Сіль землі гадяцької: Юлія Кобізька та її творчий шлях
Сіль землі гадяцької. Юлія Кобізька.
Ім`я Юлії Кобізької неодноразово згадувалося на шпальтах нашої газети. Юлія долучилася до створення дизайну нашої газети, розробила архітектуру сторінок, підібрала шрифти, створила лого нашого видання. Ще Юлія Кобізька придумала та втілила в життя не один творчий проєкт у Рашівці. За словами самої авторки, вона не любить створювати проєкти «у стіл». Від ідеї до втілення її в життя проходить не дуже довгий період. Ось найграндіозніші її проєкти:«Музей-аптека в Рашівці», «Микола Галушка – рашівський фотограф» (альбом фотографій місцевого фотографа-аматора, який, сам того не підозрюючи, створив фотолітопис села в 60–80-х роках минулого століття), «Історія рашівської лікарні», веб-серіал «Стефка», фотоальбоми поезій «Рашівка» та «10 віршів про Псьол», документальний фільм про місцевий самодіяльний театр. До вашої уваги, шановні читачі, інтерв’ю з цією молодою, не побоюся такого гучного, але правдивого слова, унікальною жінкою.
Хто вона, Юлія Кобізька?
Талановита авторка культурних проєктів Гадяччини Юлія Кобізька розповідає про своє коріння, зв'язок з рідною Рашівкою, цінності сільського життя та контраст з метушнею столиці.
— Юліє, жителям Гадяччини Ви знайомі як авторка різних цікавих проєктів. Та про Вас невідомо практично нічого. Розкажіть, будь ласка, про себе.
— Мені 36 років, я високого зросту, люблю займатися спортом, тому ніколи не страждала від зайвої ваги. У мене є чоловік і син, перед якими я пишаюся своїм козацьким корінням. І кілька друзів ще зі студентських лав, які не дають мені забути ті часи, коли ми жили без телефонів. Я спілкуюся виключно українською, люблю старі фільми та спокійну музику. Один з моїх найкращих друзів – мій кіт, якого я знайшла на вулиці 9 років тому.
— Як Ви себе ідентифікуєте за географічним місцем проживання: Ви жителька Рашівки чи Києва. І чому саме так вважаєте?
— Я народилася й виросла в Рашівці, навчалася в Полтаві, вийшла заміж у Києві. Скрізь життя по-своєму цікаве, але звісно завжди тягне туди, де людина отримала перші знання про себе і світ. Тому, де б я не була, рашівська домівка в моєму серці.
— Що для Вас життя в селі?
— Життя в селі для мене – це просте, тверезе бачення світу. Це можливість насолодитися природою, спілкуванням із тваринами. Це задоволення від розмов із тими, кого знаєш. Це рутинна робота. Це процес самооцінки й пошуку зайнятості.
— А в Києві? Чим життя й люди в столиці відрізняються від життя й людей у провінції?
— У Києві важче заземлитися і тому можна втратити себе. Постійно бракує часу і ніде немає знайомого обличчя.
«Ідеї народжуються з потреби»
Юлія Кобізька розповідає про джерела своїх проєктів, які народжуються з потреб громади. Так з’явилися ідеї музею, жіночого клубу та унікального серіалу "Стефка" — авторського проєкту, що підтримав багатьох під час карантину, демонструючи, як творчість може виникати з найпростіших речей.
— Юліє, розкажіть, будь ласка, як народжуються ідеї проєктів, яка їх мета ?
— Ідеї народжуються з потреби. Є потреба, щоб стара аптека у селі не занепала – виникла ідея музею, є потреба в культурному спілкуванні – виникла ідея організувати жіночий дискус-клуб. Власне тому й виникають нові потреби, коли старі ідеї реалізовані й треба рухатися далі.
Стефка
— Юліє, а як з’явилася Стефка? Я пам’ятаю, як ми з друзями з нетерпінням чекали виходу наступного сюжету про вашу героїню. Це неабияк допомогло пережити карантинну весну.
— Був карантин, зібралися потрібні люди в потрібному місці – і з’явилася Стефка. Це повністю авторський проєкт про те, як зі сміття можна зробити кіно. Над серіями працювали ми з сестрою і ще багато людей, усі отримували задоволення. Кожен радо згадує той час.
— Юліє, а чим ви знімали свої короткометражки?
— Спочатку на телефон, потім купили більш професійну камеру.
Юлія Кобізька та її документальний фільм про Рашівський народний театр
Юлія Кобізька презентувала фільм про Рашівський народний театр, розповідаючи про простих сільських акторів, які з захопленням грають ролі на сцені. Історія театру, що налічує майже століття, стала натхненням для створення документального проєкту, який підкреслює самобутність і важливість цього культурного явища.
— Юліє, останній ваш проєкт, презентований громадськості, – документальний фільм про рашівський народний театр. Що надихнуло на цю роботу?
— Люди з таким незвичним захопленням мене надихнули. Прості сільські люди у вільний час грають ролі на сцені. Це дуже цікаво. А власне документальне кіно я хотіла зняти вже давно.
— Можете коротенько розказати про історію цього театру? Знаю, що вона налічує близько ста років.
— На початку століття працював драмгурток. Після створення сільського клубу він продовжив роботу. Люди так розважалися, заробляли гроші. У 1995 році йому присвоєно звання народного.
— Юліє, коли бралися за цей проєкт, із ким консультувалися, у кого брали поради?
— Зібрала учасників, які сьогодні складають колектив театру, і запитала про їхні відчуття від роботи на сцені. Мені було цікаво дослідити ставлення людей до такого незвичного захоплення, як сільський театр.
— А як Ви справляєтеся з технічною частиною роботи: монтаж, музичний супровід? До речі, а хто до ваших робіт підбирає музику? У серіалі про Стефку вона просто чудова.
— Я вивчаю спеціальні програми, багато читаю і запитую знаючих людей. У процесі роботи над «Стефкою» спочатку робився монтаж, потім підбиралася музика. Вона вся авангардистська початку ХХ століття, і темпоритм візуального ряду такий самий, тому не важко було знайти відповідну мелодію, оскільки в той час творили прекрасні композитори.
«Стараюся всі відповіді шукати в собі»
"Стараюся всі відповіді шукати в собі," — так Юлія Кобізька розмірковує про життя і творчість, які набувають особливого значення під час війни. В інтерв’ю вона ділиться думками про підтримку однодумців, джерела натхнення та свої щирі побажання читачам.
— Ваші проєкти творчі. Багато людей говорять, що під час війни це все не на часі. Яка Ваша думка з цього приводу?
— Під час війни все це не на часі, але я просто роблю те, що вмію.
— Проєкти реалізуєте сама чи є помічники? Якщо є, то хто вони?
— Помічники та однодумці є завжди. Їх дуже багато тут і по різних місцях. Для багатьох із них згадка тут стала б неабиякою нескромністю. Тому всім причетним ще раз дяка!
— Юліє, Ви багато читаєте, досліджуєте в архівах історію Рашівки, власний родовід, проводите екскурсії в музеї, пишете гарні акварелі, не менш талановиті вірші, виховуєте сина… Як Ви все це встигаєте в такі короткі двадцять чотири години на добу?
— У тому й справа, що я не все встигаю в короткі двадцять чотири години на добу.
— Які Ваші улюблені книги?
— З української літератури люблю Франка, Лесю Українку. Зі світової захоплююся Гете, Шекспіром, Резерфордом. Постійно на моїй книжковій полиці Домонтович, Доленга Мостович, Достоєвський. "
— Яке Ваше життєве кредо?
— Стараюся всі відповіді шукати в собі.
— Що побажаєте нашим читачам?
— Перемоги України!
Даний матеріал був надрукований у 13 випуску за 2023 рік
Читайте також:

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
Передплатити