- 393
- 393
Родина Марульових: історія, що живе в серці Гадяча ч.2
Кохання, розірване війною: історія Миколи та Надії
Микола Васильович одружився з красунею та заможною гадячанкою Надією Никифоровною Скоробагатською. У їхньому шлюбі народилося двоє дітей — Таїсія та Віктор. Однак, їхнє щастя виявилося недовгим. У грудні 1943 року, у віці 39 років, Микола загинув під час Другої світової війни — принаймні, так тоді вважалося.
Я добре пам’ятаю, як Надія ділилася з моєю бабусею своїми сумнівами щодо смерті чоловіка. Її серце відмовлялося вірити у найгірше. Бабуся ж згадувала поганий сон, який наснився їй напередодні отримання похоронки. Ця таємниця розкрилася багато років потому, коли онука Надії вийшла заміж у Грузії.
З’ясувалося, що Микола вижив. Внаслідок поранень він втратив обидві ноги, але залишився живим завдяки медсестрі, яка врятувала його. Згодом вона стала його супутницею життя. Микола не повернувся до родини, бо не хотів бути для них тягарем.
Світ виявився тісним. Микола Васильович був сильною й рішучою людиною. До війни він обіймав високу посаду при млині й мав жорсткий характер. Його рішення жити далеко від родини було важким, але Надія, здавалося, завжди це відчувала.
Вона казала: «Якщо він отримав інвалідність, то не повернеться».
Сни, передчуття та правда, що відкрилася з часом
Згадуючи життя у Гадячі, Олена Пчілка писала, що для його жителів було природним поєднання віри, магії та розгадування снів. Ця традиція, здається, відлунювала і в нашій родині. Якось онуці Надії Никифорівни приснився сон: падіння вежі, від якої пил полетів далеко.
Надія прокоментувала: «Це до смерті, але не біля нас».
Наступного дня родина отримала звістку про Миколу Васильовича.
Цікаво, що невдовзі після війни до Надії приїздила жінка з Грузії, розпитувала про неї, про дітей і, залишивши після себе безліч запитань, зникла. Тоді цей візит мало хто зрозумів, адже в повоєнний час такі історії не були рідкістю. Та з роками, коли стало відомо, що Микола вижив і жив у Грузії, цей візит набув нового сенсу.
Коли правда відкрилася, Надія Никифорівна не змогла перенести цього потрясіння. Її здоров’я різко погіршилося і незабаром вона пішла з життя. Микола був її великим коханням, а їхній шлюб — союзом двох сильних, рішучих людей. Їхні почуття були яскравими, сповненими романтики свого часу. В останні дні, можливо, перед її очима поставав їхній найщасливіший момент: молоді й красиві, вони вирушають разом на будівництво Дніпровської ГЕС — символу надії й кращого життя.
Особливе ставлення до пільг ветеранам було характерним для післявоєнного суспільства. Як відомо, свято Перемоги почали офіційно святкувати лише у 1965 році і саме тоді ветеранам почали надавати пільги.
«Обрубкам потрібно було давати», — коротко і жорстко реагувала бабуся. А дідусь, навпаки, був категорично проти такого підходу: «Які пільги? Я вижив, прийшов здоровий із війни, виростив дітей, працюю? Що це таке?»
Проте один раз він таки скористався своєю «вибраністю», коли я у 1985 році попросила купити правнукам килимок в універмазі у спеціальному відділі для ветеранів «Великої Вітчизняної та Громадянської воєн». Того дня я почула багато цікавих історій — і про «обрубків», і про те, як із ними повелася влада. Адже бабусин брат Микола зі зламаною долею був серед тих, хто не отримав підтримки.
Родина Марульових: доля брата Володимира Васильовича
Інший брат, Володимир Васильович Марульов, прожив довге життя в місті Новогеоргіївськ. За спогадами моєї мами, подорож до нього була неймовірно цікавою: із Псла на великих дубах вони сплавлялися до Дніпра. Бабуся навіть задумувала переїхати до брата, але після грошової реформи всі її заощадження повністю знецінилися.
Володимир одружився з Фросею і в них народилося двоє дітей: Віра і Володимир. Місто, де вони мешкали, мало захоплюючу історію. У 1959–1961 роках через будівництво Кременчуцької ГЕС Новогеоргіївськ майже повністю затопили: від нього залишилося лише три вулиці, які стали селом Нагірним. Будинок Володимира вцілів і родина опинилася в цьому селі.
Під час Другої світової війни Володимир потрапив на фронт, але був взятий у полон. Після втечі з полону він отримав 10 років таборів і відбував покарання у Магадані. У сімейному архіві збереглося фото з підписом: «Фото для Фросі, Володі і дочечки Вірочки. В. Марульов. 18.1.50 р. Магадан».
Син Володимир згадував, що навіть у старшому віці, його батько добре пам’ятав усе, чому вчився у Гадяцькій гімназії: декламував вірші, знав іноземні слова, досконало володів Законом Божим. Це не дивно, адже їхній батько, Василь Несторович, був дуже суворим щодо успіхів своїх дітей у навчанні. Бабуся згадувала, що він навіть карав за низькі результати.
Нагадаю, що Василь Несторович був освіченою людиною і працював у Гадяцькому земстві. У нашому сімейному архіві зберігається колективне фото земців, де в першому ряду праворуч сидить мій прадід. Це фото я пам’ятаю з дитинства, воно заворожувало мене. Люди на ньому здавалися ніби з іншої реальності. Проте, окрім свого батька, бабуся нікого з них не знала — і це було зрозуміло.
Дитинство бабусі: світлі спогади та важкі випробування
У 1917 році бабусі було лише п’ять років. Попри те, що її дитинство було нелегким, вона зберегла один яскравий спогад. Вона виходить на вулицю біля їхнього будинку (будинок був розташований на початку проспекту Гончарного, неподалік Петропавлівської церкви) у новому червоному пальтечку з пухнастим каптуром і бубончиками. Діти граються, лоскочуть її та себе, примовляючи: «Паненя, паненя, пушочок, пушочок». Ці слова звучали як пісня, але це все, що залишилося від її щасливого дитинства.
У 1921 році родина зазнала великих втрат. Пожежа знищила їхній будинок. Невдовзі померла її сестричка Олександра, а за два тижні тиф забрав батька. Мати, Тетяна Іванівна, не витримала душевного болю й злягла. У свої дев’ять років Маруся змушена була найматися на роботу.
Вона рідко згадувала цей період, хіба коли внуки не хотіли їсти, могла сказати:
«Коли на роботу наймають, дивляться, як ти їси, бо такий ти будеш і вправний».
Марія Василівна не мала такої освіти, як її брати й сестри, але все життя багато читала художньої літератури. Вона в’язала гачком величезні обруси, покривала, серветки й вишивала. Її дім завжди був затишним, гостинним і неймовірно охайним.
Особливо яскравими спогадами залишилися родинні свята. Великдень із бабусею був справжнім світлим святом. Родина сиділа за великим столом, застеленим мереживним обрусом, який звʼязала бабуся, і всі з нетерпінням чекали на бабусю з церкви з освяченими дарами. Мої батьки були вчителями і не могли ходити до церкви, адже за цим стежили комсомольські патрулі. Але коли бабуся поверталася, розпочиналося свято.
Бідною, але щирою, була й кутя на Різдво. Ми жили в іншій реальності, дорослі багато чого не обговорювали, аби не наражати нас, дітей, на небезпеку. Бабуся не була багатослівною, але якось сказала мені:
«Бог є і ікона Троєручиці, ще прабабусина - буде тобі оберегом, як я відійду».
Ця ікона й досі зі мною — символ безмежної бабусиної любові.
«Де б не була, завжди пам’ятай — ти українка»
Перед моїм заміжжям бабуся дістала рушник і сказала:
«Станеш на цей рушник, його вишивала моя матуся Тетяна».
Я стала… Рушник із дрібним хрестиком, трояндами й виноградом я бережу для своєї онуки. Він теплий, гарний і в ньому відчувається тяглість поколінь.
Серед речей, які передала мені бабуся, була й вишиванка. Я досі її одягаю, хоч вона вже вигоріла. Раніше це була смілива річ — жовта з блакитною вишивкою. Її шили в Гадячі на вулиці Шевченка, де працював вишивальний цех. Бабуся замовила вишиванку там: ручна робота, дрібний хрестик, вишукана й витончена. Я досі чую її тихий голос:
«Де б не була, завжди пам’ятай — ти українка».
Бабуся мала талант до співу. Вона відвідувала хор у Будинку культури й володіла голосом, який міг би прикрасити оперу. Її природній талант і любов до пісні залишилися ще однією яскравою сторінкою в нашій родинній історії.
Родинні зустрічі завжди завершувалися співом. Особливо щемний спогад залишила бабусина улюблена пісня «Стоїть гора високая» на слова Леоніда Глібова. Вона часто говорила:
«Мабуть, це він про Гадяч написав, про нашу гору». Дорослі підхоплювали й інші пісні: «Ой не світи, місяченьку», «Ой служив же я у пана», «Марусино, серце моє», «За туманом нічого не видно» та багато інших.
Після співу наставав зірковий час для дітей. Як на сцену, ми виходили по черзі й виконували свій номер — співали пісню або декламували вірш. Зараз я розумію, наскільки це був важливий виховний момент. Глядачі нас уважно слухали, аплодували, захоплювалися. У їхніх очах було стільки любові й терпіння!
Родина Марульових: історія у світлинах Володимира Бутовича
Частим гостем на наших святах був близький знайомий бабусі Володимир Бутович. Він не ходив (пересувався на кріслі колісному - ред.), але вів надзвичайно активне й цікаве життя. Володимир займався фотографією і саме завдяки йому в нашій родині залишилося багато знімків на згадку. Його бібліотека була справжнім скарбом — з раритетними книгами, старими фотографіями міста й іншими цінними речами. Саме Володимир показав мені знімок ще не знищеного Собору — це було незабутньо.
Бабуся часто згадувала про Собор із сумом. Він постраждав під час війни і його так і не відновили. У 1953 році його остаточно зруйнували, підірвавши. Згадуючи Собор, бабуся ділилася однією легендою. Під час його будівництва чи реставрації, будівельник зірвався з-під купола, але інший чоловік устиг відштовхнути того вбік, врятувавши цим життя. Це чудесне спасіння вона приписувала силі намоленого місця.
Час плине і ми всі стаємо історією. Покоління за поколінням відходять за небокрай. Для мене бабуся і її друзі були живою історією — людьми зі своїми чіткими уявленнями про добро і зло, кодексом поведінки, захоплень і пріоритетів. Їхній світ залишив у моєму серці глибокий слід.
Читайте також:
