- 89
- 89
Спогади про Олену Пчілку до дня пам’яті письменниці
Спогади, які не встигли написати: правда про Олену Пчілку
Олена Пчілка написала понад 20 спогадів про своїх сучасників і сучасниць. Про неї вони написали мало… Не тому, що не могли, чи не хотіли. Ні, вони просто не встигли за життя…бо це життя у них підло забрали.
От що б написав Федір Петруненко, якого в родині Косачів ніжно називали «Ласочка»? Він мріяв збірку своїх поезій присвятити Ользі Петрівні і навіть присвяту записав: «Провідній Зорі мого життя». А у нього навіть могили немає…
Можливо, спогади про Олену Пчілку написав би хтось із тих 35 харківських студентів, які 1901 року вітали «невтомну робітницю на рідній ниві» такими словами: «Ваша 25-літня праця – це довга та важка дорога, на яку вітри з московщини наносять ріжного сміття, задуваючи усе гарне, що стрінеться».
Наймолодша Пчілчина донька Ізидора дуже точно сформулювала причину: «Спогадів, що дали б її правдивий духовний образ, не дозволять подати до друку. Коли вже не можна замовчати зовсім, що Олена Пчілка жила на світі (наприклад, у біографії Лесі Українки), то подається її ім’я з епітетом «буржуазна націоналістка».
Спогади Марії Туркало про похорони Олени Пчілки
Чи не єдиним свідченням про «мовчазні похорони» Олени Косач стали спогади Марії Туркало: «Оповістка в газеті сповнила скорботою серця всього українського громадянства, яке ще лишилося «на волі». І потягнулися з жалем в грудях «недобитки буржуазного українського націоналізму», як нас усіх тоді називали, до скромного помешкання на Овруцькій вулиці Лук’янівки, де в маленькій кімнатці, вся вкрита квітами, стояла труна з тілом Ольги Петрівни. В день похорону вся вулиця перед будинком була повна народу. Стиха розмовляли, озираючись навколо, бо серед натовпу напевне є чимало агентів ГПУ.
Оглядаючи тих, що зібралися, бачу професора Михайла Грушевського з дружиною, Людмилу Старицьку-Черняхівську з чоловіком та її сестру Оксану Стешенко, а далі Миколу Садовського, Миколу Зерова і багатьох інших знайомих. Усіх нас зібрало і об’єднало тут, біля гробу Олени Пчілки, одне почуття, одна туга. Тихо винесли домовину, поставили на катафалк, і процесія рушила, розтягнувшись на кілька кварталів. Не було духовенства, не було й звичайної тоді оркестри.
Всі йшли мовчки. Розпорядники похорону скерували похоронну процесію йти повз Українську Академію Наук. Очевидно, в глибині їх душ ще жевріла надія, що українська культурна установа не може не зреагувати і хоч чим небудь не вшанувати пам’яті одного з піонерів української культурної праці, невтомної діячки і письменниці.
Але даремні були ці надії. В Академії Наук тоді вже запанував новий дух. І ніхто там не подумав, що годилося б комусь вийти назустріч процесії і сказати бодай пару хоч і не дуже щирих слів. Будинок Академії стояв мовчазний і непривітний. Поволі процесія проминула його і потягнулася в напрямку до Байкового кладовища.
Місце останнього спочинку Ольги Петрівни біліло свіжою глиною поряд з могилою Лесі Українки. Мовчки зняли труну з катафалку. Не грала оркестра, не було промов. Що скажеш? Офіційні промови, дозволені в таких випадках, не передадуть того, що лежить на серці в кожного. Та вони б були образою покійної. Ніхто не наважився порушити урочистість моменту. І ця могильна, абсолютна тиша тільки підкреслила велич цієї хвилини.
В ній був протест, німий протест і жаль. Михайло Грушевський, який стояв над самою розритою ямою, нахилився, взяв грудку землі і кинув на труну, стиха промовивши «Хай тобі земля буде легка!». Це був перший і останній звук людського голосу.
Мовчки всі підходили до могили, кидали в яму грудку землі і так само мовчки, не дивлячись один на одного, відходили. Вузенькою стежкою потягнулася людська шерега до виходу з кладовища, і незабаром біля свіжо насипаного горбочка залишилась тільки близька родина».
Пам’ятаймо своїх! Усіх!
Читайте також:
