Про незабутнє, яке забувають

… Чорнобильський привид, минають літа… Та горе, блукаючи, в хати віта, Це горе всесвітнє, це горе – моє, що совісті дзвонам мовчать не дає … Г. Хенкін

Шановні земляки. 26 квітня минає 38 років із дня страшної техногенної катастрофи – вибуху на Чорнобильській АЕС. Про жахливу подію, яка трапилася на території України та її наслідки, тодішня радянська влада байдуже замовчувала в перші дні. Я – донька одного із ліквідаторів аварії на ЧАЕС і з дитинства чула про ту історію з перших вуст. У 2008 році, будучи абітурієнткою факультету ІФСК Сумського Державного університету, я написала матеріал про аварію, як відчувала її сама. З того часу минуло 16 років та мої почуття лише загострилися, посилилося усвідомлення катастрофічних наслідків події і величі того вчинку, що зробили ті, хто пішов приборкувати невидимого ворога. Сьогодні в Україні велика кривава війна. Сьогодні час «народив» нових героїв. Та героїчний подвиг ліквідаторів та ліквідаторок наслідків аварії на ЧАЕС залишається збереженою сторінкою в історії України, яку слід пам'ятати всім поколінням. Пам'ятаємо, цінуємо, гідно шануємо!

Зигун Зоя

26 квітня 1986 року увійшло в історію цивілізації найбільшою за масштабами і найстрашнішою за наслідками техногенною катастрофою. Подією, що перевернула світ.

Кажуть, що з часом притуплюється будь-який біль. Можливо, так. Однак для багатьох Чорнобиль і досі нестерпним болем відгукується в серці щоразу, як тільки свідомість зачіпає ті події і сьогодні зовсім свіжо болить у наших душах, неначе вчора сталося непоправне лихо. Чорнобильська катастрофа завдала людству ран, які не загоюються. Більше того, та страшна мить завдала удару в спину всій планеті, що так раділа досягненням в атомній енергетиці.

Від трагічної дати минуло більше як два десятки довгих, як для людини, і таких непомітно коротких для історії літ. Років, сповнених небачених випробувань, втрат, тривог, розпачу і подолання. Але що ж сталося тієї квітневої суботи?

26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини 40 секунд, в результаті невдалого випробування на четвертому ядерному реакторі Чорнобильської АЕС, стався вибух. Внаслідок цього відбувся викид великої кількості радіоактивних речовин у довкілля. Склалася надзвичайна ситуація, яка вимагала термінових дій по нейтралізації небезпеки.

Люди, які в ту бідоносну ніч були на зміні, свідомо йдучи на смерть, першими вступили у двобій із невидимим ворогом – радіацією. Вони падали від переопромінення, але не відступили. Багато енергетиків і пожежників згоріли в радіоактивних полях, залишивши вдовами дружин та сиротами дітей. Якби не їхній подвиг, то страшно навіть уявити, що зараз було б з нами, з Україною, і взагалі з усім світом. Ціною власного життя, вони врятували всіх від «ядерної чуми». Але на цих героях число жертв, яких забрав Чорнобиль, не зупинилося.

З перших днів після катастрофи з усіх куточків України на атомну електростанцію прибували люди. Тисячі громадян брали активну участь у ліквідації наслідків аварії, проявляючи при цьому почуття високого патріотизму, виняткову хоробрість та самопожертву.

Одним із ліквідаторів став і мій батько. Все було так добре – ще не минуло і року після одруження. Він працював, разом із дружиною чекали первістка. Аж раптом – повістка… Хто міг сказати, як складеться його доля, щойно за ним зачиняться дверцята автобуса, який відвезе його в саме пекло? Але тоді з почуттям обов'язку навіть в думках не допускав, щоб якось відпроситися. Адже, рідна держава, батьки, родичі і друзі були в смертельній небезпеці. Та й чи запитував тоді хтось бажання їхати взагалі? Отож, поїхавши з рідного дому 30 травня, нічого іншого не залишалося, як мріяти і всім серцем надіятися на повернення.

Віктор Рой 26 квітня 2016 року

Попереду була робота на «колючці» по будівництву 30-кілометрової зони, виїзди на роботу на четвертий реактор та багато інших важких щоденних справ. Всі працювали на совість – без вихідних і святкових днів. Робочий день тривав до 5 годин, в залежності від виду роботи та радіаційної забрудненості місця її проведення. Було багато горя і солоного поту. Смерть доводилося бачити на власні очі.

Але витримав. Скільки радості було як вересневого дня переступив рідний поріг! Життя знову закипіло. Як і раніше, поруч батьки, дружина, друзі. Діждався сина, а там і я народилася. Та Чорнобиль назавжди залишив у батьковій душі слід неминучого болю і страждання. Адже цілих 95 довгих і нелегких днів рідний прожив думками і мріями про рідну домівку, де його з нетерпінням чекають…

Скільки себе пам’ятаю, батько завжди брав мене з собою в район на мітинги-реквієми. І кожного року списки померлих чорнобильців все більшають, а тих свідомих громадян, які не забувають про героїчний подвиг в ім’я майбутнього, які вшановують пам'ять померлих, приходить до пам’ятника все менше. Сумно, що про героїв швидко забувають. Вони потрібні бувають тільки раз у рік і то, як застаріла реклама тієї страшної атомної війни. І сумно, що лише один день – 26 квітня, біля меморіалу чорнобильцям рясніють живі квіти. Кожен із ліквідаторів гідний того, щоб про нього говорили, писали, просто пам’ятали. Дуже боляче дивитися в чоловічі очі, сповнені сліз. Сліз розпачу і вдячності Богу за подароване друге життя.

Коли чую спогади ліквідаторів про ті жахливі події, згадки про тих, хто відійшов у вічність, я відчуваю сором. Сором за своє покоління. Ми не були на тій зоні відчуження, не відчували того, що відчули наші батьки. І чомусь більшість не розуміє, та, навіть, і не намагається зрозуміти, яка велика ціна заплачена за ту велику перемогу над атомом. Чомусь, чи то від неусвідомлення того вчинку, чи від сором’язливості, ми не говоримо ліквідаторам слова вдячності. Наше «Дякую», «Дякую, за можливість жити» - ніщо порівняно з тим, що вони зробили для нас. Наша вдячність, розуміння і пам'ять, для них є найбільшою нагородою, адже вони мають відчувати, що не даремно ризикували своїм здоров’ям і життям. То невже це так важко вимовити кілька теплих слів? Цих людей залишилося так мало. Як би нам не запізнитися зі своїм щирим «Дякую».

І так хочеться достукатися до кожної душі, пробудити в ній відчуття обов’язку допомогти чорнобильцям, які залишилися живими і продовжують свій нестерпний бій вже з хворобами і тільки вже наодинці. А ще більше хочеться забути і ніколи не бачити тієї одинокої сумної сльози, яку зронюють мужні батькові очі…

Чорнобиль – найстрашніша сторінка в нашій історії. Тривога, яку посіяло в наші душі чорнобильське лихо, відлунюватиме і для майбутніх поколінь. Наш обов’язок, пам’ятаючи подвиг, здійснений ліквідаторами, дбати про те, щоб трагічний квітень 1986-го ніколи не повторився.

Пам'ятаймо імена кращих пожежників, життя яких обірвалося ще в ті квітневі дні 86-го, які назавжди так і залишилися 20-30-річними чоловіками. Вони змогли зупинити вогонь, відключити електрострум від силових апаратів. Вони не змогли лише одного – вижити. І їхня смерть – ціна нашого життя. Не оминаймо теплим словом і тих небагатьох героїв, яких Бог врятував того жахливого року і дав можливість ще жити, дарувати його іншим і радіти разом з нами.

… Нам поле може миром перебути,

Нам поховати зло в бетон і бронь

І не забути! – Доки світ і люди,

Синів землі, що відвели вогонь.