- 55
- 55
Про налбуфін та носорога, в якого поганий зір
Тиха ніч на фронті та несподіваний дзвінок
Діло було в 2015. Приїхали ми до наших на Станичку. Ну, самі розумієте: Сталінград, Макарове, потім наліво – і тут недобудований ресторанчик. Там вони й стояли, там базувались, а далі вуличка для бідних, дача Єфремова, дача ще когось. І вже на тих дачах чернігівські, ще якась танкова тощо.
На фронті було більш-менш тихо, закінчилось Дебальцеве, почався черговий Мінськ, десь догоряли локальні бої й сутички. Але загалом тихим був фронт. Ну, але ми досиділись до пізнього часу, і хлопці нас просто не пустили їхати назад, та мало там що. То ми там і переночували. А це була для нас надзвичайна рідкість, бо одне із золотих правил Ф.О.Н.Д.у – не ночуй у військових, не обтяжуй своїми гостюваннями налагоджене їхнє життя. За вісім років до вторгнення ми ночували у військових усього тричі, самі розумієте.
А вранці ми виїхали. Від ресторанчика прямо, потім праворуч, потім Макарове, потім Сталінград... Ну, та ви знаєте, хто знає. І тут, ледь ми від’їхали від Сталінграду, лунає у моєму телефоні дзвінок. І заполошна тітонька, волонтерка, аж навіть кричить в трубку:
– Діано, в тебе налбуфін є???
Налбуфін та вигадані бої: паніка на порожньому місці
А з налбуфіном ми, звичайно, грались, як і всі. Але припинили гратись фактично в перше півріччя війни. Бо навели довідки, трішки почитали, трішки поговорили з медиками. Тоді ж, до речі, ми припинили гратись і з порошковим целоксом. На 2015 рік я навіть не знаю, хто ще тягав той налбуфін на фронти. Мені здавалось, що таких уже не лишилось. Але хтось таки тягав, та їм уже вистачало мізків про це не репетувати. А ця якось проскочила повз усі тенденції, тому репетнула в трубку так, що я аж злякалась.
– Та господь з тобою. Нема у мене налбуфіну і давно не було, ну його к чорту, – кажу.
– Та чому? Це ж перше діло при пораненнях! – кричить вона.
– Ага, поняв, не дурак, дурак би не поняв, – міркую я собі.
Їдемо далі. А волонтерка в трубці репетує далі:
– Там на Станичці бої, стільки поранених! Рятувати треба! Знайди мені налбуфін!
– Стоооооооп... – репетнула тут уже я, аж наш водій перелякався і спинився. – В смислі, на Станічці? А давно там бої? – питаю.
Ну, мало що, думаю. А раптом ми від’їхали, а їх накрили. Ось за ці самі 15-20 хвилин, доки ми теревенили на Сталінграді з погранцями.
– Та вже другу добу! Купа поранених, вивозити нікому. Треба налбуфін, люди вмирають від больового шоку! – ледь не плаче волонтерка в трубці. – Телефони не працюють, хлопці ледве змогли під вогнем відправити смс.
– Ану кинь мені цю смс, – прошу я.
Та слухняно кидає, я читаю, очі лізуть на лоба. Потім я зачитую вголос, щоб чув весь екіпаж. Екіпаж слухає й валиться від реготу. Далі я телефоную на ресторанчик, з якого ми щойно від’їхали, питаю, що там за бої вони розвели, що за біда, на двадцять хвилин від’їхати не можна, у вас вже бої? Народ у щоці. Я висилаю їм смс, чую гомеричний регіт.
Про налбуфін і носорога, в якого поганий зір, але при його масі це не має значення
Я не буду навіть намагатись дослівно цитувати ту смс, хоча я її довго зберігала. Там було про поранених навколо, хлопця поранено теж, але він ще тримається, але не може слухати стогони й крики побратимів. Заключний акорд все ж я пам’ятаю точно:
– Далі писати не можу, кров заливає клавіатуру.
Ну, ми взнали, що за підрозділ так пропадав без налбуфіну, наші хлопці їм смс той вислали, ті теж пореготали, виховну роботу провели. Волонтерці ми пояснили, що щойно виїхали зі Станички, ніяких боїв там немає, тиша стоїть на фронті. Але наша заполошна тьотя не повірила, от в чому біда. І далі продовжила пошуки налбуфіна. Не знаю вже, чи знайшла. Упевнена, що знайшла. Така сила переконання ламає стіни.
«У носорога поганий зір, але при його масі це не має значення» - цитата про заполошних тьоть, які не мають часу, натхнення, мізків, аби розібратися в питанні. Але, отримавши розпачливе повідомлення, ставлять до виконання і проламують стіни.
... Чому я це згадала.
Учора десь у Фейсбуці я наткнулась на допис такого типу:
«Хлопцям на Енному напрямку терміново треба налбуфін! Робіть репости, робіть хоч що-небудь! Зберемо на партію налбуфіну».
Бачте, деякі речі незмінні.
І в перший, другий, і на десятий рік війни.
І заполошні тьоті-носороги.
