Рухівець Анатолій Скаженик: як Україна здобувала Незалежність

" Якщо конкретно по Гадячу, то такого кардинального не трапилося нічого. А якщо в цілому у радянській імперії, то трапилося дуже багато. І ще раніше, ніж відбувся цей референдум. У жовтні 1990 року була ліквідована 6-та стаття конституції срср про керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, У грудні 1990 року Україна прийняла Акт про державний суверенітет. Безумовно, ще одним фактором, що вплинув на розпад, стали вільнюські події в ніч із 12 на 13 січня 1991 року. Ми були вражені, як радянські військові бронетехнікою давлять беззахисних людей. Нашому осередку із Києва передали касету із записом тих подій і ми організовували кіносеанси (це була така форма роботи, щоб донести злочини радянського союзу). Одного разу був показ у СПТУ-47 (нині ДНЗ Гадяцьке вище аграрне професійне училище). Одній із викладачок стало погано під час перегляду. "

" Спочатку гадячани, а будемо брати не лише містян, а й загалом жителів колишнього Гадяцького району, були байдужими до того, що відбувалося. Дехто підтримував незалежність частково. Але думка людей змінювалася залежно від подій, які розгорталися у союзі. Їхнім піком став серпневий путч, або гкчп — фактично нелегітимний політичний орган. "

" Засоби масової інформації, а це тоді були друковані ЗМІ, телебачення і радіо, оприлюднювали ту інформацію, яка надходила із Москви та із ЦК компартії України. Влада старалася менше говорити про це, аби не заохотити інших. Але було ще й альтернативне джерело інформації — рухівці діставали газети, які видавали у країнах Балтії, передавали на осередки, а вже вони розповсюджували на території України. Були газети навіть російською мовою (!) — щоб донести більшій кількості населенню союзу. Ця інформація охоплювала все більше людей, бо вона була іншою, ніж та, що подавав «Будівник комунізму». "

" Я на свій стіл в учительській поставив жовто-блакитний прапорець. Але не було такого, що мене просили його прибрати чи скидали. А от щодо навчання дітей… Старався давати все дозовано. Кому б було від того добре, якби я свого часу одразу і прямо почав навчати нашої історії? Мене б швидко взяли під білі рученьки. І хто б від цього виграв? Можна не сказати правди, а можна не збрехати. А от що не брехав це абсолютно точно. А коли почалася перебудова, комуністи скрипіли зубами, але мирилися із тим, як ми викладаємо історію. "

" Ні, ніяких перевірок не було. Я одразу запропонував, що ми нікого не підозрюємо у чомусь. Якщо є умовний “стукач”, хай собі стукає, ми нічого протиправного не робимо. Але я з впевненістю хочу сказати, що склад нашої організації був дуже якісний. "

" Мало хто пам’ятає, що у глибині гадяцького парку стояв ще один ленін. І от приїжджає до мене додому “бобік”, а в ньому — «товариші». Виявляється, біда у Гадячі сталася — тому леніну відбили голову. І бачте, як працювала імперія. У них доказів не було, що це зробив я, але все одно приїхали до мене. Тоді мене ані арештували, ані допитували. "

" Все максимально просто: ми доносили інформацію словами. Нам не давали голосу у місцевій газеті — ми друкували свою — рухівський «Рідний край». До речі, ми знали, що наші телефони прослуховуються. Але ніколи не говорили якимись закодованими фразами — хай слухають. Проте телефоном ми не обговорювали одне — підготовку до випуску газети. Її друкували у Києві. Тираж тоді був дві тисячі примірників. Частину примірників я взяв на серпневу конференцію педагогічних працівників. Газета коштувала 50 копійок і її купували. Тоді газета викликала ефект «бомби» — всі почали читати її, обговорювати. Васківский (тодішній голова міськвиконкому) сидить, бачить, що робиться у залі і каже: «Та вже послухайте доповідувача, а не того Скаженика із пропагандою!»

Крім того, ми їздили із агітацією у села. Пам’ятаю, приїхали у Лютеньку. А мені кричать: «Ти бандера!» Та звісно, «бандера»! А гляньте, яке у мене прізвище, дуже «бандерівське» (іронія у тому, що Скаженик — поширене прізвище у Лютеньці). Комуністи лякали “бандерами” — мовляв, як буде незалежність, то бандери прийдуть сюди і поб’ють палицями консервацію у погребах. Абсурдно, але люди тоді жили із того, що дасть город і закрутиш у банку. Й подекуди люди сприймали таку маячню.

У січні 1990 року ми провели «Ланцюг єдності». До речі, за нього ми теж вдячні нашим братам із балтійських країн — саме вони вийшли на таку масову акцію, а тоді вже ми перейняли її. "

" Я б хотів згадати одну дату від якої все залежало: 19 серпня 1991 року. Цього дня стався заколот у москві тих, хто хотів зберегти радянський союз. У москву зайшли танки, лунає «Лебедине озеро», всі розгублені. І чесно сказати, страх був дуже великий. уявно я вже склав торбинку на випадок, якщо мене заберуть. Проте ми все одно зібралися 19 числа, щоб обговорити наші подальші дії. Зробили плакати з написами, що у москві стався державний переворот та “Геть ГКЧП!” і в другій половині дня вийшли із цими плакатами до універмагу «росія».

Нас було лише 10 людей із всього тодішнього Гадяцького району. Кілька разів приїжджала гадяцька міліція. Приїдуть, постоять і поїдуть, але нічого нам не робили. Один міліціонер вийшов із «бобіка», як побачив нас, схопився за голову, вибалушив очі і не мав сили навіть щось сказати — тільки беззвучно відкривав і закривав рот. Шкода, що тоді ми не зробили історичних фото — такі акції, яку ми провели у Гадячі, були лише у кількох містах України.

Пам’ятаю, як ми добиралися до Києва на ланцюг єдності у 1990 році — так просто неможливо було виїхати. Іван Юревич працював на швидкій і йому фактично довелося викрасти швидку, щоб ми могли доїхати до Києва. То 24 серпня ми безперешкодно дісталися столиці. "

" Тоді, коли ми здобули Незалежність, ще не було такого утворення як Європейський Союз. Але вже тоді ми вірили, що Україна буде у європейській сім’ї народів. Що ми будемо сповідувати європейські цінності. І за 33 роки цей орієнтир не змінився. Із розчарувань — це те, що після здобуття Незалежності розбудовою вільної України займалися колишні комуністи. Вони ще до 1994 року були у Верховній Раді. Ще один біль — це декомунізація та деколонізація. "

" На початку незалежності і мови не було про декомунізацію! Показовий приклад - 1992 рік, перша річниця Незалежності України. Ми пишемо звернення у міську раду із проханням назвати хоча б одну вулицю, ні навіть не на честь Степана Бандери, на честь когось “нейтрального” — Дорошенка чи Сагайдачного, чи взагалі назвати вулицею Незалежності. Прийшов я на засідання. Господи, що там робилося! Що вони кричали! Це був справжній шабаш! Я вийшов звідти, грюкнувши дверима. Тоді перемогла “какая разніца”. І оця позиція і призвела до того, що ми практично втратили шанс увіковічнити українських митців і громадських діячів. Замість них — вулиці «на честь» фруктових дерев, сторін світу (наприклад, вулиця Західна), явищ природи. "

" Росіяни безсилі проти нас, коли ми об’єднані. Ось це наша зброя. "