- 24
- 24
Руслана Шаманська: історія культурної місії у Китаї
До переїзду в Пекін Руслана Шаманська була помітною постаттю в інтелектуальному та громадському житті Гадяча. Разом із чоловіком Олександром вони створювали інтернет-центри, писали гранти й активно розвивали інтелектуальний рух «Що? Де? Коли?». Імпульсом для переїзду стало прагнення знайти нову точку опори після трагічних змін у житті 2017 року.
Гадяч — Пекін: місія Руслани Шаманської. Як гадячанка популяризує українську культуру в Китаї та чому локальна ідентичність є ключовою
«Це був не поклик професії, а внутрішній імператив — знайти нову точку опори, сховатися від знайомого світу, де все нагадувало про втрату. Коли пошуковик видав два варіанти — Польща або абсолютно незвіданий Китай, вибір був очевидний. Я поїхала до країни, про яку нічого не знала, щоб із головою зануритися в роботу та нові виклики», — пояснює пані Руслана.
Вона звільнилася з Гадяцької школи №4, закрила власні курси англійської мови та вирушила до Пекіна.
Про вчителювання та покликання
Понад два десятиліття Руслана Шаманська присвятила педагогіці, і цей шлях не змінив навіть переїзд на інший континент. Викладання у Пекінській школі «Джангвансун» швидко підтвердило незмінну сутність її місії, незалежно від того, де вона працює — у маленькому українському місті чи світовій столиці.
«Перш за все, мене вразило, що, по суті, нічого в моєму житті не змінилося. Я звільнилася з однієї школи, а вже через тиждень працювала в іншій — пекінській. Коли дивилася на нових учнів, розуміла: моє призначення залишилося незмінним. Незалежно від континенту, я несу своє вчительство як мету життя, як своє покликання. 17 років у Гадяцькій школі № 4, і ось уже дев'ятий рік — у Пекінській школі «Джангвансун». 25 років викладання і лише два записи у трудовій книзі — це і є моє покликання».
Пані Руслана живе на околицях Пекіна, в умовах, які, на її подив, виявилися дуже схожими на гадяцькі. Школа забезпечує її житлом, до роботи пішки лише 15 хвилин. Її повсякденна рутина дивовижно резонує зі спогадами про дім.
«Я живу на околиці, тут звичайна урбаністична архітектура: високі будинки, парки. Але в головному нічого не змінилося. Кожного дня я йду через посадку, яку жартома називаю своїм лісом. Це точнісінько така сама посадка, як вела мене з Вовчої до 4-ї школи. Інколи, коли дивишся на все це з перспективи прожитих років, думаєш: «Господи, ти мене оберігаєш, охороняєш і не даєш втратити орієнтири».
Хоча архітектура та простір Пекіна (у мегаполісі проживає понад 20 мільйонів людей, що дорівнює половині України) разюче відрізняються, суть роботи та відчуття приналежності залишаються незмінними.
Руслана Шаманська про Китай, кібербезпеку та «Smart Museum»
Життя в Китаї має свої ідеологічні особливості. Тут функціонує потужний державний механізм контролю та цензури, відомий як «Great Firewall» (Велика китайська стіна інтернету — ред.). Через цю систему заблоковані більшість світових ресурсів — Google, Facebook, YouTube та багато інших. Це робить популяризацію України серед місцевого населення надзвичайно складним процесом.
«Китай добре оцифрований: квитки, замовлення — усі сервіси проходять через мобільні застосунки та онлайн-платформи. Але ця оцифрованість має зворотний бік. Тут немає світового YouTube, натомість є свої ресурси. У них є навіть свій аналог ChatGPT, який називається Deep Seek. Він швидший і дешевший, але працює з тими ж обмеженнями. Тобто, усе працює через VPN, інакше до зовнішнього світу не достукатися».
Китайська «Велика стіна інтернету» (Great Firewall), хоч і забезпечує внутрішню цифровізацію, водночас обмежує доступ до зовнішнього культурного та інформаційного простору. Цей бар'єр робить практично неможливим звичайне поширення інформації про Україну.
Саме тому ініціатива «Smart Museum Гадяч» набуває особливої ваги. Вона не лише презентує локальну культуру, але й виявляється технічно доступною, подолавши цю «стіну».
«Проєкт «Smart Museum Гадяч» виявився надцінним! Це унікальна для України ініціатива, яка допомагає долати цифрові бар'єри. Я із задоволенням демонструвала його китайцям, особливо підкреслюючи, що це проєкт моїх друзів і земляків. Найголовніше, що сайт Ukraine Open (український проєкт із мобільним додатком і платформою для віртуальних мандрівок містами, музеями та культурними маршрутами України — ред.), на якому розміщений проєкт «Smart Museum Гадяч» може працювати без VPN! Для них це не було чимось зовсім новим, але вирішальним фактором стала саме доступність. Це справжній місток, який дозволяє їм доторкнутися до нашої культури».
Пані Руслана наголошує, що успіх проєкту — це гордість для Гадяча:
«Я писала багато грантів, тому добре знаю, що головне — правильно прописати бюджет, дотримуватися його та чесно звітувати. Саме це підкуповує грантодавців і доводить, що ми вміємо реалізовувати якісні ініціативи. Пишаюся нашими гадячанами і гадячанками, які стали переможцями серед сотень проєктів. Це свідчить, що в нашому місті є не лише минуле, а й сучасне культурне життя».
Про культурну дипломатію та боротьбу з пропагандою
Просвітницька місія Руслани Шаманської в Пекіні починається з подолання упереджень, що існують на ринку праці. У Китаї перевага надається носіям англійської мови (вихідцям із Канади, США, Великої Британії), що створює дискримінаційні умови для українців.
«На жаль, майже всі українці та українки, які працюють тут у дитячих садочках чи тренінгових центрах, змушені говорити неправду, що вони, наприклад, із Канади, або що вони українці, які виїхали туди. Це вимога ринку. Якщо ти не носій мови, важко знайти легальну роботу, тому багато хто працює нелегально. На щастя, я абсолютно легалізована, і тому тепер можу відкрито говорити: «Я українка»».
Просвітницька місія пані Руслани виходить далеко за межі школи. Вона проводить спеціальні уроки українознавства для організації «Юні дипломати», що співпрацює з Посольством України в КНР.
«Із дітьми ми вивчаємо українську культуру, мову, традиції. Вони і танцюють, і готують. Ці заняття тривають дві академічні години. А потім діти йдуть до Посольства, де зустрічаються з дипломатами, а інколи навіть із Послом. Під час таких візитів я показую нашу маленьку капличку на території Посольства, бо побачити православний храм у Пекіні майже нереально. Це теж частина знайомства з українською духовністю».
Філософія Діалогу
Особливо складною є робота у школі, де поширюється державна пропаганда. Тому Руслана Шаманська використовує свій статус педагога, щоб навчати дітей толерантності.
«Моє завдання не обмежується уроками про Україну. Я прагну виховувати толерантність. У школі активно поширюється пропаганда, наприклад, проти Японії. Після виховної години, присвяченої Нанкінській різанині, де дітям розповідали, як «треба ненавидіти», я пояснювала, що війна — це завжди погано для обох сторін. Я запитувала: «Ви для чого вчите англійську мову? Щоб говорити з японцями та світом!» Для мене це ключова філософія: говорити замість убивати».
Бачачи пропаганду на власному прикладі, учні навіть самостійно реагують на російські наративи:
«Одного разу в підручнику англійської мови був розділ про географію, і на дошці були написані назви країн, включаючи росію («Елоси»). Я прийшла і сказала китайською: «Я не люблю росію!» Мої учні одразу відреагували: «Так, ми знаємо, ви українка!» І один розумний хлопчик просто підійшов і витер з дошки слово «росія». Це дрібниця, але це показує, що навіть маленькі діти знають правду».
Руслана Шаманська про український «вайб» у Пекіні
Пані Руслана наголошує, що популяризація України в Китаї — це спільна робота. Тому конче важливо довести світові, що «Україна — не росія». Ця місія реалізується через культурну діяльність, волонтерство та пряму дипломатію.
Руслана Шаманська — одна з організаторок української скаутської організації «Пласт» у Пекіні. Ця діяльність особливо важлива в умовах, коли доводиться конкурувати з російською культурною пропагандою.
«Ми проводимо заняття з нашими напівукраїнськими дітьми, у яких мами — українки, а тати — китайці. Допомагаємо опанувати мову, поставити вимову, а головне — передаємо українську ідентичність. Наше завдання — поглибити процес українізації, особливо на противагу потужному російському культурному центру, який діє без обмежень».
Громадська організація «Об'єднання українців у Пекіні» активно співпрацює з Посольством України. Їх робота включає організацію масштабних міжнародних подій.
«Минулого року ми вперше провели українське Різдво, зібравши представників 12 посольств під девізом «Одне Різдво — багато традицій». Ми поставили невеличкий вертеп, заспівали колядки — і це стало справжнім успіхом. Крім того, ми брали участь у книжкових виставках, акцентуючи увагу на письменниках Розстріляного відродження, а також на постатях Лесі Українки та Тараса Шевченка, пам'ятник якому є у Пекіні».
Українська громада також демонструє свою щедрість і гостинність. Вона регулярно бере участь у різдвяних базарах при посольствах інших країн (наприклад, Великої Британії), де продає сувеніри, виготовлені за українським дизайном (петриківським розписом, каштани тощо). Кошти, зібрані завдяки волонтерській діяльності, спрямовує на допомогу Україні.
«Цього разу ми перерахували 60 000 грн. для «Лікарів без кордонів» (Médecins Sans Frontières, MSF) — міжнародній гуманітарній організації. Також надали допомогу сім'ям і дітям із Херсону. Ми не пишемо «допомога армії», оскільки це заборонено в Китаї, але ми співпрацюємо з організаціями, які напряму підтримують українських військових і цивільних».
Пряма дипломатія
Руслана Шаманська зазначає, що в умовах цензури та поширення російських наративів, необхідно діяти рішуче, прямолінійно і щиро.
«Найнеприємніше, коли я йду Пекіном і чую, як мене називають китайською елосижен (росіянка). У той момент я відчуваю себе «агресивною» амбасадоркою (сміється — ред.). Я повертаюся й говорю: «Вибачте, я не росіянка, я українка, ми не любимо росіян, тому що вони вбивають нас». Це спрацьовує миттєво — обговорення одразу припиняються. Наша українська відвертість, щирість і прямолінійність — це те, що вражає китайців, які звикли говорити завуальовано».
Про популяризацію Гадяча та Полтавщини: метод артефактів
Руслана Шаманська наголошує, що в умовах, коли в Китаї переважає шаблонне, холістичне навчання, найкращий спосіб зацікавити аудиторію — це об'єктне навчання та сторітелінг. Вона орієнтується на факти та артефакти, які неможливо змінити.
«Я беру конкретний предмет або особу і навколо неї вибудовую свою розповідь. Для мене, як для вчителя, важливо показати не абстрактну історію, а те, що можна відчути й побачити».
Для ілюстрації винаходів із Полтавщини пані Руслана використовує максимально доступні в Китаї засоби.
«На Таобао дуже легко замовити іграшкових бджілок. Це одразу привертає увагу: «О, розкажіть, як у вас бджоли пов'язані з Полтавщиною!». І я розповідаю про Петра Прокоповича — пасічника, який винайшов рамковий вулик. Я пояснюю, як він «взяв бджіл у рабство», зробивши пасічництво комерційним. Винахід рухомих рамок, через які легко збирати мед, демонструє, наскільки ми кмітливі».
Для розповідей про єврейську історію України, яка безпосередньо стосується Полтавщини та Гадяча, Руслана Шаманська використовує спеціальні аксесуари.
«Я шукала і знайшла на Taobao (один із найбільших онлайн-магазинів у Китаї — ред.) деякі єврейські атрибути, зокрема накидку для молитви. Перше ж питання: «А що, в Україні є євреї?» І тут починається історія про те, як майже 60% населення українських містечок було єврейським. Я розповідаю про лінію осілості, про Голокост, показую фотографії з Бабиного Яру та Гончарного Яру під Лубнами, де були розстріли. Плавно переходжу до теми хасидизму, порівнюючи Умань і Гадяч. Я також розповідаю про найбільшу в Європі синагогу «Золота Роза» у Дніпрі, підкреслюючи, що Центр і Південь України — це єдиний культурний простір».
Ці історії найбільше вражають підготовлених китайців, які розуміють тему тоталітарних функцій урядів, а також захоплюють їх тим, як Україна приймає паломників.
Кулінарія та локальна ідентичність
Неможливо говорити про Гадяч і Полтавщину без кулінарних символів. Пані Руслана наголошує не лише на смаку, а й на соціальному значенні цих страв.
«Звісно, я не могла не згадати про «Гадяцький борщ» та «Хитцівські вареники». Я особисто причетна до цих ініціатив: багато учасниць клубу «Що? Де? Коли?» є волонтерками «Гадяцького борщу». Я показую фотографії волонтерів і волонтерок, які зараз готують для фронту. Це не просто їжа — це те, що об'єднує громаду навколо допомоги армії. На наших заходах ми пригощаємо китайців галушками, грінками з салом, борщем, демонструючи таким чином нашу гостинність».
Культурні постаті
Серед постатей української культури найбільше впізнаваним для китайської аудиторії залишається Тарас Шевченко.
«Я приділяю багато уваги Шевченку, оскільки його пам'ятник є у Пекіні. Я використовую порівняння: «Шевченко — такий самий відомий, як ваші Лі Бо і Ду Фу» (видатні китайські поети епохи Тан (VII–VIII ст.), яких вважають класиками світової літератури — ред.).
Лише тоді вони розуміють, що йдеться про постать національного масштабу. Звісно, ми розповідаємо і про Лесю Українку та родину Драгоманових, але поки що Шевченко — це найзрозуміліший якір для китайського читача».
Гадяч: духовна опора та «Панда Клуб»
Хоча пані Руслана родом із Лубен, Гадяч став для неї рідним із 2000 року.
«Будь-яке місто — це не пам'ятники чи вулиці, а люди. Я за все дякую, все бачу, тримаю зв'язки. Це місто, у якому живуть «мої люди». Для мене Гадяч — це духовна опора, спогад, і я точно туди колись повернуся».
Вона вірить у майбутнє міста як освітнього, культурного, туристичного центру. І підтверджує це діями.
«Я співзасновниця невеликого бізнесу — ми створили дитячий розвивальний центр «Панда Клуб» у Гадячі. Я отримала сертифікати Монтессорі-педагога тут, у Китаї, і тепер втілюю цей центр у приміщенні на Лохвицькій, 8, разом із двома молодими дівчатами. «Панда Клуб» буде працювати з дітьми від одного року. Я впевнена: у Бога немає рук, окрім рук інших людей. І завдяки цій допомозі ми будемо розвивати освіту в Гадячі».
Кредо Руслани Шаманської — філософія життя
На завершення розмови пані Руслана поділилася філософськими тезами, які допомагають їй підтримувати внутрішню рівновагу та життєву енергію, перебуваючи далеко від дому. Ці постулати стали її життєвим кредо, сформованим саме в Пекіні:
«Я належу сюди»
«Це відчуття належності надзвичайно важливе. Я належу до цього простору, до нашої громади, до скаутської організації «Пласт». Я належу душею і серцем до України. Це підтримується через священство, через те, що ми пишемо Диктанти єдності та проводимо заходи. Відчуття, що ти є частиною чогось великого, не дає тобі зламатися».
«Я довіряю процесу»
«Цей принцип стосується всього, що сталося. Через трагічні й сумні обставини я потрапила сюди, в Китай. Але я кажу собі: значить, так повинно було бути. Я довіряю всьому процесу, який відбувається. Це Доля, це Воля. Я приймаю все так, як є, і насолоджуюся цим процесом, отримуючи від життя тут свій кайф. Це допомагає не озиратися назад із жалем, а рухатися вперед із впевненістю».
«Я потрібна тут»
«Ми всі потрібні саме там, у той самий час, де ми є. Зараз я потрібна саме тут, у Пекіні, де можу нести українську правду, розвивати «Панда Клуб» у Гадячі, допомагати своїй родині. Колись я була потрібна в Лубнах, потім у Полтаві, потім у Гадячі. Я знаю, що люди мене потребують, і це усвідомлення дає мені сили».
«Я несу у світ надію про те, що невдовзі настане мир і ми всі повернемося додому».
