Православна Церква України: від Хрещення Русі до сьогодення

Відзначення Дня Української Державності – це нагадування про наші глибокі духовні та історичні корені, що беруть початок із Хрещення Київської Русі. Сьогодні Православна Церква України, як духовна спадкоємиця цієї традиції, підтримує український народ у боротьбі за свободу, допомагає зберігати віру, людяність і національну гідність у час війни. Про значення Хрещення Русі, Томосу та місію Церкви у XXI столітті – у розмові із благочинним Гадяцького округу настоятелем Свято-Михайлівської церкви Православної церкви України отцем Олегом Пограничним.

Від хрещення Русі до незалежної держави: як Церква стала опорою для нації

– Яку роль, на вашу думку, відіграє хрещення Русі в історії української державності?

– Ця подія дала потужний поштовх для розвитку не лише княжої держави того часу – Київської Русі, а й надалі – для нашого народу та України загалом.

Звісно, слід згадати, що хрещення Русі було не просто прийняттям християнської віри. Християнство було ухвалене як державна релігія, а це мало далекосяжні наслідки. Насамперед у культурній сфері: освіта, архітектура, будівництво храмів почали активно розвиватися.

Князь Володимир Великий і вся Київська Русь стали авторитетними в очах європейських держав. Це зміцнило міжнародні зв’язки, сприяло розвитку торгівлі та обміну досвідом з іншими країнами.

Тож хрещення Русі стало потужним імпульсом, який заклав основи для подальшого розвитку нашої культури, духовності та державності.

– Чи можемо ми сьогодні говорити про духовну тяглість від часів князя Володимира до сучасної ПЦУ?

– Ми прийняли християнство від Східної Церкви – Візантійської, тобто Грецької, під юрисдикцією Константинопольського Патріархату. Це була православна віра, яку в основному сповідує і нині український народ. Цей зв’язок тягнеться через століття. Його справді можна прослідкувати: після хрещення Русі на наших землях утворилася Київська митрополія, яка спочатку перебувала під духовною опікою Константинопольського патріархату. Це було природно: Церква, яка просвітила народ світлом Христової віри, вважається його «матір’ю».

У перші десятиліття митрополити, які очолювали Київську митрополію, здебільшого прибували з Візантії. Це були греки, які керували церковним життям Русі. Проте вже тоді з’являється бажання мати власну незалежну церкву.

Першим важливим кроком у цьому напрямку стало призначення у 1051 році митрополитом Іларіона. Він став першим слов’янином на чолі Київської митрополії. Це була перша спроба зробити нашу церкву самостійною.

Згодом подібних спроб було ще кілька, але різні політичні та історичні обставини, зокрема зростання впливу Московської держави, цьому заважали. Московія прагнула підпорядкувати собі Київську митрополію, що згодом і сталося.

У 2018 році, напередодні Об’єднавчого собору, Константинопольський патріархат скасував акт 1686 року і визнав, що територія України завжди була канонічною територією саме Константинопольської церкви. Також були скасовані всі накладені раніше анафеми й заборони, які були політично вмотивовані й не відповідали церковним канонам.

Таким чином, тяглість Київської митрополії збереглася. Православна Церква України, яка отримала Томос про автокефалію у 2019 році, є прямою спадкоємицею тієї самої церкви, що була створена ще за часів князя Володимира, а не «новою структурою», як дехто намагається подати.

Шлях до незалежності був дуже складним, особливо у XX столітті, коли Церква зазнала численних переслідувань. Але тепер ми маємо визнану світовим православ’ям автокефальну церкву – помісну церкву-сестру серед інших православних церков світу.

Православна Церква України як духовний чинник державотворення

 – Як Церква бачить своє місце в розбудові української державності у XXI столітті?

– У всі часи, коли в державі відбувалися важливі події чи складні процеси, Церква стояла поруч. Під час кожного богослужіння ми молимося за Україну, за владу, за військо і за весь наш народ. Молимося за мир, спокій і процвітання нашої держави.

Водночас Церква має свій голос у суспільстві – і слава Богу, що цей голос часто чують. До позиції Церкви дослухаються на різних рівнях державної влади.

В Україні діє Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, до складу якої входять представники різних конфесій і релігій. Це авторитетний дорадчий орган, який бере участь в обговоренні важливих суспільних питань і доносить до держави позицію релігійної спільноти щодо тих чи інших процесів.

Таким чином, Церква бере активну участь у державотворенні. Вона підтримує ті рішення, які спрямовані на зміцнення незалежності, свободи й стабільності України. Церква завжди разом із народом, підтримує правильні та виважені кроки держави й докладає зусиль, щоб допомагати владі у складних суспільних процесах.

– Яким є значення автокефалії Православної Церкви України для духовного самоствердження нації?

– Історія показує, що коли Церква залежить від іншої держави – особливо, якщо ця держава використовує релігію як політичний інструмент і засіб впливу, це несе великі ризики. Так було і в історії України. Ми бачили, скільки шкоди, брехні та зла принесла присутність російської церкви на наших землях. І скільки часу вона залишалася тут, на жаль, і досі лишається.

Сьогодні ми маємо те, що логічно і законно: незалежну українську церкву на незалежній українській землі.

Історична вагомість Томосу і служіння Церкви під час війни

– На вашу думку, чи став Томос подією духовної та державної ваги для українського народу?

– Це важлива й історична подія, і не лише для Церкви, а й для всієї України. Але, на жаль, мало хто це усвідомлює.

Потрібно просто трохи більше цікавитися історією, щоб зрозуміти: отримання автокефалії – було не примхою чи спонтанним бажанням «стати незалежними». До цього привели глибокі історичні, канонічні та духовні підстави. І саме цього прагнув український народ упродовж століть.

Ми давно цього заслужили. Особливо якщо подивитися на останні 30 років – відновлення української державності, активний розвиток української Церкви: зросла кількість храмів, монастирів, духовних навчальних закладів, мільйони вірян. Ми одна з найбільших православних церков у світі. Тому здобуття Томосу – це подія справді виняткового значення.

– У чому ви бачите головну місію ПЦУ під час війни та національних випробувань?

– Перш за все, місія Церкви, як у мирний час, так і під час війни – це духовне виховання та підтримка вірян. Але в період війни ця місія набуває особливого значення. Бо мова йде не лише про молитву, а й про присутність, співчуття, допомогу, участь.

Священники, єпископи, капелани – кожен має своє місце служіння. Хтось служить у храмі, хтось – на передовій, у військових частинах, госпіталях. Найперше – це молитва. Але не менш важливою є й присутність: розмова, сповідь, порада, спільна молитва, просто людське тепло.

Особливо важливо спілкуватися з тими, хто зазнав втрат: родинами загиблих воїнів і воїнок, переселенцями, тими, хто залишився без даху над головою. Це складне спілкування, яке вимагає терпіння, співпереживання і глибокої віри.

Крім капеланства, Церква займається й волонтерською діяльністю. З 2014 року, а особливо з початком повномасштабної війни, фактично кожна парафія стала маленьким волонтерським центром: збирають продукти, кошти, передають допомогу на фронт, шиють, готують, закуповують необхідне.

Заклик до пізнання історії та усвідомлення віри

– Які духовні настанови ви даєте людям у день, коли ми згадуємо водночас і хрещення нашої землі, і її боротьбу за незалежність?

– Я часто кажу це своїм парафіянам, парафіянкам і людям, з якими спілкуюся: головне – вчити історію. Не слухати, хто що десь сказав, не задовольнятися думками з соцмереж чи чутками. А саме – вивчати історію: своєї держави, своєї церкви, свого народу.

Бо коли людина не знає, що було, вона не розуміє, що відбувається зараз.