Родина Марульових: історія, що живе в серці Гадяча ч.1

Родина Марульових: як зводили собор і зберігали пам’ять

Одного разу, краєзнавець Анатолій Шестопал розповів мені цікаву історію про свою бабусю, Марію Іванівну Волгіну, яка часто ділилася спогадами про рідний край. Особливо мені запам’ятався епізод, коли під час будівництва дачі в Зеленому Гаю Леся Українка та Олена Пчілка почули спів Марії Іванівни та її подруг. Вражена їхнім прекрасним виконанням українських пісень, Леся подарувала кожній із дівчат по срібному карбованцю. Попри всі життєві випробування, Марія Іванівна Волгіна зберігала цей дарунок до кінця свого життя. Ця зворушлива історія була описана в газеті «Гадяцький вісник» від 24 лютого 1996 року.

Я теж поділилася спогадами своєї бабусі про її родину та історію будівництва собору. Тоді пан Шестопал радісно розповів мені, що зі слів його бабусі, Марії Іванівни Волгіної, її дідусь усе життя пишався тим, що був обраний купцем Іваном Марульовим відповідальним за збір коштів серед містян для добудови собору за затвердженим планом. До цієї групи входило 12 осіб — за прикладом апостолів. Собор був побудований, але купець Іван Марульов збанкрутував.

Те, що Марульови походили з родини купців, у нашій родині згадували не раз. Відомо було й про їхнє банкрутство, але про те, що всі зароблені кошти пішли на будівництво собору, моя бабуся не знала. Це відкриття змусило мене по-новому подивитися на нашу родинну історію.

Собор дійсно був величний. Освячення двох престолів — Миколи Чудотворця та Косми і Дем’яна — відбулося у 1830 році, а основний престол був освячений у 1834 році. Затримка, ймовірно, була спричинена невідомими розбіжностями між будівничим Іваном Кузьмичем Марульовим та тодішнім протоієреєм Григоровичем.

У Полтавському архіві, в Кліровій книзі Полтавської єпархії за 1902 рік, я знайшла опис Соборної Успенської церкви міста Гадяча, збудованої коштом купця Івана Марульова. Біля церкви було дві дзвіниці: на одній розташовувалися дзвони, а на другій — міський годинник. В одній із дзвіниць також було  приміщення для сторожа. При церкві діяла церковна бібліотека, а також дві школи грамоти, одна з яких мала власне приміщення. Окрім цього, при церкві були два будинки — для священника та дяка. Земельний наділ становив 39 десятин.

Від купців до міщан: долі родини Марульових у вирі часу

Згідно з маніфестом Катерини II від 17 березня 1775 року, населення Російської імперії було поділено на дві основні категорії: міщан, чий капітал не перевищував 500 рублів, і купців, які володіли статками понад 500 рублів. Остання згадка про родину Марульових у статусі купців датується 1858 роком. У сповідальних книгах того часу записано вдову Івана Кузьмича Марульова, що, ймовірно, символізувало завершення їхньої купецької історії.

Завдяки дослідженням гадячанки Наталі Богданівни Галась, яка присвятила себе вивченню історії нашого краю, вдалося простежити родовід нашої родини аж до прапрадіда Нестора Петровича. Його фото, збережене в родинному архіві, стало цінним свідченням і важливою частиною нашої історії. На той час Марульови вже належали до міщанського стану.

Наша бабуся, Марія Василівна Марульова, була донькою Василя Несторовича Марульова та Тетяни Іванівни Бучної. Записи про її народження (28 липня 1912 року) та її брата Миколи (17 квітня 1904 року) ми знайшли в церковній книзі Петро-Павлівської церкви. Сьогодні ці книги передані до Полтавського архіву та оцифровані, що значно полегшує дослідження родинної історії.

Наша бабуся дуже любила свою матір і часто згадувала про неї з теплом. Її мати,Тетяна Іванівна Бучна, походила з міста Валки під Харковом. Прадід Іван Бучний був земським лікарем і, за словами бабусі, мав дворянський титул. Тетяна Іванівна вийшла заміж за Василя Несторовича Марульова в Гадячі. Її брат Артем і сестра Гафія також оселилися в цьому місті. Можливо, їхня мати була гадячанкою й переїхала сюди після ранньої смерті чоловіка.

Родина Марульових: історії, що живуть у старих світлинах

До нашого часу збереглося фото Тетяни Іванівни, датоване 1900 роком. Знімок зробив у Харкові відомий фотограф А. Занарді. Місце її поховання збереглося й досі.

Влітку бабуся щотижня ходила на цвинтар, несучи квіти, які вирощувала сама: жоржини, гладіолуси, тюльпани та інші. Іноді вона брала нас із сестрою. Туга за матір’ю супроводжувала бабусю все життя, адже на її дитячу долю випало надто багато лиха. Це болісне відчуття, яке вона несла в серці, завжди було зрозумілим і зворушливим.

У родині Марульових було п’ятеро дітей: найстарша Олександра, Микола, Жорж, Володимир і наймолодша — моя бабуся Марія, яка й передала мені ці родинні історії та легенди.

Особливо хочеться зупинитися на долі Олександри, яку в родині ніжно називали Шурочкою. На старій сімейній світлині вона постає милою дівчинкою в білій сукні з парасолькою. У дитинстві Олександра впала з гойдалки, травмувавши хребет і це спричинило чимало труднощів у її житті. Проте не зламало її. Вона здобула освіту, вивчила кілька іноземних мов і працювала в гадяцькому земстві. У 1921 році, після тяжкої хвороби, Шурочка пішла на весілля подруги і потрапила в смерч. Від застуди хвороба загострилася і Олександра пішла з життя, не доживши до старості.

Жорж, один із братів, був людиною неабияких захоплень. У Гадячі він мав власну гасову майстерню, а ще цікавився спіритизмом, який тоді був доволі популярним. Під час одного з сеансів, за сімейними переказами, він отримав загадкове пророцтво:

Жорж помер молодим, так і не дочекавшись кращих часів.