- 218
- 218
Ретроспектр: їх імена із сутінків віків знов виринають (продовження)
Веприцька маніфестація на чолі з фельдшером Леонідом Духовим
В одному з номерів газети тих часів є цікаве повідомлення про всенародну маніфестацію у Веприку в пам’ять Тараса Шевченка. Маніфестація почалася походом із Веприцького заводу заводськими робітниками та урядовцями. Несли портрет Тараса Шевченка. Під звуки музики зупинилися перед Веприцьким театром, де їх по-святкому зустріло товариство. «Попереду їхав на коні Л.Духов в прегарній козацькій киреї, з гетьманською булавою в руках». Його супроводжували на конях два хорунжі. У руках одного високо “маяла корогов”, на який виднів вишитий напис: «Ще не вмерла Україна». Народу налічувалося більше 6 тис. душ. Нам базарній площі відбулося всенародне зібрання. Не дивлячись на дощ, свято вийшло величне. Люди, не виходячи з чітко сформованих рядів слухали промови до 6-ї години вечора. В поході панував злагоджений порядок під вмілою орудою розпорядника маніфестації Л.В.Духова. Хто ж ця людина? Ним виявився Леонід Вікторович Духов, який працював фельдшером при Веприцькій цукроварні. Односельці часто зверталися за медичною допомогою саме до нього, який був прихильний до простих людей. Леонід Вікторович Духов – батько Миколи Духова, який став геніальним творцем нових типів важких танків і самохідних артилерійських установок, зачинателем конструкторської справи в науці і техніці.
Веприцький період життя Володимира Щепотьєва - літературознавця, перекладача, фольклориста, вченого-енциклопедиста «розстріляного відродження»
Усіх цих граней культури торкався талант Щепотьєва. Ми не будемо акцентувати увагу на літературну сферу його наукових інтересів. Нас цікавить інше: яким чином це ім‘я пов’язане з Гадяччиною. Справа в тому, що тривалий час він жив у Веприку, куди приїхав до родичів. Сюди перевіз фісгармонію для компонування мелодій, частину власної бібліотеки. Володимир Щепотьєв написав комічну оперу «Семінаристи», і його запрошували допомогти на сільській сцені поставити кілька п‘єс. Зовсім поруч у Гадячі в той час працювала рахівницею МТС донька Тетяна. Та життя вченого було перервано звинуваченням причетності до антирадянської цілеспрямованої агітації. 19 листопада 1937 року «Особлива трійка» УНКВС Полтавської області своєю постановою винесла жорстокий вирок — смертну кару. У травні 1937 року Микола Щепотьєв, навідавши Веприк, захопив із собою і вивіз частину батьківського архіву. До речі: у Веприку вчений-енциклопедист займався перекладом із французької сатири Беранже. Доля інших рукописних матеріалів не з‘ясована.
Різьбярі Іщенки з Римарівки, які вразили Лесю Українку своєю майстерністю
На шпальтах газети можна побачити різні імена, різні «обличчя» з повітового середовища Гадяча. Неодноразово серед них згадується прізвище «Іщенко». На земській промисловій виставці в Гадячі Леся Українка захоплювалася дерев‘яним погруддям Тараса Шевченка, яке виконав різьбяр-самоук Василь Іщенко. У листі до Є.І.Драгоманової запитувала: «Напишіть, будьте ласкаві, про того столяра чи скульптора Іщенка, котрий виставив бюст Шевченка на виставці: де він подівся той бюст, чи він його продав, чи ні, і де живе сам Іщенко». На жаль, докладніших відомостей про цю людину не збереглося. А життя Іщенка Якова Опанасовича, який теж був різьбярем і скульптором-аматором, пов'язане з Римарівкою. Відомо, що в 1910-1915 роках працював у сільській ремісничій навчальній майстерні. В «Газеті Гадяцького Земства» під №15 за 1917 рік у висновку бюджетної комісії Земської Управи зазначено, що майстру столярної справи призначалась одноразова винагорода в сумі 100 крб. В майбутньому на виборчих зборах Якова Іщенка обрали до нової Земської Управи. Помер у Римарівці в 1940 році. Виробляв різьблені меблі, рамки до портретів, для оздоблення яких використовував елементи українських народних орнаментів. В 1913 році в Полтавському краєзнавчому музеї була виставлена для експозиції робота його умілих рук - статуя «Українка з тацею».
Гадяцькі меценати Охрицькі
Коли заходить мова про гадяцьке благодійництво тих часів, із сутіні віків виринає ім’я Охрицького Михайла Григоровича. Адже доброчинність не переводилась в усі часи і в усі століття. Почесне прізвище мецената Охрицького можна зустріти в архівному документі М.О.Немирова за 1888 рік, де він числиться серед іменитих людей, які складали культурний осередок зі світу передової думки нашого краю. В 1917 році, як засвідчує «Газета Гадяцького Земства», із доброчинних почувань Охрицькі за рахунок сімейних коштів профінансували 13 тис.крб., щоб купити маєток Тихоновича, який би став богадільнею для вбогих та непрацездатних. Садиба Охрицького Михайла Григоровича знаходилась на розі колишньої Макушанської вулиці, сягаючи аж до яру. (Нині – це вулиця Коцюбинського). А двоповерховий будинок під час бойових дій восени 1943 року згорів від вибуху снаряду. Та час зберіг на міському кладовищі місце поховання сім’ї Охрицьких із надмогильним знаком і відповідним надписом на ньому. Хай буде про них вічна пам’ять. Вони заслужили цього!
