Простір для дітей у Вельбівці:що змінила одна щира розмова

— Близько місяця тому сталася прикра ситуація, — розповідає Віталіна. — Біля будинку культури місцеві мотоциклісти в'їхали прямо на клумбу і почали дрифтувати по ній. Пошкодили територію, зім’яли квіти. Староста села Анатолій Койло опублікував відео у Facebook — воно розлетілося мережею. Але не сам факт шкоди мене тоді вразив, а реакція в коментарях: наших дітей називали словами, які соромно повторити. Це було боляче.

— Якщо ще звинувачують батьків у неналежному вихованні своїх дітей — це якось пояснити можна. Але коли принижують дітей, та ще й із родин військових… Я прокоментувала під дописом, що, як депутатка, відчуваю відповідальність. Бо ми, дорослі, недопрацювали. Особисто я теж. 

— Я подзвонила Людмилі Демченко. Долучилися Юля Огризько, Тетяна Діденко, Юлія Грицько, депутат Олександр Крат, староста, на жаль, участі не взяв. А в неділю ми просто сіли з дітьми на сходах біля будинку культури. Без формальностей, просто поговорити.

— Чого вам бракує? — спитали ми.

І почули: «Нам ніде подітись. Ми скрізь заважаємо».

— Тоді я запитала: «А хочете волейбольне поле?» — «Так, нам його давно обіцяли. Але далі обіцянок нічого не пішло». Разом з дітьми ми пішли за будинок культури — там була порожня ділянка. Саме там вирішили зробити майданчик.

— Я зателефонувала голові громади Миколі Шаблію, — розповідає Віталіна Пинчук. — Він приїхав. Разом з ним — головний архітектор Віктор Григорович, і цього разу вже був і староста Анатолій Койло. У вівторок грейдер розчищав майданчик. А в суботу ми зібрали толоку. Близько сорока людей — батьки, діти, сусіди — прийшли не за вказівкою, а за власним бажанням. Бо небайдуже. Це було справжнє об’єднання.

— Ми будуємо майданчик, щоб діти мали де грати. Але це не просто про спорт. Це про те, що у дітей узагалі немає такого місця, — каже Віталіна. — Вони самі це сказали: «Ми скрізь заважаємо». Це страшно.

— Там, на поріжку біля будинку культури, діти ховаються від дощу, від сонця, просто сидять на голому цементі. І це — їхнє єдине місце дозвілля. Я подавала депутатський запит: поставити хоча б дві лавочки. У відповідь — «не потрібно».

— На зустрічі з батьками ми побачили, що діти приносять м’яч і грають у волейбол… навколо клумби, яку напередодні було зруйновано мотоциклами, — розповідає Віталіна Пинчук. — Вони просто шукають хоч якийсь клаптик вільного місця. І це не про розвагу — це про потребу. Маленькі діти, підлітки, дівчата й хлопці — всі активно грають. Але умов немає.

— У будинку культури, здається, записано чотири чи п’ять гуртків. Але насправді не працює жоден, — розповідає Віталіна Пинчук. — Один тенісний стіл вдалося поставити буквально «з боєм». Другий — досі запакований у коробці. І це, на жаль, увесь наш «культурний фронт».

— Це не просто байдужість. Це мовчазне виключення дітей із життя громади, — додає вона. — Але саме діти — найвразливіші. І в час війни — найбільше потребують нашої уваги.

— Найскладніше, мабуть, було не знайти техніку чи людей, а домовитися зі старостою і почати рухатися в одному напрямку, — зізнається Віталіна. — Ми хотіли одного — зробити простір для молоді. Але в кожного були свої бачення, і ковдру тягнули в різні боки.

— Так, було непросто. Але староста пішов на зустріч. Ми поговорили, зважили всі аргументи — і змогли домовитися, — розповідає Віталіна Пинчук. — І це, я вважаю, перемога не над кимось, а для всіх. Бо інакше — нічого б не зрушилося.

— У громадських ініціативах найскладніше — не знайти техніку чи гроші. Найважче — подолати інерцію байдужості й недовіри. Але щойно це вдається, навіть один волейбольний майданчик може стати початком великого руху, — додає вона.

— Їхня участь — максимальна, — розповідає Віталіна Пинчук. — Коли ми лише заговорили про майданчик, діти самі обрали місце, сказали: «Так, це круто!» Попросили ще й якесь накриття — щоб можна було сховатися від дощу. Ми погодились.

— А під час толоки вони працювали на рівні з дорослими. Хтось прийшов одразу, хтось — коли почув, що вже щось робимо. Прибігали додому по рукавички, питали: «А що ще можемо зробити?» Прибирали щебінь, копали, допомагали — щиро, з ентузіазмом. Це був не просто проєкт для молоді. Це був проєкт із молоддю.

— Я спілкувалася із начальницею відділу культури, — розповідає депутатка Віталіна Пинчук. — Її відповідь була прямою: «Умови війни. Ми нічого не можемо. Відповідальності не несемо». Але хіба не в умовах війни увага до дітей має бути ще гострішою? Маленькі ініціативи — турніри, гуртки, ігри — не вимагають мільйонів, тільки бажання.

— Але найбільша проблема — це не гроші, а люди, — продовжує Віталіна. — Ті, хто міг би згуртувати молодь, зараз на фронті. У нас немає ні інструктора, ні культурного працівника, який би «горів» справою. Але, як показала толока — все можливо. Бізнес, батьки, діти, депутати — об’єдналися і зробили. Бо хотіли.

— Молодь фінансується за залишковим принципом. Як у виставі «Все по 20», — іронізує Віталіна. — Зараз уже «все по 30».

— Купили м’ячі — і сховали, бо «раптом порвуться». Волейбольну сітку взагалі рік не могли знайти і віддати дітям — забули, де вона. А тенісний стіл так і стоїть у коробці — ніхто не встановив. Бо що? Бо може хтось зламає? Але ж м’яч має бути в грі, а не в коморі. І тенісний стіл — на майданчику, а не на складі, — каже Віталіна. — Якщо ми боїмося, що щось зіпсується — то, можливо, нам не речі шкода. А просто не хочеться нічого робити.

— Перший крок — не про гроші. А про «хочу». Якщо в громаді є хоч одна людина, яка не боїться діяти — зміни можливі, — каже депутатка. — І саме вона може запустити те, що не здатна дати система. Бо громаду змінюють не накази згори, а люди, яким не все одно.