Роздуми штаб-сержанта Анатолія Дементія

У людей уже немає занепокоєння, що прийдуть москалі. А вони прийдуть, москалі повзуть, вони повзуть, як таргани. Орки наступають, у нас немає просування з нашого боку. Точніше, вони є, але лише тактичні. Стратегічних немає. Лиман, в якому ми були 3–4 місяці тому – вони його вже скоро захватять. Не Бахмут, а Лиман. Як кажуть, «доки жирний всохне, худий здохне», то ми в даному випадку не «жирні». Усе більше військових запитують: за що ми воюємо? Ні, я розумію: я воюю за дитину свою, але я можу взяти її під руку і поїхати в Польщу, Німеччину, і мене там приймуть. Але ще я воюю за свободу у своїй державі, а свободи немає. Можливо, це трішки голослівно звучить, але які в нас є свободи? Нам закривають роти, гроші направляють на телесеріали, тротуарну плитку, підсвітку тощо, а москалі реально вкладають. Вони поставили свою державу на військові рейки. Вони дрони друкують так, як ми газети. Куди ці дрони полетять? По нам! Тому якщо хтось розслабився – ми за це заплатимо. Ми заплатили і ще заплатимо.

Більшість людей не усвідомлюють, що зараз відбувається. Вони сидять і чекають: «Ну що там? Коли там контрнаступ?» Чого ти дома сидиш і питаєш, коли контрнаступ? Чому ти не дотичний? Зараз у нас повинно бути: або ти у ЗСУ, або ти для ЗСУ. Усе. Ніяких інших питань. Перша хвиля військових була дуже вмотивована. Ми йшли, змирившись, що вже померли. Питання було лише, як померти гідно за Україну, щоб пишалися діти, нащадки. Зараз дивишся, а людям і не потрібно ніякого порятунку. Вони готові хліб пекти і зустрічати москалів із хлібомсіллю. І аналізуєш ті слова, які чув на початку війни. Стояли і говорили: «Добре, що це Путін, а не хтось інший». Старі люди таке казали. Ну добре, старі, але дивишся на молодь, яка зараз гуляє. Вони не розуміють. 16-17-річні хлопці гуляють і не усвідомлюють, що ця війна надовго, на десятки років. Патріотизм – це все добре, але чи готові за вишиванки люди померти? Я вважаю, що після війни вишиванки мають одягати тільки ті, хто має на це право – хто воював.

Держава – це ми. Суспільний запит – це ми. Якщо є суспільний запит на камеді – буде камеді. Якщо буде запит на дроникамікадзе – будуть дрони. У Гадячі хтось «кошмарить» органи місцевого самоврядування, щоб вони купили дрони? Ніхто, я не бачив. Розумієш, місцеві чиновники відкладають 1500 млн, які були заплановані на парк, у резерв, а потім по 100 тисяч будуть їх «брати». На що? Якщо органи місцевого самоврядування, депутати голосують за виділення коштів на бруківку, то військовий кожного дня ставить своє життя на ваги. Усі ми, які виходимо з «хати» на позицію, прощаємося, пишемо записки рідним і залишаємо їх в надії, якщо не повернемося, то їх знайдуть і передадуть наші останні слова. Але коли тут живуть «на повні груди», а там людина йде помирати за те, щоб тут дихали на повні груди, виникає питання: « А чому я йду з пустими руками?»