рота, батальйон) перевели до Києва, а вже наприкінці березня 2022 року їх перекинули у Сумську область.

Чому плакали росіяни

Перше, на що звертаєш увагу коли зустрічаєш Дениса — живі карі очі.  Іноді у них загоряється хитринка — коли він розповідає, як у березні 2022 року «кошмарили» росіян під Охтиркою.

—  Отам ми розгулялися, – Денис смачно розтягує слова, згадуючи бої за Сумщину. – росіяни аж плакали, коли ми по ним відпрацьовували.

Значить, ставимо на авто «Дашку» (кулемет ДШК) або  дві  «Мухи», приїхали, клац-клац – відпрацювали, поїхали. Потім слухаємо росіян — перехоплюємо їхні розмови по рації. А вони нарікають, що не можуть нас спіймати.

Краще стає зрозумілим, що значить «розгулялися» стає, коли хлопець перераховує із якої зброї він уміє стріляти: різноманітні ПТУРи (протитанкові керовані ракети),  АК-77, АК-74, АК-103, модифікації автомата Калашникова «Вулкан» та «Печеніг», ПКМ, АТ-4, РПГ-7, РПК 249, німецький МГ.

—  Були австрійські кулемети, правда, трохи «сумненькі», ГП-25, гранатомет «Бульдог».  Щоб зрозуміти, що таке «Бульдог», згадайте бойовик 80-х «Командо»  із Шварценеггером, — говорить Денис. — Переносні протитанкові ракети не буду й називати, їх рахувати довго і нудно.

На запитання, як зв’язківець може опанувати скільки стрілецької зброї хлопець скромно говорить, що любить… навчатися.

—  Якщо я за щось беруся, то беруся серйозно. Наприклад, мені не давалися цифри по бухгалтерії. Але я сидів, наполегливо розбирався і потім ще й перший за усіх все здавав. Так і тут. Головне, хотіти, — говорить хлопець.

Росіяни йшли «пачками»

Після Сумщини була Харківщина — Малі Проходи, Козача Лопань, Дергачі, Ізюм. Денис розповідає, що проти них воювала російська морська піхота. Хоча їхньому підрозділу і довелося відступити, але й їхню техніку наші хлопці добре вивели із ладу.

—  Пам’ятаєте, був серіал «Вороніни». Я ще любив його дивитися у дитинстві. От дивіться, Воронін, — Денис показує на своєму смартфоні брудний російський однострій із нашивкою «Воронін». — От як життя може жартувати.

Влітку 2022 року підрозділ Дениса перекинули на Донбас: околиці Донецька, Бахмут, Авдіївка і врешті Красногорівка. Тут Денис і отримав своє поранення.

А як це було Денис і зараз може розповісти до дрібниць. Його підрозділ зачищав позицію, яку утримували троє росіян і зайняли цю позицію. Протягом п’яти днів Денис разом із побратимами відбивалися від росіян.

—  Проблема зачистки у тому, що поруч знаходяться цивільні. Ти їм не хочеш нашкодити, а тим клоунам все одно. А тобі то не пофіг, ти розумієш, що це люди. І росіяни цим користувалися: виїздили з-за будинку навпроти нашої позиції і відпрацьовували по нас із танчика, — говорить Денис, пригадуючи атаку росіян.

Росіяни йшли «пачками», щопівгодини відбувався штурм, який українські військові відбивали. За одну ніч Денисові довелося відстріляти сім тисяч патронів.

—  Тобто той, хто там залишився живий, вилазив і знову йшов на штурм. Я не знаю, чи вони намагалися виносити трупи своїх, — пригадує хлопець.

На п’ятий день знову був штурм, Денис відстрілявся із РПГ, і став під вікном приміщення, яке вони утримували. І тут стався приліт від росіян – снаряд вдарив у стіну будівлі. Уламки стіни пробили захисний шолом Дениса і він на кілька секунд втратив свідомість. Коли отямився, не знайшов свого автомата — виявилося що його відкинуло вибуховою хвилею.

—  Коли мене ранило, перші хвилини я був у жорсткому адреналіні. Коли вже знайшов автомат, побачив на нозі кров, яка б’є струмочком. Я ще подумав, що це дуже погано. Наклав турнікет. Але кров не переставала йти. Зрізав турнікет.  Добре, що я сам собі про всяк випадок придбав CАТ (всесвітньо відомий турнікет 7 покоління), він мене й врятував. Тому моя порада, не економте на екіпіруванні. Краще придбати дорожче, але воно спрацює краще, – говорить Денис.

Романтика на війні

Попри поранення Денис сам дійшов до евакуаційного автомобіля. Вже там втратив свідомість.

—  Розплющую очі і бачу, що мене на ношах кудись несуть. Питаю куди, а мені говорять, що я найтяжчий, — пригадує Денис. — Приїхали до реанімаційного центру, мені вивозять візок. А я говорю: «Який візок, я сам». Сам зайшов, сам роздягнувся. Навколо мене почали метушитися. То мені їх навіть довелося заспокоювати, — говорить хлопець.

Спочатку лікувався у Покровську, Дніпрі, потім у Житомирі і врешті повернувся додому. Проте вже із нетерпінням хоче повернутися до своїх:

—  Мені така тусовка більше подобається, ніж сидіти в окопах, хоча в окопах є також своя військова романтика. Коли навколо війна, а ти сидиш за кавою і говориш зі своїми хлопцями «про життя».

Або стаєш свідком чи учасником доленосних подій.

—  Я евакуйовував свого командира. Я стокілограмовий «Мішка» (позивний Дениса), закинув його на плече і погнав. Або як ми знайшли у покинутій хаті хлопчика. Зачищали поряд із Бахмутом село. Зайшли в будинок, а там дитина. Питаємо, де батьки, а він каже, що немає. Пам’ятає лише, що йому 6 років і його звати Андрійко. Ми пошукали хоч якість документи, але що знайдеш після пожежі. А через деякий час я дізнався, що мій побратим, який тоді знайшов того хлопчика, усиновив його. Ось так буває на війні, — говорить Денис.

Після нашої перемоги Денис хоче реалізуватися у громадському секторі і переконаний, що у нього все вийде, адже якщо він навчився поводитися із цифрами і зброєю, суспільно корисна робота йому під силу.