- 399
- 399
Розкол у суспільстві: як зберегти єдність у часи війни
Ціна байдужості: чому мовчання поглиблює розкол у суспільстві
Чи можна змиритися з несправедливістю? Чи можна мовчати, коли у твоїй країні щодня гинуть люди? Мовчання — це ніби згода. Згода з агресором, байдужістю, несправедливістю. Але мовчання — це ще й те, що розділяє нас, українців, на різні табори. Сьогодні наше суспільство поділене. Ми поділилися на тих, чиї рідні воюють і тих, у кого їх немає на фронті. Я бачу, як це руйнує довіру і розуміння між людьми. Ті, хто відчувають біль втрати, намагаються про це не говорити, щоб не докучати і не бути навʼязливим. Інші відвертаються, бо не хочуть чути, бояться прийняти цей біль.
Мені іноді говорять: «Ти хочеш, щоб і інші родини пережили те саме».
Але це не так. Я не хочу, щоб хтось проходив через те, що переживає наша родина. Мій брат, Сергій Міщенко, Герой України, загинув за цю землю. Мій син — атовець, і зараз він також служить у війську. Я знаю, що таке жити у постійному страху за близьких. Але хіба можна мовчати про це? Якщо ми не говоритимемо, хто ще це зробить?
Я бачу, як ті, хто не мають прямого звʼязку з фронтом, часто ставляться до війни як до чогось далекого.
Вони думають: «Це не моя війна, хтось інший за мене її закінчить».
Іноді це навіть переходить у байдужість чи готовність прийняти окупацію.
Один чоловік якось сказав мені: «Я жив при цій владі, житиму й при іншій».
Але чи можна змиритися з окупацією? Як можна бути байдужим до свого майбутнього?
Чому важливо зберегти єдність?
Цей розкол у суспільстві стає дедалі глибшим. Ми не розуміємо одне одного. Одні страждають від втрат і хочуть підтримки, інші уникають розмов про війну, бо їм важко прийняти реальність. Але саме зараз, коли ми боремося за свободу, найважливіше не втратити єдність.
Ми маємо подивитися правді в очі. У нас бракує критичного мислення і це робить нас вразливими перед пропагандою та маніпуляціями. Ми маємо знати історію своєї держави, свого народу. Тоді стане зрозуміло, чому росія завжди намагалася знищити нас, нашу ідентичність, нашу мову.
Я часто згадую своє дитинство в радянському союзі. Нас змушували пишатися тим, що ми «частина великої країни». Але що це означало? Вчителі російської мови отримували більшу зарплатню, ніж вчителі української. У сільських магазинах не було нічого зі звичних тепер продуктів харчування, а дітлахи бачили морозиво лише на 1 та 9 травня. Не краща ситуація була і з одягом та взуттям. Чи так має виглядати гарне життя?
Одного разу в розмові на тему: «Тоді було краще», я запитала: «Чому ти так вважаєш?» (адже спогади у нас однакові), у відповідь я отримала: «Тоді нічого не боліло».
І це незаперечний факт. Але, можливо, ми просто були молодшими і не помічали принижень і злиднів? І чи справді ми хочемо повернутися до часів, коли у нас не було ані свободи, ані вибору (навіть у найменших побутових питаннях)?
Ми повинні будувати нову країну. Країну без корупції, з сучасною освітою, новою енергетикою, де права людини будуть найвищою цінністю. Але це неможливо без єдності. Нам треба навчитися слухати одне одного, розуміти біль і досвід кожного. Тільки так ми зможемо перемогти не лише ворога, а й ті розбіжності, які нас розділяють.
Читайте також:
