- 49
- 49
Шептуха Тетяна Христова: дитячі спогади Валентини Галагузи
Перший дотик зцілення: шептуха Тетяна Христова у спогадах Валентини Галагузи
… Веселі іскри порскали навсібіч, червона квітка вогню на тлі темної ночі все більшала, розширювалася. Ніколи раніше небачене видовище захоплювало і дивувало. Горіла покрівля сусідської хати. З вулиці долинали лемент і метушня — там були і мої батьки. Тупцяючи по лаві, я розширеними від подиву очима спостерігала пожежу з вікна і відчувала дитячий захват від рідкісної події. Страху не було.
Але так лише здавалося. Коли втомлені батьки вкладалися спати, коли їх огортав перший солодкий сон, я схоплювалася з ліжка і перестрашеним голосом кричала:
«Тату, мамо, вставайте, наша хата горить!»
Мене водили по хаті, заспокоювали і показували, що ніде нічого не горить.
Так повторювалося майже щоночі. Змученій мамі порадили відвести мене до шептухи, знаменитої на все село. Жила вона на Берегах, звалася Христовихою. Дитяча пам’ять зберегла спогад про цю неординарну для дитячого життя подію.
Хатина, де жила баба, була зовсім невелика, сама вона теж видалася низенькою, але мала проникливі очі і лагідний голос. Та й кімната була не схожа на нашу. Усі стіни завішені сухим зіллям, засушеними квітами. Здається, найбільше було чорнобривців. На покуті — блискучі ікони, обгорнуті рушником. Блимала лампадка.
Бабуся розпитала маму, що її привело, потім погладила мене по голівці. Повернулася до ікон, почала молитися... Мене огорнув такий спокій, наче тепло розтеклося по тілу. Від блаженства заплющила очі... Здригнулася від тихого дотику до чола...
«Все буде добре, дитинко. Все пройде», — промовила вона.
Вийшли з хати, і мама повела мене додому. Перейшли міст через річку, повернулися у Вал. Але я додибала до першого тину і в знемозі присіла.
«Мамо, я хочу спати»...
Очі самі заплющувалися, ноги підгиналися. Мама дала мені передрімати, сидячи під тином, а потім допхала додому. Вдома я довго і спокійно спала, давши нарешті відпочинок батькам. Правда, ще років з десять потому мені снилася та красива вогняна квітка, що розквітла темної лютенської ночі...
Козацький слід отамана Христового
Минали роки, з’явилися нові знання. Згодом доля родини Христових, що жили неподалік, знайшла відгук у спогадах односельців, а потім і в чудовій серії книг письменника-земляка Івана Чайки. Розповідали, що коли «червоні» розшукували сім’ю Христових, дружина брата отамана Христового Тетяна Христова, моя рятівниця, сховалася у скрині і врятувалася від смерті.
Олена Пчілка називала Лютеньку: «давнім козацьким гніздом...».
Козаки володіли вмінням впливу на людську психіку, так званим характерництвом, елементом якого був і гіпноз. Думаю, що в родині Христових володіли цим таємним вмінням. Хочеться вірити, що Леонтій Христовий таки залишився живим у тому останньому бою, і можливо, скористався таємним знанням свого давнього козацького роду...
Стиль і мову авторки збережено
Читайте також:
