Повномасштабне вторгнення: три роки, що змінили Україну

Нині вже є офіційна дата початку російсько-української війни — 20 лютого 2014 року (звісно, з погляду історіографії це нормально, дату початку Другої світової війни теж встановили не одразу). І знання цієї дати вже є лакмусовим папірцем обізнаності людей у темі. Так, на жаль, ще залишилися такі люди, які вважають, що російсько-українська війна розпочалася 24 лютого 2022 року.

Але не дай боже нині сказати чи написати десь у коментарях у соцмережах, що російсько-українська війна «стартувала» у 2022-му… Війна триває із 2014 року. І усвідомили, це, на жаль, лише із повномасштабним вторгненням.

Українські військові — справжні титани

«Вони вистояли, не вистояв бетон» — це вислів про оборонців Донецького аеропорту. Але саме під час повномасштабного вторгнення ми відчули усю силу українського війська. Те, що Україна зберегла суверенітет на більшій території, це заслуга тих чоловіків і жінок, які взяли до рук зброю. Чи могли б ми колись подумати, що нам вдасться топити кораблі Чорноморського флоту, збивати ПЗРК ракети і навіть гелікоптери, знищувати літаки, бомбити нафтопереробні заводи і захопити частину Курської області... Харківська операція, звільнення Херсона, крейсер «Москва» — ми трималися і тримаємося на цих перемогах.

Хто такі росіяни

Буча. Житомирська траса. Ізюм. Катівні у кожному населеному пункті, куди заходять росіяни. У 2022-му ми із жахом дивилися на ті світлини у соцмережах і не могли зрозуміти — а як це можуть взагалі робити люди? Але як сказав би один історичний персонаж — «це ж було вже!».

Ми міряли росіян своїми рисами, надавали їм людськості та емпатії. Саме тому ми в перші ж години повномасштабного вторгнення кинулися писати своїм родичам і знайомим, які живуть в росії, аби ті виходили на вулиці і знищували режим. Але росіяни не пішли далеко від… Та візьмемо будь-яку епоху нашого із ними співіснування — катерина друга спалила руками своїх підданих Січ, петро перший спалив Батурин, радянська влада використовувала депортації як інструмент упокорення поневолених народів…

На жаль, ми забули хто такі росіяни насправді. І лише під час повномасштабного вторгнення у нас відкрилися очі і ми зрозуміли - росіяни такими були завжди.

Немає ніяких хороших росіян, навіть тих, які начебто проти війни, бо навіть вони насправді є латентними імперцями.

Українська мова — спосіб ідентифікації «свій-чужий»

Так, на жаль, російська мова ще живе у нашому просторі. Ви можете її почути на вулицях міст і сіл, бачити на упаковках медпрепаратів і харчових продуктів. Зрештою, навіть деякі військові ще й досі спілкуються російською (що й використовують різні маніпулятори і адепти російської, а також знавці 10-ї статті Конституції України).

Але чи відчували ви, як вона… дико звучить — у громадських місцях, у піснях. Навіть переклади зарубіжних фільмів російською тепер звучать як моветон. Ми боремося із мовою ворога, виникають мовні скандали. І вона потихеньку маргіналізується. Тобто займає ту нішу, яку українській мові готували самі росіяни.

Відкриття української історії

Наша біда у тому, що ми не лише не знали (чи забули) історію росіян, а й досконало не знаємо своєї. Тому у 2014 році часто можна було почути, буцімто хай росіяни забирають свій Донбас, він все одно був російський. А Крим?.. Крим хай собі сам вирішує, із ким йому бути: з росією чи Україною.

І лише після 2022 року широкий загал відрив для себе, що Донбас ніякий не російський, а зросійщений: через Голодомор, заселення вихідців із глибинок росії до порожніх українських хат та насаджування російської мови.

І нині сказати те саме, що й 10 років тому про Донбас і Крим, це підписати собі вирок неука і невігласа. Адже нині є безліч каналів історичного просвітництва — «Історія без міфів» Владлена Мараєва, «Історія із Акімом Галімовим», канал історика та військового Олександра Алфьорова. І популярними їх зробила саме глядацька аудиторія. Адже коли як не у час війни вивчати і досліджувати свою історію?

Декомунізація, деімперіалізація

Будемо відвертими: до 2022 року декомунізаційні процеси в Україні проходили досить мляво і без ентузіазму як пересічних мешканців і мешканок, так і місцевої влади. Але все змінилося із початком повномасштабного вторгнення. І хто б міг подумати, що ми будемо «відчищати» від комуністичного «нальоту» не лише вулиці й забирати подалі від очей радянські пам’ятники, а й, о боже, перейменовувати цілі міста. Наприклад, Красноград, що на Харківщині, став Берестином, а Червоноград — Шептицьким. У часи повномасштабного вторгнення ми «розбачили» роль пушкіна і нарешті помітили українофобство булгакова.

А ви могли собі уявити, навіть років три тому, що із громадського простору прибиратимуть пам’ятники пушкіну? Бо я — ні.

Локальні герої і героїні

Нині наша редакція лобіює встановлення пам’ятника Олені Пчілці у Гадячі. Ще донедавна її сприймали лише як матір Лесі Українки і авторку дитячих віршиків, які колись вчили у школі. Тепер постать цієї громадської діячки, нашої землячки «заграла новими барвами». Наприклад, мало хто знав, що вона першою в Україні, звісно не сама, а у партнерстві із Наталією Кобринською, видала альманах феміністичної прози «Перший вінок».

А ще в Гадячі одну із вулиць міста перейменували на честь полковника Армії УНР Степана Лазуренка. Також на мапі міста відтепер є провулок Віктора Ревегука, а у Лютеньці — вулиця Леонтія Христового.

Насамкінець ложка дьогтю

Сьогодні всі бажають миру. І всі застигли в очікуванні результатів переговорів між США та росією і США та Україною. Але 23 лютого 2022 року вже не настане. Як після 20 лютого 2014-го, так і після 24 лютого 2022 року у світі відбулися значні зміни. Лютий 2014 року — ліквідація міжнародного права через анексію Криму, лютий 2022 року — спроба відновлення права сильного (у кого сила, у того і правда). На щастя, у росіян цей трюк не вдався. Але це не означає, що у них слабка позиція.

Пам’ятаєте, ті перші дні, ми всі були у телефонах. Згодом хтось стояв у черзі під ТЦК, хтось колов свиню, щоб передати хлопцям на фронт, хтось збирав одяг і продукти для переселених осіб. Ми були поєднані однією ідеєю — вистояти, перемогти і вигнати росіян зі своєї території. Як добре було тоді, у лютому 2022 року. Тоді все було зрозуміло — хто свій, а хто — чужий. Ворог був один — росіяни. У 2025-му ворог той же. Але дещо змінилося.

Військові, волонтери, тил — всі дуже виснажилися за ці три роки. І ворог зрозумів, який інструмент грає проти нас — час, інформаційні вкиди, бажання швидких рішень, низький рівень інформаційної гігієни, розбрат, корупція (куди ж без неї), політичні ігри, підкупи, сплячі агенти, несвідомі українці, які думають, що нічого не буде, коли прийдуть росіяни — це те, що проти нас активно використовують окупанти.

Мир буде. Ніхто не знає коли. Можливо, у цьому році, можливо, у 30-х роках (хто міг подумати, що ми вже 11 років живемо у державі, де йде війна!).

Біда у тому, що навіть коли буде мир, то росія не пройде шлях перевиховання, як це було із нацистами.

Тому коли ми хочемо миру, ми маємо до нього готуватися ретельніше, аніж готувалися до повномасштабного вторгнення.