Середняківський поет Микола Роща: слово, що торкає душу
Поетичний обшир крайового письменства Гадяччини впродовж десятиліть спалахує яскравостями постатей, що взяли до рук перо улюбленців Музи. Одні, залишивши свій слід, своє надбання, відійшли у засвіти, а інші, споєні благодатними Лесиними джерелами, естафетно продовжують засівати літературну ниву добірним зерном. І так віриться, що не зміліє наш край, не зміліє на той безсмертний дух, котрий незримо, але так владно сповнює душі й серця митців, які несуть у собі незгасимий прометеївський вогонь, який стікає на папір свіжо-чарівними живими струмочками творчості. І так віриться, що не кануть у лету й ті, хто стояв біля її витоків, навчаючи любити й шанувати красу безсмертного слова. Згадаймо Миколу Рощу…
Коли в устах дзвенить натхнення слово…
(штрихи до літературного портрета Миколи Рощі)
Над Середняками з-під пелени густого розвихреного туману золоточоло народжувався ранок. Осінній промінь легенько доторкнувся верховіття дерев, заглянув у Комарівський ярок, урочище Капище, бризнув осяйним дивом по сонно-спокійній гладі Шамрайки і відлунив журавлиним зойком над Савиним полем.
«Здрастуй, осене», – зітхнула земля, обарвлена сухим падолистом, наче пригадуючи, як топтав колись по ній стежину свого життя Микола Роща, як, удихнувши на повні груди свіжого, ще по-літньому п'янкого повітря, поглянув з-під руки у звабливу блакить неба, доторкнувшись душею Вічності. Як давно це було…
Літературний світ Гадяччини прийняв середняківського митця слова в непрості часи: у пам'яті народу ще боліли роки, коли Вкраїна вставала на ноги після війни, голодомору, уставала натомлена, зболіла, сповнена труднощів і негараздів. Нескорений дух народу-воїна, народу-творця пролісковим стебельцем тягнувся до сонця, до життя крізь льодяний подих буденності, крізь рвійно-неспокійні вітри часу. Можливо, доля з легкої руки небес незримо й залюблено відмітила в анкеті Миколи Олександровича «служитель слова», про яке вже потім через роки скаже його колега по перу Г. Шанько:
Ми смертні всі, а слову вічно жити,
В розгіллі літ воно завжди цвіте,
Його не затоптати і не вбити,
Воно, як Бог, безгрішне і святе.
Саме слову, його щирості й чистоті, його неперевершеній мелодійності й досконалості, його силі й багатогранності віддасть кращі роки свого життя
Микола Роща. Він мав безцінний дар відчувати й любити світ у його красі, гармонії, у його геніальній досконалості, не підвладній ніяким буденним стихіям життя. Цим відчуттям і любов'ю він щедро упродовж десятиліть ділився через слово з усіма небайдужими до прекрасного серцями.
Микола Роща та його поезія про рідний край: Середняки в серці митця
І зупинялися вітри в Шамрайчинім пониззі, і стихало людське багатоголосся над Голубівським Клинцем, і якоюсь дивною свіжістю й чарівністю віяло з тишини Клименченкового гаю…
Ніщо не вабило так Миколу Рощу, як рідний край, своє село, про яке він напише:
Моя родина і мої начала,
Колиска долі, юності роки,
Пісні мої, що наспівала мама,
Любов моя, моя любов –
Мої Середняки.
Саме село надихало його на написання нових віршів, народжувало нові задуми, що лоскітливим струмочком лягали на чутливу, схвильовану душу, висотуючи із стільника пам'яті чаруючі перли споминів:
Моя доля, мій край,
Моє рідне село,
Моє поле, мої журавлята,
Голубий небокрай,
Материнське тепло,
Стежка в росах і батьківська хата.
Мова віршів Миколи Рощі особлива. У ній немає традиційності, надуманості чи малозмістовності. Тут розкриленість думки, обарвлена щирістю, ніжністю і простотою:
Перестиглий колос
Жито нахиля,
Стернями босоніж
Йде пророк Ілля.
Додає в природу
Смутку і краси,
Сивини у воду,
Золота в ліси.
Або ще:
Ех, діди-отамани-козаки,
Мудреці ви та добрі були,
Не давали онукам ломаки,
Щоб джерела, як ви, берегли.
За рядками поезії митця прослідковується його світобачення, прослідковується притаманний кожній людині пошук щастя, свого щастя, яке зігріє душу, наповнить серце безцінним еліксиром чистоти й потаємного млосного смутку.
За снігами зимовими довгими
Знову казка весни настає.
Де ти ходиш, якими дорогами,
Незустрінуте щастя моє?
Поетичні образи, що зупиняють подих та відкривають нові горизонти
І поет Микола Роща пускає нестримний помисел цими дорогами, пускає вдумливо, всеохоплююче, наповнивши його крила свіжо-вранішніми вихлюпами радості й теплоти. І світ відкриває йому свою красу, свою мить щастя, яка крізь філігранно- витончене слово зупиняє подих… І бачиться досі не бачене, і чується досі не почуте.
Холодно, ні полозом, ні колесом.
Серед груди – лід, як бите скло.
В голих кронах вітер дивним голосом
Все щось кликав, і воно прийшло.
Засніжило, стихло, залапатило.
Відступив мороз, мов не чекав,
Цілу ніч все падало і падало,
Пізній ранок ледь не заблукав.
Ліричність, ритмомелодійність віршів Миколи Рощі просто вражаюча, бо це – поезія орфічного стану душі митця. Білими лебедями, відшуканого щастя, вона злетіла над світом, доторкнулась струн людських душ і забриніла новим гімном неповторності й краси.
Листопаде, листопаде,
Жовте листя пада й пада.
Нових весен дочекаються сади,
А ми йдемо по листопаду
По надію, по розраду,
Наша осінь – то прощання назавжди.
У ряді поезій митець торкається одвічних питань змісту буття, сягає спогадом у минуле, й тоді із глибин душі зболіло лягають на папір рядки щирих покаянь, рядки болючих сповідей перед своїм родом, перед небесами, що колись дали йому цей безцінний дар: любити світ, любити людей, творити добро:
Стежка за городами, цвинтар і хрести.
За невірність родові, Господи, прости.
Пролетіло, згаялось, що було – нема,
А тепер би каялось, так однак зима.
Тільки тії й радості, що весняний цвіт,
Що нема ненависті на мій рідний світ,
Де над панорамою темної ріллі
За моєю мамою плачуть журавлі.
Микола Роща: мистецтво слова, яке відлунює в серцях на віки
Поети приходять у світ непомітно, та й залишають його теж, бо вони – не від світу цього. І тільки слово, живе слово, кинуте ними добірним зерном у відкриті, спраглі, за теплом, ніжністю і любов'ю серця, продовжує свою місію добра…
А у Вічність усе далі й далі, відвеслованою річкою життя пливе мистецький човен середняківського майстра пера, пливе туди, до того, протилежного берега, залишаючи на цьому людську пам'ять, людську шану і безмежно-величну Рощинську любов:
Зустрівшись, розійтись не поспішай,
Відкинь чужі похвали і огуди.
Не прозівай любов, не прозівай:
Одна вона – і іншої не буде.
Завжди в своєму серці зберігай
Ти ставлення до неї, як до чуда,
Оберігай любов, оберігай:
Одна вона – і іншої не буде.
Коли закриють хмари небокрай
І холодом тобі повіє в груди,
Не покидай любов, не покидай,
Одна вона – і іншої не буде.
Перетерпи біду, перестраждай,
Не думай, що про тебе скажуть люди.
Не віддавай любов, не віддавай,
Одна вона – і іншої не буде.
І навіть коли піде, не тримай,
Вона і так з тобою буде всюди.
Не забувай любов, не забувай,
Одна вона – і іншої не буде.

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
Передплатити