- 227
- 227
Родина Марульових: історія, що живе в серці Гадяча ч.3
Як у спогадах про бабусю оживає родина Марульових
Травень. Сонце щедро зігріває землю, навколо буяють тюльпани, бузок, нарциси. Після школи я сиджу з сестричкою на крилечку в бабусиному дворі. Поруч — бабуся, чия любов тепліша за будь-яке сонце. І навіть тепер, коли життя стає важким і нестерпним, я подумки повертаюся на те крилечко, тулюся до бабусі й відчуваю її підтримку.
Марія Василівна була сильною жінкою, яка двічі виходила заміж. Її перший шлюб виявився невдалим. Вона часто згадувала, як старші брати змусили її вийти за заможного козака — Петра Володимировича Погорілого. «Так треба», — сказали їй тоді.
Але в її серці завжди жив інший чоловік — Микола. Вони кохали одне одного і одного дня він приїхав із Києва, щоб забрати Марію до себе. Та дізнавшись, що вона вже заміжня, навіть не заїхав до міста, а поїхав назавжди. Це розлука, про яку бабуся згадувала все своє життя.
У шлюбі з Петром Погорілим народилася моя мама - Антоніна Петрівна Погоріла, важкому для всієї країни 1933 році. Рід Погорілих мав свою цікаву історію, але ми виросли, люблячи другого чоловіка бабусі — нашого дідуся Панаса Івановича Яценка.
Він одружився з бабусею у 1947 році, вже маючи двох синів — Анатолія та Бориса. Панас Іванович був учителем, хоч його шлях до цієї професії був непростим. Як він сам казав, голод змусив його покинути навчання на третьому курсі театрального інституту в Одесі й «перевчитися», аби знайти спосіб утримувати родину.
Бабусині істини
Розповіді про тих, кого ти любив, завжди здаються сентиментальними й ідеалізованими. Я розумію, що в нашій родині, як і в будь-якій іншій, були проблеми. Але найбільша вдячність моїм рідним за те, що ці труднощі ніколи не торкалися дітей. Я не пам’ятаю сварок, грубих слів чи негідної поведінки.
У нашій родині завжди дотримувалися простого й важливого правила: ставитися до інших — друзів, рідних, знайомих — так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Це покоління росло на чітких принципах «не можна» й «треба». Вони жили за правилами побутової поведінки, які нині можуть здаватися старомодними, але тоді формували основи поваги та культури.
Ти - Людина і живеш у суспільстві, де не можна заважати іншим - ні в транспорті, ні в театрі, ні в бібліотеці. Ці прості істини передавалися від покоління до покоління, залишаючи по собі відчуття гармонії й порядку.
Говорити голосно - неприпустимо, бо це може когось нервувати. Кинути сміття на свою землю, шмаркнути носом чи плямкнути, або перебивати розмову дорослих, читати чужі листи, взяти не своє - то взагалі заледве не смертний гріх.
«Віточко, ти ж баришня ростеш», - говорили мені. То ж слухаєш і ростеш.
Бабуся знала безліч українських прислів’їв, часто з колоритним відтінком. Проте вона завжди наголошувала:
«Предмет існує, але з вуст дівчини краще хай не звучить».
І хоч я це добре засвоїла, все ж одне улюблене прислів’я залишилося в моєму вжитку:
«Ср…ла, мазала, а глини не стало».
Це висловлювання я використовую досі, коли щось робиться не до пуття.
Для мене бабуся була незаперечним авторитетом. Вона була мудрою й мужньою жінкою, завжди із прямою спиною і внутрішнім стрижнем, що випромінював силу. Своєю поставою і поглядом, здавалося, вона говорила:
«Не намагайтеся — не зламаєте».
Про мужність
Коли мені було 12 років, я випадково почула розмову дідуся й бабусі про нашого сусіда, однорукого Мішу.
«Це ж треба, Надія йому життя врятувала, а він на старість її кидає й іде до своєї єврейки!» — обурено сказав дідусь.
Я не втрималася й почала розпитувати, що сталося. Тоді бабуся розповіла мені історію, яка запам’яталася назавжди.
«У Гадячі під час окупації був свій «Бабин Яр». Німці вели євреїв на розстріл, і ми стояли обабіч дороги, намагаючись урятувати хоч когось. Коли ніхто не бачив, виривали з натовпу тих, до кого могли дотягнутися, і ховали за собою. Так я врятувала одну жінку, а Надія Никифорівна Марульова зуміла через хвіртку витягти трьох людей і переховувала їх якийсь час у льосі, навіть попри те, що в її хаті жили німці».
Ці євреї залишилися безіменними для своїх рятівників, адже в той час це не мало значення — головне було зберегти їхні життя. Сусідка Надія переховувала однорукого Мішу тривалий час, ризикуючи своїм життям. Тому вчинок Міші, який пізніше покинув Надію, викликав таке обурення у моїх дідуся й бабусі, бо вони знали, через які страхіття їй довелося пройти.
Бабуся показала мені той яр, де відбувалися ці події. У 1969 році ми з моєю подругою Ларисою Черевик (світла їй пам’ять) виготовили прапор і прив’язали його до дерева в цьому яру…
Про віру та фатальність
Під час війни бабуся Марія Василівна ніколи не ховалася в укриття. Можливо, її тримала віра, можливо, вона приймала все як фатальність. Одного разу, коли Гадяч обстрілювали, бабуся спокійно варила борщ, попри вибухи. Тим часом її донька Тоня та бабуся Софія сиділи в укритті.
Марія Василівна покликала їх обідати і вони прийшли, бо відмовити їй було неможливо. Пообідавши, вони повернулися до сховища. Але на місці, де сиділа моя мама Тоня, лежав великий уламок снаряда. Так буває…
Про цінність мистецтва
Розповідати про бабусю можна безкінечно. Один з головних уроків, які я винесла з її мудрості — найцінніші речі в житті - зовсім не речі.
На стіні в її домі висіла картина, замовлена у місцевого художника, — для бабусі це була справжня художня цінність. Патефон також мав особливе значення, адже він був символом любові до музики й мистецтва, яку нам прищеплювали з дитинства.
Бабуся й дідусь привчили нас любити театр. Дідусь Панас Іванович грав у Гадяцькому народному театрі, а разом із бабусею, вони співали в хорі. Згодом і моя мама стала частиною цієї традиції. Любов до мистецтва — до пісні, поезії, театру — залишилася у нашій родині на всі покоління.
Ще один яскравий спогад із дитинства: чинно йдемо з бабусею та дідусем «у город», у кафе «Морозиво», яке тоді знаходилося на місці колишнього побуткомбінату. Там подавали фантастичне морозиво в залізних креманках — я пам’ятаю його смак і досі люблю кав’ярні.
Після морозива ми зазвичай прямували в ательє замовляти мені костюм із плісованою спідницею та вишивкою. Замовлення робили лише у найкращої «модистки». Тоді шили справді прекрасно і це ательє було розташоване на місці сучасного магазину «Дніпро».
Бабуся з дідусем не були заможними, але ніколи на це не скаржилися. Вони не говорили про втому чи складнощі, створюючи враження, ніби у них усе добре. Завжди знаходили можливість зробити для онуків цінні подарунки — найкращі ляльки на дні народження, цукерки для частування.
Для мами, яка працювала вчителькою, до першого вересня завжди купували нове вбрання, адже «Тонічка має гарно виглядати». Бабуся завжди говорила:
«По своєму ліжку простягай ніжки». Це прислів’я мене дратувало, але вона пояснювала його просто: «Життя бентежне й непередбачуване, всякого може бути. Але потрібно вміти залишатися пані при будь-яких статках».
Родина Марульових: незримий зв’язок поколінь
На моє 14-річчя бабуся подарувала мені позолочений годинник. Вона часто говорила, що якщо сниться розбитий годинник, то це віщує чиюсь смерть. У 1984 році ми планували зустріч однокласників і за пів року визначили дату на серпень.
Наступної ночі мені приснився сон: ми їдемо з однокласниками на автобусі і колесо роздавлює мій годинник — бабусин подарунок. Золоті уламки розлітаються на всі боки. Прокинувшись, я подумала, що потрібно позбутися годинника, десь його залишити. Але це не врятувало. У серпні 1984 року бабусі не стало.
Бабуся не мала формальної освіти, окрім тієї, що дала їй моя мама, але завжди знаходила вихід із ситуації. Після розлучення з чоловіком їй допомогла стати незалежною її подруга Ольга Бойко, яка працювала у виконкомі. Завдяки подрузі, бабуся влаштувалася в перукарню. Останнім місцем її роботи була перукарня «Конвалія», яка працює й досі. Кожного разу, проходячи повз, я заглядаю у віконце на вулиці Гетьманській, де було бабусине робоче місце. І так хочеться, щоб вона визирнула звідти й сказала:
«Люба моя Вітусю (хоч і хрестила мене Вірою), як ти?»
Живу, бабусю, але так мало часу ми провели разом на цій землі. І мені тебе дуже не вистачає. Твою науку я пам’ятаю й бережу як найдорожчий скарб. Зберігаю тарілочку з сервіза, що залишилася з родового будинку, який згорів понад сто років тому.
У твоїй силі й мудрості я знаходжу натхнення жити далі, несучи нашу родинну спадщину крізь покоління. Твоя любов і віра стали для мене маяком, який підказує правильний шлях. Я відчуваю твою присутність у кожному своєму кроці.
Читайте також:
