- 143
- 143
Спогади Лідії Бруяки із Сар про 1 вересня 1965 року
Щороку 1 вересня душу огортає теплий далекий спомин. Мені дуже хотілося скоріше стати дорослою і піти до школи. Моя дитяча уява малювала картини «дорослого» життя: ось я сама йду до школи, несу свій новий портфелик із книжками, зошитами, ручкою і олівцями в пеналі. Сама повертаюся зі школи, виконую домашні завдання…
«А таки ми були щасливі…» (спогади Лідії Бруяки із Сар про перший шкільний день 1965 року)
— З дитячими «вибриками» доведеться розпрощатися, — так сказала бабуся.
Якби ж то…
Десь за два місяці до школи я гралася черепками в кутку двору під бузиною. Не знаю, як мене угораздило залізти «пацьорками» (зі слів бабусі) в реп’яхи. Спочатку спробувала витягувати їх сама, потім допомагала сестра Валя, і коли спереду на голові назбирали ковтун завбільшки з добрий кулак, ми пішли до бабусі. Бабуся сапала город. Коли побачила мій «начос» на голові, гукнула до сестри:
— Валько, неси «ножниці»!
«Ножниці» завжди висіли на причілковому вікні на гвіздочку. Коли інструмент принесли, бабуся вправним рухом відчикрижила мені той ковтун при самій голові.
— Мені немає коли з тобою возитися, грядка стоїть, — сказала в запалі й пішла полоти далі.
Увечері мама невтішно плакала над моєю «зачіскою», але вже нічого не можна було зробити.
Отож, 1 вересня 1965 року.
Вранці я прокинулася рано, ще й бабуся не вставала до печі. Цілу ніч ішов дощ, та й уранці то припускав сильніше, то стихав. День був похмурим, але в маленькому серденьку скільки було радості!
Мені не терпілося швидше одягнути форму з білим комірцем і манжетиками, білий фартушок і коричневі шкіряні черевички, які мені привезли в подарунок родичі з Гомеля. Бабуся розтопила піч і нагріла воду. Процедура вмивання пройшла успішно, але залишилося одне «але»… Мій чуб, який відріс десь до двох сантиметрів і стирчав, як голки в їжака, не бажав прилягати ні в який бік. Дорослі вирішили наколотити солодкої води й примазати мені того неслухняного чубчика. Чуб трохи прилипав до лоба, але все-таки тримався купи. Волосся було заплетене у дві коси з великими білими бантами. Мама одягла на мене форму й білий мереживний фартушок. Шкода тільки, що довелося взувати кирзові чоботи (які я ненавиджу до сьогоднішнього дня), а черевички брати із собою. Мама взяла великий букет жоржин, і ми вирушили в дорогу.
1 вересня 1965 року: букети, багнюка і слово «МАМА»
До школи йшли городами, бо дороги тоді були такі, що там, через багнюку, пройти було дуже важко.
Школа зустріла нас веселим гомоном і сміхом. Підійшла наша вчителька й запропонувала нам перевзутися в роздягальні.
А потім почалася святкова урочиста лінійка. Усієї не пам’ятаю. Запам’ятала тільки виступ директорки Пустовіт Антоніни Іванівни. А ще пам’ятаю, як вийшло четверо хлопчиків, на той час п’ятикласники, з великими літерами з абетки. Перше слово «МАМА» прочитав по складах мій однокласник Ваня Перепадя. А потім слова: «МАМО», «МАМУ», «МАМИ», «МАМІ» вже вільно читала я.
Один із хлопчиків — Саша Кочук — сказав: «Ото мала читає!».
Усі засміялися.
Після лінійки нас повели в клас. То було приміщення на майдані на два класи. Ми сиділи по троє. 25 учнів ледве розмістилися в маленькій кімнаті. Писали тоді чорнилом. У кожного в зошиті були клякси, бо писати було незручно. Вчительці Кішінець Галині Павлівні можна було тільки поспівчувати. Пізніше нас перевели в інший клас у великій школі, де прибудова.
Шабутна відмінниця та сльози крізь роки
Навчатися мені подобалося. Але «бісеня», яке сиділо десь глибоко в мені, не давало розпрощатися з дитячими «вибриками». Мене дратувало, що однокласники не вміють читати. Я крутилася, підказувала всім. То прив’язала косу своєї сусідки Віри до бильця парти, бо вона вихвалялася, що в неї довша, то розколупала коминок грубки, і все обвалилося, коли стояла в кутку за підказки, то закричала на весь клас: «Самольот!», коли «кукурудзник» пролетів над нашою школою. Ой, скільки клопоту завдавало оте «бісеня», яке сиділо в мені.
«Святою» ставала в день, коли відбувалися батьківські збори. Тоді швидко виконувала домашнє завдання й тікала на піч. Сиділа тихо, як миша. Коли поверталася мама, починався процес «виховання». Мене совістили, вмовляли, покрикували. Адже навчання було відмінне, а поведінка — незадовільна. Я сиділа на печі. Ніяка сила не могла б стягти мене з печі. Із-за коминка погоджувалася, обіцяла, що буду слухатися, та так і засинала під бубоніння «виховної години». Уранці обіцяла теж. Трималася день-два. А потім знову ставало «бісеняті» нудно, і починалося все спочатку.
Моя перша вчителька стала першою вчителькою і мого сина.
Під час розмови Галина Павлівна якось сказала: «Я так боялася, що твій Вітя буде таким же шабутним, як і ти. Аж ні. Як небо і земля. Так, хлопчик з характером, але набагато спокійніший».
Як же мені тоді було соромно!
60 років! 60 літ! Як швидко пролетів час.
Вчора дивилася з вікна на сучасних столичних першокласників і згадувала нас, сільських, у формах на виріст, у кирзових чоботях. Дивилася, порівнювала і сльози котилися градом. Ми були щасливі, бо жили в мирний час. Не літали над нами ні «шахеди», ні ракети…
А таки ми були щасливі…
Стиль і мову авторки збережено.
Читайте також:
