Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Понеділок, 17 Червня 2024 року
Сашко Мірошніченко – сучасний козак Мамай із Слобідської України
Сашко Мірошніченко – сучасний козак Мамай із Слобідської України

Сашко Мірошніченко – сучасний козак Мамай із Слобідської України

Сашко дивиться на мене і на його обличчі з’являється поблажлива усмішка. Бо я не втримуюся і поспіхом випалюю, що він — справжній герой російсько-української війни. — То Ви справжніх героїв не бачили! Коли «Цибуля» (позивний— прим.) з одним патроном вів шістьох полонених росіян під час штурму, чи коли «Колос» (позивний — прим.) рятував життя нам, виносячи з-під обстрілів та гасячи БК після потрапляння ворожих снарядів. Немає вже його…, — каже Сашко. Я не сперечаюся, адже вірю в абсолютний героїзм кожного, хто зараз захищає нашу країну. Доля вирішила пов’язати те, що без війни не могло навіть гіпотетично перетнутися, і я з подивом вкотре ловлю себе на думці, що вдячна цій клятій війні за ці знайомства

Сашко народився у стародавньому козацькому місті Слобідської України —  Ізюмі, яке лежить коло підніжжя найвищої в Харківській області гори Кременець, на звивистому березі Сіверського Дінця. Саме тут був центр славетного Ізюмського полку, козацької слави.

Тож недарма воїн у себе на грудях зробив татуювання славного козака Мамая —  образ якого у думах і помислах українців уособлює народну силу духу, незламність волі в боротьбі з поневолювачами. Я дивлюся на Сашка і бачу отого козака-степовика, захисника українського народу, мандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Образи Мамая  можна зустріти майже в кожній нашій хаті поряд з іконами. Люд на цих землях завжди був войовничим. Хтозна, можливо, Сашкові предки були серед козаків Слобожанщини.

А може, його предки були хліборобами, сіяли на просторах степів зерно, потім вивозили до млина, бо й прізвище Мірошниченко походить від назви «мірочник». Мірошниками в Україні називали тих, хто відміряв зерно на млині. Так відбувалося, коли давали прізвище синові. Тобто Мірошниченко – це син мірошника (потрібно буде йому про це якось розповісти).

 

Штурмовик у битві проти нечисті

Ми стоїмо і розмовляємо  із Сашком на напівзруйнованому пішохідному мосту через річку в місті  Ізюм.

— Я пішов до центру комплектування на другий день після повномасштабного вторгнення (в Ізюмі — прим. авторки), хотів вступити до тероборони, але мені сказали чекати. Коли повернувся після деокупації, знову прийшов, але центр комплектування ще не відновив діяльність. Тож вже пішов до центру комплектування у Гадячі. Так я потрапив до 81-ї окремої аеромобільної бригади у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України, — згадує Сашко.

Після евакуації з Ізюму Сашко проживав у брата в селі Вельбівка, а восени 2022 року  пішов добровольцем захищати рідну країну.

Десантно-штурмові війська, в яких воює Сашко Мірошніченко, відзначають своє професійне свято 21 листопада, в День архістратига Михаїла — верховного командувача Божого війська у битві проти нечистих сил. От і виходить, що Сашко і його побратими достоту борються з російською нечистю.

На жаль, у цій боротьбі не без втрат. Рахунок Сашкових побратимів, які вже ніколи не повернуться, йде на десятки. Та й сам Сашко після поранення схожий на «діряве решето». Тільки й фарту, що уламками не зачепило життєво важливих органів. Про таких в народі кажуть «в сорочці народився».

Його бригада була сформована після початку російської агресії, восени 2014 року. Бойове хрещення особовий склад бригади отримав наприкінці 2014 – на початку 2015 року, під час оборони Донецького аеропорту. Під час широкомасштабного вторгнення бійці брали участь у битві за Лиман, в боях за Авдіївку, Білогорівку.

Гасло  цих десантних військ —  «Народжені перемагати» — саме про них.

Сашко – захисник усіх хвостатих

Ми їдемо до міста Ізюм, де народився Сашко. Зараз він на лікуванні після поранення і у нього є можливість з‘їздити додому, обійняти своїх рідних, а заодно доправити своїх хвостатих друзів Івора, Лісу та Ніку, які перебували у мене на перетримці у селі Вельбівка.

По дорозі зупиняємося біля Нової пошти і Сашко наче мала дитина тішиться новим браслетом з  котиком у військовому шоломі, який він замовляв ще перебуваючи у госпіталі в Тернополі. Сашко — захисник усіх хвостатих. Його стрічка в мережі рясніє котиками усіх мастей. Крім своїх прямих обов’язків на фронті, Сашко встигає бути ще й зооволонтером — вивозить хвостатих заручників війни з зони бойових дій, може прийняти пологи у молодої киці, ставить на харчове забезпечення смугастих помічників і  ретельно контролює виконання наказу «смаколики для хвостатих — в першу чергу».

З Сашком я познайомилася навесні 2022 року у Вельбівці. Він привіз свого улюбленця — мейн-куна Івора, у якого від пережитого стресу, пов’язаного з евакуацією,  почалася задуха, проблеми з серцем. Сашко стояв з переноскою і схвильовано пояснював мені симптоми, картав себе, що не вберіг, що невчасно помітив, що готовий заплатити усі гроші світу, аби допомогти Івору. Вже пізніше я дізнаюся, що Сашко разом з дружиною Катериною допомагали безпритульним тваринам в Ізюмі до війни. Вони волонтери, як і я.  Що ж,  приємно познайомитися з однодумцями. Котяча родина Сашка залишиться у мене, а він піде воювати. Віталіна Пинчук (волонтерка із Вельбівки – прим. авторки) візьметься збирати йому кошти на тепловізійний приціл. Сашко Крамчанінов (волонтер із Гадяча — прим. авторки) буде передавати смаколики, а всі разом будемо хвилюватися за нього, по 100 разів на день дивитися в телефон, чи не з‘явився на зв’язку, молитися, щоб повернувся з позицій. Ми познайомимося з його друзями Євгенієм, Наталкою, і вони стануть частиною нашої команди. З дружиною Катериною будемо постійно переписуватися, я буду запитувати, як там Сашко, а вона — як там їх хвостики.

Про поїздку в Ізюм

Ми їдемо із Сашком до Ізюму. Він сидить на передньому пасажирському кріслі, на руках переноска з котиками. Він повертається додому, вперше після поранення на війні. Уся дорога вистелена спогадами про побратимів, подіями на фронті, здається, війна цупко вчепилася в нас і не хоче відпускати. Івор невдоволено нявчав, а потім, прислухався до розмови і заспокоївся. Час пролітає непомітно і ось ми вже на місці, я беру переноску з Лісою і Нікою і ми піднімаємося на п‘ятий поверх до рідних Сашка. На порозі нас зустрічає бабуся, та сама, яка змушена була просидіти два тижні  у підвалі та змогла у свої 70+ пішки вийти з окупованої території через комиші (назва очерету  в південно-східному наріччі української мови «комишем» називають очерет звичайний — прим. автора). Бабуся не втримує сліз, обіймаючи онука і я тихенько, щоб не заважати зустрічі з рідними виходжу з квартири. Їм є що сказати один одному…

А ми трохи почекаємо Сашка внизу, розглядаючи двір багатоповерхівки. Біля кожного під‘їзду стоїть щось схоже на вуличну піч, між поверхами лежать дрова — це руський мір приходив, звільняв ізюмчан від води, світла, опалення та газу. Ми встигаємо зустрітися і записати спогади про те, як виживали українці в умовах окупації двох сестер — Валентини і Ніни. Про це буде окрема стаття. Ще довго я буду після поїздки «відхаркувати» оті спогади про рузькіх асвабадітєлєй, серце вже не те…

Проводжаючи нас, запитую у Сашка, чим хоче він  займатися після війни. — Якщо залишуся живим — відкрию притулок для  тварин, — на вустах Сашка з’являється мрійлива посмішка…

Нестримно хочеться, щоб швидше настав той час, коли наші воїни-козаки перетворяться знову на мирних «хліборобів».

— Матеріал було надруковано 2023 року у випуску №9

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Кобізька Юлія
Зигун Зоя
Недовіс Людмила
Пинчук Віталіна
П. Яківець
Газета