Повертаючись до надрукованого

– Спробую щось пригадати, але я жив там ще до того, як пішов у школу. До речі, назву "бугаятник" ні я, ні моя мама, ні старший брат ніколи не чули. Перший раз таку назву я побачив у пана Зозулі під фото будинку на його сторінці у  фейсбуці. Ми жили на 2-му поверсі, вхід до квартири був із двору дерев'яними сходами. Була кухня-кімната з піччю і ще  одна кімната. А ще – велика кутова веранда, мабуть, більша ніж вся квартира, така собі літня "студія". На першому поверсі з фасаду знаходилася ветаптека. Звідти ж гвинтові сходи вели на другий поверх, де були заблоковані двері, і в нашу квартиру, прямо до спальні. Моя мама працювала  ветлікарем, як і сусіди по поверху. Біля нас стояв одноповерховий будинок, в якому теж жили ветеринарні працівники.

У нову квартиру ми  переїхали у 1981 році, але з більшістю сусідів батьки продовжували спілкувалися.

Двір був дуже дружній, було багато дітей.  Коли щось святкували, столи накривали прямо у дворі.

– Я народилася там у 1977 році, а в 1989-му переїхала у багатоповерхівку поруч. Пам’ятаю прізвища родин, які жили на той час у будинку: Майорови, Сітницькі, Шварци, Мащенки, Недільки, Власенки, і наша родина Мовчан. Моя бабуся Олена працювала санітаркою у ветеринарній станції. Умов у будинку не було, за водою  ходили до колонки, яка стояла через дорогу навпроти (на її місці зараз магазин «Куліничі»), купатися ходили у баню, що була поруч, вбиральня на вулиці. Пам‘ятаю, часто накривали столи, зносили в кого що було. Одного разу дядько Петро Ярош наловив багацько раків і вирішив пригостити сусідів по будинку. Сусідів довго прохати не довелося, вони накрили стіл на вулиці, і під запальну гру Петра на баяні смакували тих раків. Були і дворові традиції, кожного року на День перемоги усі сусіди збиралися за одним столом, щоб згадати полеглих рідних, друзів, знайомих.

– Оселилися ми у цьому будинку родиною в 1974 році. Нам дали дві кімнати на другому поверсі. До нас там жив Пилипенко Олександр (по-вуличному дід Сашко). Поруч з нами жила родина Тарапати Володимира  Івановича, з яким ми  разом навчалися  у Писарівському зоотехнікумі. На першому поверсі жила Голубцова Ніна Власівна з чоловіком. Вхід до нас був із двору. З боку вулиці на першому поверсі розміщувалася ветеринарна аптека. Поруч був окремий вхід до квартири на другому поверсі, над аптекою. Там жила родина  Лисиць, яка згодом побудувалася і переїхала у власний будинок, а до їх квартири переселилася родина Ярошів.  Голова родини Петро Михайлович працював у ветстанції шофером та був великим баяністом. Жили дружно. Пам'ятаю, як під звуки його баяну хтось із жителів будинку вистукував музичні ритми на перевернутій догори дном виварці.

Працювала я тоді ветеринарним фельдшером. І двоповерховий будинок, і одноповерховий, який стояв поруч (“барак” – прим.), заселені були ветеринарними працівниками.

Гарно пам‘ятаю велику веранду, цегляні  колони, дерев’яні круті східці з поручнями на другий поверх, а над квартирами невеличкі господарські приміщення, в яких ми сушили білизну. Вікна були незвичайні, не квадратні, як прийнято, а прямокутні, за формою схожі на двері. У будинку працювало пічне опалення, топили вугіллям, дровами. На заскленій веранді в теплу пору року можна було навіть жити, там же стояв газовий балон і плита. За водою ходили до колонки, купалися у бані, яка знаходилася поруч. За 20 коп. можна було «бовтатися» хоч цілий день. У дворі розміщувалися сарайчики, там розводили домашню птицю. Раніше неподалік знаходилася племінна станція, можливо, назва “бугаятник” пішла саме від неї.