Станіслав Близнюк і його кохана Дарина: любов, що не згасає

— Від зайчика, — усміхався. Вони просто спілкувалися, поки одного дня Стас не допоміг їй із переїздом. І цей день став особливим. А потім була їхня перша романтична прогулянка. Полтава була вечірньою й тихою. Вони йшли Червоним шляхом, повз монастир, аж до залізничної колії. Сіли на сходах, спостерігаючи, як потяги мчать у темряву. Стас узяв її за руку.

— Ти мені подобаєшся, — сказав просто. Поруч із ним було легко. І це відчувалося найважливішим.

Потім з’явилися сюрпризи.

Дарина знайшла мішечок у кошику для загублених речей. Усередині – альбом для малювання, шоколадка для її доньки Варвари, новорічна іграшка. А ще — малюнки. Стас намалював її портрети на випадкових листках.

І був ще блокнот із віршами. А сторінки пахли його парфумами. Так, непомітно, Стас ставав частиною життя Дарини. А цукерки «від зайчика» залишилися символом їхньої історії — ніжної, справжньої, тієї, що не закінчується навіть після смерті.

«Варюша, давай гуляти!»

Дарина не приховувала, що у неї є донька, але й не поспішала робити це темою першої розмови. Якось Дарина обмовилась, що Варя зараз у бабусі. Стас зупинився на мить:

— Мене дивує, що у тебе є дитина, а вона живе з бабусею, — сказав він.

— Вона не живе там, просто поїхала в гості, — відповіла вона. Стас задумався. Для нього родина мала бути разом. Але він не просто запитував — він почав будувати з Варею власні стосунки.

— Варюша, давай гуляти! — казав він щоранку. Він вчив її грати у баскетбол, витягував на прогулянки, не дозволяв засиджуватися вдома. Одного разу приніс карту світу, повісив у її кімнаті. Вони разом вивчали географію, вигадували ігри. Варя відчувала: з нею не просто граються — у неї вірять.

Одного разу Стас сказав:

— Я зняв квартиру. Чекаю на вас.

Квартира була просторою, затишною, але найголовніше — в ній була окрема дитяча кімната. Варя одразу побігла оглядати її, розкладати свої речі. Це стало її простором, її територією. Того дня вона зрозуміла: цей чоловік дбає не лише про її маму, а й про неї саму. І саме тоді він перестав бути просто другом. Він став тим, кому можна довіряти і кого можна називати татом.

Дороги, які ведуть до мрії

Станіслав не любив натоптаних стежок — ні в житті, ні в дорозі.

— Я буду водити тебе «свищом», — жартував він, звертаючи на стежки, де майже не ступала людська нога. Його приваблювали хащі, старі містки над струмками, лісові доріжки, що губилися серед полів. Навіть на велосипеді він уникав звичних маршрутів.

Якось вони з Дариною вирушили пішки з Полтави до Ворскли. Йшли лісовими стежками, спускалися до річки, зустрічали захід сонця.

— Отак би жити, — сказав тоді Стас. І вони знали: їхнє місце — не тут, не в місті.

Перед війною Стас почав займатися равликовою фермою — купив маточне стадо, облаштував приміщення. Потім все зупинилося. але вони не переставали будувати плани.

— Давай подумаємо, що можна зробити для села? Туризм? Щось своє? – часто говорив Стас.

Станіслав був тим, хто заряджав енергією всіх навколо.

— Без тебе нічого не хочеться, – казала Дарина. — Ти заходиш — і життя починається. Він лише усміхався. Бо завжди знав: справжні дороги — ті, що ведуть до мрії.

Станіслав Близнюк: шлях воїна

Станіслав Близнюк з перших днів війни, не вагаючись, знав, що його місце — там, де потрібно захищати рідних і країну. Коли росіяни підійшли ближче до його рідного села, він поїхав туди — до батьків, до тих, хто потребував захисту. Дарина виїхала у Кіровоградщину, але навіть на відстані вона відчувала його напруженість.

— Я не можу просто сидіти, — казав він. — Як я можу жити звичним життям, коли інші хлопці на фронті? Він допомагав чим міг — разом із друзями волонтерив, займався забезпеченням військових. Але цього було недостатньо.

— Я повинен бути там, — повторював він усе частіше. Його рішення піти на службу не було спонтанним, воно назрівало з кожним днем війни. У липні, коли його друг-однокласник, який служив у Нацгвардії, запропонував приєднатися, Стас вже не вагався.

— 18 липня я йду на роботу, а він — у військкомат, – згадує Дарина. Вони думали, що буде час підготуватися, зібрати речі, звикнути до нової реальності. Але вже того ж дня його забрали.

— Дашуня, я зараз їду додому, візьму речі… — коротко сказав він телефоном. Це сталося стрімко. Дарина ще не встигла усвідомити, що відтепер усе буде інакше. Спочатку Стас служив у частині, яка охороняла завод на Полтавщині. Але йому було замало.

— Я тут марную час, — казав він. — Я не на своєму місці. Він прагнув більшого. Подав заявку до «Азову», розглядав інші бойові підрозділи. Врешті обрав «Хартію». Саме там він знайшов тих, кого називав побратимами. Вони проходили виснажливі навчання, тренувалися за міжнародними стандартами.

— Тут справжня робота, — писав він Дарині з полігону.

Квіти під вікном

Станіслав намагався приїжджати якомога частіше. Але після квітня 2024 року, коли його підрозділ відправили на бойові завдання, зустрічі стали рідшими, очікування — довшими, а кожен приїзд — особливим. Один із таких приїздів Дарина запам’ятала назавжди. Вони довго жили в квартирі, яку колись зняв Стас, але одного дня власник попросив з’їхати. Дарина залишилася з цим питанням наодинці, не знаючи, як усе організувати.

— Не хвилюйся, — сказав він. І вже за кілька днів зібрав друзів, які допомогли перевезти речі, подбав, щоб усе було спокійно і без хаосу. Нова квартира була в іншому районі й Дарина лише побіжно згадала про це в розмові. Вона не називала точної адреси – лише орієнтовно пояснила, де тепер мешкає.

Це була п’ятниця. Вона повернулася з роботи, коли пролунав дзвінок.

— Кохана, стою біля «Паровоза», — сказав він у слухавку. Вона підійшла до вікна й побачила його. Він стояв біля торгового центру, прямо під її будинком. А в руках – величезний букет півоній. Серце стислося від ніжності. Він знайшов її без точної адреси. Просто відчув.

Різні світи

Стас завжди вмів заспокоїти Дарину.

— Ти в мене сильна жінка, — казав він. — Усе вийде. Він вірив у неї навіть тоді, коли вона сама в себе не вірила. Якось, коли її накрила втома й розпач, він надіслав голосове повідомлення.

— Там гул, вибухи, а він питає, як я, — згадує вона. Їй стало соромно. Він був на війні, ризикував життям, а думав про неї.

На роботі її підтримували не всі. Керівниця розуміла, адже її чоловік теж воював.

— Якщо Станіслав приїжджає, просто йди, — казала вона. Дарина цінувала це. Але були й інші.

— Мы нашего Серьожу спрятали, он не пойдет воевать, — якось почула Дарина. Ці слова різонули болем. Ще важче було, коли в офісі лунала російська музика.

— Давайте не будемо цього слухати, — намагалася пояснити Дарина. Але байдужість не зникала. Дарина бачила: є ті, хто відчув війну кожною клітиною, і ті, хто навчився її не помічати. І між ними лежить прірва.

Останній лист: Станіслав Близнюк і слова, що залишилися назавжди

Це була звичайна п’ятниця. Дарина повернулася з роботи, купила новорічний посуд.

— Кицюля, приїдеш на Новий рік — будемо святкувати в ньому, — усміхнулася вона коханому у відеодзвінок. Стас теж усміхнувся, але в його погляді було щось інше.

— Ти переживаєш? — запитала Дарина. Він кивнув.

— Ну, Дашуля, звісно… Ти ж знаєш, куди я йду.

Того вечора, 8 листопада, він зайшов на позиції. Наступного дня вони знову говорили – він дзвонив із бліндажа.

— Не їм, не п’ю, апетиту немає… Вийти теж не можу — обстріли, — сказав він. Вони ще довго переписувалися.

— Дякую тобі, що вийшла за мене заміж, — написав він.

Дарина усміхнулася, не підозрюючи, що це їхні останні слова.

— Пропонуй ще раз, я вийду ще, — відповіла вона.

— Ой, приємно, — засміявся він у повідомленні.

Вони говорили про майбутнє. Планували відпустку. Мріяли поїхати в будиночок серед лісу, подалі від людей. Вона відправила йому фото, вони обговорювали деталі… І тоді попрощалися – як завжди, не підозрюючи, що востаннє.

10 листопада Дарина писала, але відповіді не було. 11-го вранці вона запитала побратима.

— Я чув його зранку, все добре, — відповів він.

Дарина видихнула, заспокоїлася. Весь день вона прожила з думкою, що Стас просто без зв’язку. А потім, коли робочий день добігав кінця, зателефонував інший побратим.

— Його більше немає…

О 9:20 ранку 11 листопада Станіслав Близнюк загинув. Останнє, що залишилося від нього — слова в телефоні. Його вдячність, його мрії, його любов.

Станіслав Близнюк та Дарина: любов, що триває

Що тримає, коли життя розколюється навпіл? Для Дарини це Варя, робота і пам’ять. Пам’ять про Станіслава, яка не повинна згаснути.

— Я хочу, щоб люди знали, яким він був, — говорить жінка. Тому вона пише. Ділиться спогадами, його звичками, його словами. Навіть найменші дрібниці здаються важливими. Як-от новий випуск улюбленого шоу, яке вони дивилися лише разом.

— Раніше він телефонував і казав: «Дашуля, вийшов новий випуск, не дивись без мене». А тепер я знаю – він би зателефонував.

І ці моменти нагадують, що кохання не зникає. Воно залишається в звичках, у спогадах, у словах, які звучать у голові, навіть коли голосу вже немає. Дарина знайшла для себе ще одну мету – допомагати іншим.

— Я хочу стати частиною патронатної служби «Хартії». Це не робота, це місія, — говорить вона. Ті, хто підтримав її в найтемніший час, тепер можуть отримати підтримку від неї. Це можливість продовжити справу Станіслава, який завжди допомагав побратимам.

Що б вона сказала йому, якби мала ще одну можливість?

Нічого нового.

— Ми говорили про все. Ми дякували одне одному за те, що зустрілися, за те, що були разом. Ми кожного дня казали «я тебе кохаю».

Він знав, що вона його любить. Вона знала, що він любить її. Але якби можна було сказати ще раз… Вона б сказала те саме...