Слово Кобзаря – щит і меч українського нескореного духу

***

Сьогодні Вкраїна, сьогодні Вкраїна в вогні,

Шматують її і свої, і чужинськії клани,

Та знов незалежність відстоять в пекельній борні

Тарасовим словом прохають-голосять гетьмАни:

«Вставайте, нащадки, скидайте облуди із пліч,

Гартуйте в вогні свою мужність, і силу, і долю.

Ви чуєте: здалечі кличе вас матінка Січ,

Вставайте за землю, святу свою землю і волю.

 

Усе промине, від пожеж охолоне земля,

З руїн підіймУться зруйновані варварськи хати.

І тут в чорноземах свій вік довікує русня,

Якій так запрагло освоїть вкраїнські палати.

Це бич наш одвічний, з «двуглавым орлом» на чолі,

Це муки вкраїнські і ріки пролитої крові.

Там вічно мечі з рал кували щодня ковалі,

А меч не посіє зернини добра і любові.

 

Та в час, як над світом розвіється морок і дим

І ангели Неба дістануть з-під крил свої труби,

Розквітне Вкраїна і сяйвом своїм золотим

Останньо-могильну московії стежку «вострубіт»...

…Спасибі, Кобзарю, за слово пророче твоє,

Воно надихає і квітне ясною зорею,

Ти бачиш: з колін наша мати Вкраїна встає

І цвіт жовто-синій велично несе над землею.

Фрагмент поеми «І мертвим, і живим, і ненарожденим…» 

Тарас Шевченко

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!

Ірина Москаленко, м. Гадяч

Беру «Кобзар», гортаю сторінки,

Що пахнуть домом, школою і щастям,

Читаю — і римовані рядки

Приймаю в душу, як Святе Причастя.

 

На всіх його тополь і Катерин,

На всіх убогих, наймичок і сиріт

Свої часи, гіркіші за полин,

Пани-зажери і хати похилі.

 

І сотні літ борня за кращий вимір,

Де є свобода для думок співучих,

На кожен час і свій Ірпінь, і Димер,

Свій Маріуполь, Бородянка й Буча.

 

І знов по колу палять нашу мову,

Карають тих, що боряться щосили,

На кожен час своя земля для схову

Й розриті нелюдами в тій землі могили.

 

Слова прадавні оживають знову,

Бо сказані Пророком, що від Бога,

По-батьківськи тверде Тараса слово

У темряві освічує дорогу.

 

І вічний «Заповіт», немов молитва,

Зневіру й розпач розтирає в попіл,

Хоругвами здіймається у битвах

І нездоланним робить правди опір.

 

Нам сил дають єдиний стрій тримати

Слова, що світять зорями в імлі:

І буде син, і буде його мати,

І будуть добрі люди на землі.

Ганна Дейна

Кріпацький син. Кобзар у сяйві слави…

Стрічав зорю вечірню над Дніпром.

Поет-бунтар на поступах кривавих

З високим Геродотовим чолом.

Розп’яв себе у долі Катерини,

Палав в пожежах гнівних гайдамак,

Ридав співцем над попелом руїни,

Там, де гуляли Гонта й Залізняк.

В Яготині свічу палив до ранку,

Старезний парк під ворона крилом,

Лягав словами в «Тризну» на світанку,

Схилившись над Тарасовим вікном.

А в Сокиринцях – знову віче літо

Галаганів, Ламсдорфів, Куліша…

Там прихисток знаходила привітно

Кобзарська волелюбная душа.

Поета слід ще береже Полтава…

Любив він Україну над усе,

А воля для народу – лиш уява,

Що на могилу квіти принесе!

Спізнав всього: сухих степів казахських,

Солдатську муштру, вбогий Кос-Арал.

Конвойний перевіз шляхів уральських –

І акварельні барви «Куг-Арал».

В похмурім Петербурзі над Невою

Для нього зупинився часу лет,

Зоріла вічність вже над головою –

На сходах у майстерню впав поет.

Піднявся на Голгофу України,

І з лаврів звив тернового вінця,

Та заповітна воля Батьківщини,

Святинею лишилась до кінця.