«Простіше кажучи - моя країна, це як моя велика родина, яку я повинен захистити»

" Після строкової служби я підписав контракт і почав свою військову професію в розвідувальній роті 72-ої окремої механізованої бригади, де прослужив 3 роки. А у 2011 році мені захотілось романтики (тут Віталій ледь посміхається - ред.) і я пішов служити у спецназ, так розпочався мій шлях розвідника. У 2014 році розпочалися бойові дії в Україні і мене було направлено в Донецьку область, де я прослужив до 2016-го року. "

" Не можу зараз про це говорити, та ми успішно діяли саме як спеціальна розвідка для виконання спеціальних операцій. "

" Так, я знав, що вона буде. Ще у 2018 році я розумів, що війна скоро розпочнеться. І це була не інтуїція, як хто подумав, а інформація, яку я аналізував, як розвідник. "

" Я встав зранку, випив каву, включив новини і зрозумів, що «почалося». Зразу сів обдзвонювати всіх знайомих, хто брав участь у військових діях з 2014 по 2017 роки. Бо у 2018-му році війна була окопна, без масштабних наступальних дій, а нам потрібні були АТОвці саме з досвідом активних бойових операцій. В цей день протягом години чи двох, ми усі зібралися у приміщенні спілки ветеранів АТО, біля ККЗ «Дружба». Десь опівночі отримали зброю і підписали контракти. Перших АТОвців було близько 18 осіб, більшість були із Гадяча, а потім почали підтягуватися і з сусідніх сіл. Так за дві доби ми зібрали майже половину батальйону. "

" Люди розділилися на дві категорії: ті, хто почав самоорганізовуватися, хоча й не мав військового досвіду, але хотів захищати Україну. І це було дуже круто, бо усі ми проживали тоді неймовірне єднання - відчуття єдиної родини! І тих, хто з самого ранку виїжджав з міста, намагався втекти, хоча ракетної загрози, як такої, тоді не було. Цілі ворога були далеко від нас. Та люди по-різному реагують на небезпеку, тому я розумію і не засуджую нікого. В перші тижні місто було пусте, на його вулицях можна було зустріти лише колишніх військових і учасників бойових дій. Ми перебували у стані неймовірного піднесення від відчуття, що залишилися захищати своє місто, свою країну і своїх людей. Ми були впевнені, що зробимо усе можливе і неможливе для цього. На жаль, загинуло вже 8 бійців із тих, хто відгукнувся першими на захист рідного міста і держави. Вони були сильними воїнами. Вічна їм памʼять і слава! "

" Так, ми безпосередньо брали участь у бойових діях під Веприком. Російські війська заблукали на наших землях, бо користувалися старими картами. Про це ми дізналися від російського військовополоненого, якого взяли в полон миргородські хлопці на чолі з Сашою «Мамонтом» (керівник "Правого сектора" Миргородщини Олександр Федорченко на псевдо "Мамонт", загинув 25 березня 2023 року виконуючи бойове завдання - ред.). Вони ж і прийняли бій біля веприцької заправки, першими відкривши вогонь з протитанкової зброї. Щойно російська техніка почала заправлятися пальним на заправці тракторної бригади, як ми відкрили вогонь. Завʼязався бій. Ворог кинув техніку, зброю і почав відступати. В цей час одні прикривали вогнем, інші забирали поранених та доправляли до лікарні. Олександр Сиваш отримав тоді завдання витягти російську військову вантажівку "Урал". Не зважаючи на ворожі обстріли, він гідно виконав це завдання, але отримав поранення. Згодом, ця машина служила нашим бійця 116 бригади ТрО. Першу кулю отримав Сергій Гавриленко, до речі, мій майбутній напарник зі снайперської пари. З ним ми працювали з 2022 по 2024 роки. Бій під Веприком тривав близько години, ворог відступив і почав розгортатися і рухатися в сторону Мартинівки. Вони добре розуміли - якщо зав'язався перший бій, значить буде і другий, і третій, і четвертий. Наші працювали усі дуже злагоджено і виконували накази. Командирів, як таких, не було. За старших були Тарас Солдатов і Славік Червань. Команди ними віддавалися чітко і професійно. Головним нашим завданням було не допустити ворога до міста. Для цього проводили мінування, комплектували контрдиверсійні та протитанкові групи. Дуже важливо було не допустити диверсантів у сам Гадяч. "

" Думаю, що виконувалися б снайперські завдання. В першу чергу на знищення наших контрдиверсійних груп, військового командного складу, керівництва міста, а також на замінування штабу, інфраструктурних обʼєктів, громадських будівель. Ми готувалися і до такого розвитку подій і були налаштовані відбивати Гадяч у такому разі. Протитанкові групи зайняли свої позиції і якби ворожа бронетехніка рушила на місто, ми цілком були готові їх зупиняти. Також готувалися запасні оборонні позиції, куди завозилися зброя та їжа. Загалом сформувалися підрозділи, кожен з яких чітко виконував своє завдання. Над цим працювали люди, яких я не можу назвати, але робилося це дуже професійно і це наші, гадяцькі люди. Ви про них не знаєте і певно, що ніколи не дізнаєтеся, але так і має бути. "

" Так, і я хочу їм усім подякувати! І тим, кого особисто знаю, і тим, кого не знаю, але хто став поруч з нами: фермерам, бізнесменам, «афганцям», мисливцям. Усім тим, хто залишився в місті і не побоявся зустрітися з ворогом. Тоді ми всі відчували потужне єднання, були однією українською родиною, яка готова боротися за свою землю до кінця. "

" Ми усім підрозділом перейшли до 116 бригади. Нас розподілили, хтось попав в протитанкові підрозділи, хтось до снайперського і після певної підготовки ми працювали на Донецькому напрямку, в районі Авдіївки та Марʼїнки. Тут я працював як снайпер, але позицій назвати не можу. "

" На жаль, ні. Просто працював, бо хотілося працювати - якнайбільше покласти ворогів, щоб запамʼятали - сюди лізти не потрібно! Тут хлопці «з зубами», ми мали час і натхнення (сміється - ред.) "

" Тягне! Я дуже часто думаю про повернення, мабуть після першої і другої військової кампанії, які були в моєму житті - назад уже дороги не має. Рано чи пізно я повернуся туди. Усі, хто пройшов бойовий досвід розуміють - їх життя змінилося назавжди. "

" Братерство. Коли ми допомагаємо один одному без усякої вигоди. Тут відсутні питання власної вигоди, потрібно вижити - а це можливо тільки тоді, коли поруч надійний брат, а не просто колега по роботі чи знайомий. "

" Різні є. І ті, що чекають «руський мір» теж. Але і багато тих, хто підтримують нас і допомагають нашим: і попрати допоможуть, і попрасувати. Я тобі більше скажу, в Гадячі є люди, які проти України і їх, на жаль, немало. Ми воюємо вже третій рік, багато людей встигли навіть зневіритися чи втомитися від війни та, на превеликий жаль, починають говорити про потребу капітуляції перед ворогом чи підписання «мирного союзу». Потрібно усвідомити усім, що зараз ми воюємо і за своє існування, і за існування всього українського народу. Ми маємо закінчити цю війну, щоб наші діти, внуки, правнуки могли жити спокійно і розбудовувати свою Українську Державу. Простіше кажучи - моя країна, це як моя велика родина, яку я повинен захистити. А хто відмовиться захищати свою родину? "