Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Середа, 17 Квітня 2024 року
Сторінками життєпису Олени Пчілки: додатки із запримітками (продовження)
Сторінками життєпису Олени Пчілки: додатки із запримітками (продовження)

Сторінками життєпису Олени Пчілки: додатки із запримітками (продовження)

Редакція газети продовжує друкувати матеріали, присвячені видатній землячці Олені Пчілці (1849 - 1930) з нагоди 175-річчя з часу її народження. Пропонуємо жителям Гадяччини другу частину матеріалу Ганни Дейни “Сторінками життєпису Олени Пчілки: додатки із запримітками”, в якому факти з автобіографічного начерку Олени Пчілки “Золоті дні золотого дитячого віку…” набувають нових відтінків завдяки використанню інших вагомих інформаційних джерел.

І так: не беручи під сумнів жодної фрази зі зворушливих рядків “Золотих днів золотого дитячого віку…”, спробуємо для допитливого читача подати деякі розширені уточнення.

Портрет лохвицького кобзаря. Мал. О.Сластьона

“А ще ж і кобзарі бували в нас: приходив, буваючи на ярмарку в Гадячому, кобзар з Лохвиці, а ще й другий, Гадяцького повіту, з Лютеньки, старого козацького гнізда…” 

 

Хто не знав колись Гадяча? Славне місто! З ратушею, з “добротним острогом” на замковому узгір’ї, маленькою цвинтарною церквою… А які ярмарки вирували з гучним торгом та кобзарськими піснями… Лише Георгіївський кінний тривав тижнями і гримів на все Лівобережжя… Серед яток, скрипіння возів, гончарних рядів з полив’яним посудом пробивався сумовитий голос старосвітським речитативом:

 

То не сиві тумани вставали,

Не дрібні дощі накрапали.

То три брати з города Озова

З тяжкої неволі турецької втікали...

 

І в тихому звукоряді струн воскресали образи давнього життя. Близьким до Гадяча серед лохвицьких кобзарів був Іван Крюковський. Тут він деякий час проживав, тут почав втрачати зір. На той час замовкла назавжди голосна бандура старого панотця кобзарства Хмельницького, що  спочив у  Венеславівці під Гадячем… Кобзарська слава помирала разом із її носіями. Та Іван Крюковський через інших перейняв багатий пісенний фонд Хмельницького, ставши відголоском минулого. Крюковський знав близько 70 пісень. Залюбки диктував псалми, думи і пісні та не раз шкодував, що деякі з них призабув. Його улюбленою думою була дума про Олеся Поповича. Мав гарний голос. При переході мелодій співав швидким темпом з протягом закінчення. У Івана Крюковського були учні, але історичних пісень їх не вчив, хоча мав широкий репертуар.

Кобзарство Гадяччини не було дуже численним. Проте увагу привертали яскраві постаті лютенських кобзарів Савки Лоташа, Романа Яременка, Пилипа Пономаренка. Та найбільше уславився серед них Федір Холодний. Це була “геніальна натура”, і про нього ходили в народі цілі легенди. Сучасники захоплювалися “скрипковим звучанням” його сорокоп’ятиструнної бандури. А ось таким бачив одного з лютенських кобзарів на ярмарку Микола Сарма-Соколовський: “Я враз упізнав його, чорновусого, без шапки-бирки, з чубчиком-косинчиком, як у гайдамаки оселедець. Сорочка на ньому полотняна, вишита чорною вовною, штани вибійчані, поношені, зате ж чоботи – нові, ще й червоні. Уклонився він низенько людям та й примостився на спориші, підібгавши під себе ноги,  мов той козак Мамай. Став на старенькій бандурі кожну струну перевіряти, чи так звучить, як треба”.

***

“Він жив дуже близько від нас, бував у нашій хаті; наші тато й мама приятелювали з Макаровським… “ 

Про життя цієї людини ми знаємо дуже мало. Відомо, що народився Михайло Михайлович Макаровський 19 вересня 1783 року на Полтавщині в родині флотського священника. Будучи на утриманні свого брата, закінчив Полтавську духовну семінарію, потім працював домашнім учителем у поміщицьких сім’ях Корсуна та Кодинця. З 1818 року тривалий час викладав у Гадяцькому повітовому училищі історію, географію, латинську мову, а згодом став завідувачем цього училища. Помер Макаровський у чині колезького асесора і кавалера 7 вересня 1846 року. Будучи неодруженим, він залишив після себе майно, будинок та книги своєму племіннику. У біографічному нарисі про нього зазначалося: “Справедливістю, розумом і даром слова завоював славу і повагу з боку учнів і мешканців Гадяча та своєю ретельністю ствердив у школі прекрасні порядки. Мав добру дикцію, написав чимало творів, але літературна мова, внаслідок життєвих обставин, залишилась у нього дещо книжною, застарілою.” З літературною спадщиною цього письменника сталося так, що він не бачив своїх творів надрукованими. Адже на літературне поле Михайло Макаровський вийшов уже зрілою людиною. Це сталося в останні роки його життя, коли він працював наглядачем повітового училища. Очевидно, під впливом посиленого інтересу до народної мови в ньому прокинувся потяг до літературної праці. І велика заслуга Макаровського  саме в тому, що він перший із гадячан звернувся до народних джерел і став збирачем у Гадячі фольклору та етнографії. 

Перу Михайла Макаровського належать поезії, які вийшли в Полтаві окремою збіркою у 1864 році під заголовком “Мова з України”. Але виразніше і сильніше проявилося його епічне обдарування в поемах “Наталя” та “Гарасько або талан у неволі”. Складається враження: коли б він зайнявся цим раніше, то міг би стати творцем прекрасної народної епопеї. Талановитий український есеїст Василь Горленко про поему “Наталя” писав: “Викохана і виплекана в душі мальовничість цієї поеми вилискує такими живими барвами, що не боїться часу, як не боїться його непідробний дорогоцінний метал”. А це вже про автора: “Він лишається цілком національним письменником, пройнятий духом і образами навколишнього селянського життя і навіть його світоглядом”.

***

“Через деякий час приїхав  до нас у гості хрещений батько, Петро Васильович Ставицький (він часто бував у нас). Це був досить багатий поміщик, жив у нашому ж повіті і приятелював з татом”.

 

Статистичні документи давніх часів фіксують, що Федір Ставицький мав відповідний чин і жив безвиїзно на Гадяччині, володіючи власним маєтком. Ця маєтність носила назву, похідну від прізвища власника – Підставки. Нащадки Ставицького Федора Даниловича, який зачислений до урядової старшини Гадяцького полку і з 1764 по 1782 рік обіймав посаду полкового осавули, поважно входили в шляхетний дворянський рід. До них належав і його внук Петро Васильович. Одного з нащадків цього відомого роду знаходимо у списку повітових дворян 1847 року, запрошених до Полтави для виборів предводителя губернського дворянства. Мабуть, це і є поручник Петро Васильович Ставицький, хрещений батько Олени Пчілки. На 1919 рік, коли П.В. Ставицький вже перейшов у вічність, Ольга Сіверс записала у своєму щоденнику спогади про Підставки. Зі спогадів випливає, що маєток на той час був у явному занепаді. Швидше всього – це залишок старовинного дворянського гнізда. На садибі зберігся старий могутній дуб у своїй величі, красі і силі, неначе дорогоцінний заповіт древніх предків. Колись тут священиком був тамтешній поміщик Дрюк, на дочці якого одружився Ф.Д. Ставицький. Ще довго у Підставках зберігався благенький будинок та частина саду з тих часів. В іншому місці Підставок знаходився цвинтар, де знайшли вічний спокій майже всі Ставицькі (хоча їхні могили чомусь увійшли в садибу селянина Куріпки). План місця похованих з позначенням номерними знаками подано Ольгою Сіверс у книзі “Изгнанные, но не сломленные”. Серед рідних могил спочив і поручник Петро Васильович Ставицький, поховання якого помічене номером 7.

 

***

“До сього гурту належали й Ковалевські, що мали хутір Ковалевщину (верстов за 2 від Гадячого)”. 

 

У грудні 1841 року у Ковалевського Василя народився син Микола. Початкову освіту  він, його брати Віктор та Олександр, сестри Варвара і Надія (в заміжжі Філіпович) здобули в Римарівці в пансіонаті німця Блюмеля. В майбутньому Віктор, будучи студентом медичного факультету Київського університету, організує чоловічу недільну школу. Згодом працюватиме лікарем у різних містах України. Микола навчався з 1850 по 1854 р. в Гадяцькому повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії, після закінчення якої вступив до Київського університету Святого Володимира. Входив у “Стару громаду”, ідейним натхненником якої був М. Драгоманов. За політичну неблагонадійність Ковалевського, що був тоді вчителем Київської військової гімназії, адміністративним порядком  вислали в Сибір. Після заслання в Києві весь віддається громадській роботі. Леся Українка у спогадах писала: “Обличчя його було класично гарне: біле, як срібло, довге волосся і борода надавали ще більшої краси та поважності скульптурно-правильному профілю і чудовим синім очам. Ті очі міняли свій вираз, як море свої барви”.

Після смерті сестри Надії Ковалевський отримав спадщину – 100 десятин земельного угіддя. Всі свої кошти від продажу землі Микола Васильович повернув на фінансування українського культурного політичного напрямку: на видання “Вільної спілки” М. Драгоманова в Женеві, на підтримку видань газети “Народ” (І. Франко) та “Хлібороб” (М. Павлик).

Відомий Ковалевський як письменник і журналіст. Ним написано популярну книгу “Історію України” та “Сучасні звичаї і стародавні закони Росії”. Остання наукова книга була вперше видана в Лондоні англійською мовою, за висловом І. Франка, “стала для нашої публіки першим откровенієм на сю тему”. Його розповіді та міркування про політичних засланців у Росії використав американський публіцист Дж.Кенан у книзі “Сибір і система заслання”.

Михайло Старицький “На смерть М.В. Ковалевського” писав:

 

З неба скотилась зоря променистая

В темну глибінь океану,

В мирі порвалася чесна та чистая

Жизнь, за братерство віддана…

 

В людській пам’яті він лишився як “борець народний”, ідейний друг Михайла Драгоманова, вірний на все життя ще з дитячих років. У селі Ковалевщина садиба Ковалевських збереглась до початку тридцятих років, а потім її розібрано і перенесено в Харківці Гадяцького району. Одна з будівель, складена з розібраного матеріалу, тривалий час використовувалася під сільський клуб.

 

***

 

“Було се ранньої осени, саме як поспівають лісові горіхи, – а вони в Цяччиному були такі ядерні та добрі! (сила їх було там у перелісках, та в чагарах; увесь хутір, у довгому, розлогому яру, був зелений від тих гайків!)”

 

Ще й сьогодні майже сторічна Ольга Єна із Оріханового може пригадати родинні розповіді, як її дід наймався на осінній збір горіхів у Цяччине. Колись там ліщиною густо проростало підгір’я аж до спуску в яр. Щедрий урожай відмірювали відрами, бо горіхів було видимо-невидимо.

Галина Вовницька пам’ятає, як навіть у 1960-х роках у тих краях ще можна було знайти “особливі горіхи” в залишках віковічних лісів. Там, де Лукашівський ліс переходив проти Сербівщини в орішник, межувався переділ, обриси якого ще не зовсім стерлися з лиця землі. За обкопом рову були добірні горіхи, чимось схожі на жолуді, що легко вилущувалися із сухої шапочки. Треба тільки влучити момент, коли обтяжена ліщина скидала з себе плоди, які градом падали на свіжий килим жовтого листу.

А ще для Лариси Корячко виринає із сутіні віків спогад про маленькі яблучка “кримки” із Цяччиного саду, які закуповував її пращур Шестопал, власник магазину у Гадячі. Невеличкі  червоні плоди з цупкими хвостиками гарно зберігались, щоб потім стати окрасою новорічних ялинок. Але це лише штрихи профілю Цяччиного хутора до життєпису Олени Пчілки.

***

“Він жив дуже близько від нас, бував у нашій хаті; наші тато й мама приятелювали з Макаровським… “ 

Про життя цієї людини ми знаємо дуже мало. Відомо, що народився Михайло Михайлович Макаровський 19 вересня 1783 року на Полтавщині в родині флотського священника. Будучи на утриманні свого брата, закінчив Полтавську духовну семінарію, потім працював домашнім учителем у поміщицьких сім’ях Корсуна та Кодинця. З 1818 року тривалий час викладав у Гадяцькому повітовому училищі історію, географію, латинську мову, а згодом став завідувачем цього училища. Помер Макаровський у чині колезького асесора і кавалера 7 вересня 1846 року. Будучи неодруженим, він залишив після себе майно, будинок та книги своєму племіннику. У біографічному нарисі про нього зазначалося: “Справедливістю, розумом і даром слова завоював славу і повагу з боку учнів і мешканців Гадяча та своєю ретельністю ствердив у школі прекрасні порядки. Мав добру дикцію, написав чимало творів, але літературна мова, внаслідок життєвих обставин, залишилась у нього дещо книжною, застарілою.” З літературною спадщиною цього письменника сталося так, що він не бачив своїх творів надрукованими. Адже на літературне поле Михайло Макаровський вийшов уже зрілою людиною. Це сталося в останні роки його життя, коли він працював наглядачем повітового училища. Очевидно, під впливом посиленого інтересу до народної мови в ньому прокинувся потяг до літературної праці. І велика заслуга Макаровського  саме в тому, що він перший із гадячан звернувся до народних джерел і став збирачем у Гадячі фольклору та етнографії. 

Перу Михайла Макаровського належать поезії, які вийшли в Полтаві окремою збіркою у 1864 році під заголовком “Мова з України”. Але виразніше і сильніше проявилося його епічне обдарування в поемах “Наталя” та “Гарасько або талан у неволі”. Складається враження: коли б він зайнявся цим раніше, то міг би стати творцем прекрасної народної епопеї. Талановитий український есеїст Василь Горленко про поему “Наталя” писав: “Викохана і виплекана в душі мальовничість цієї поеми вилискує такими живими барвами, що не боїться часу, як не боїться його непідробний дорогоцінний метал”. А це вже про автора: “Він лишається цілком національним письменником, пройнятий духом і образами навколишнього селянського життя і навіть його світоглядом”.

***

“Через деякий час приїхав  до нас у гості хрещений батько, Петро Васильович Ставицький (він часто бував у нас). Це був досить багатий поміщик, жив у нашому ж повіті і приятелював з татом”.

 

Статистичні документи давніх часів фіксують, що Федір Ставицький мав відповідний чин і жив безвиїзно на Гадяччині, володіючи власним маєтком. Ця маєтність носила назву, похідну від прізвища власника – Підставки. Нащадки Ставицького Федора Даниловича, який зачислений до урядової старшини Гадяцького полку і з 1764 по 1782 рік обіймав посаду полкового осавули, поважно входили в шляхетний дворянський рід. До них належав і його внук Петро Васильович. Одного з нащадків цього відомого роду знаходимо у списку повітових дворян 1847 року, запрошених до Полтави для виборів предводителя губернського дворянства. Мабуть, це і є поручник Петро Васильович Ставицький, хрещений батько Олени Пчілки. На 1919 рік, коли П.В. Ставицький вже перейшов у вічність, Ольга Сіверс записала у своєму щоденнику спогади про Підставки. Зі спогадів випливає, що маєток на той час був у явному занепаді. Швидше всього – це залишок старовинного дворянського гнізда. На садибі зберігся старий могутній дуб у своїй величі, красі і силі, неначе дорогоцінний заповіт древніх предків. Колись тут священиком був тамтешній поміщик Дрюк, на дочці якого одружився Ф.Д. Ставицький. Ще довго у Підставках зберігався благенький будинок та частина саду з тих часів. В іншому місці Підставок знаходився цвинтар, де знайшли вічний спокій майже всі Ставицькі (хоча їхні могили чомусь увійшли в садибу селянина Куріпки). План місця похованих з позначенням номерними знаками подано Ольгою Сіверс у книзі “Изгнанные, но не сломленные”. Серед рідних могил спочив і поручник Петро Васильович Ставицький, поховання якого помічене номером 7.

 

***

“До сього гурту належали й Ковалевські, що мали хутір Ковалевщину (верстов за 2 від Гадячого)”. 

 

У грудні 1841 року у Ковалевського Василя народився син Микола. Початкову освіту  він, його брати Віктор та Олександр, сестри Варвара і Надія (в заміжжі Філіпович) здобули в Римарівці в пансіонаті німця Блюмеля. В майбутньому Віктор, будучи студентом медичного факультету Київського університету, організує чоловічу недільну школу. Згодом працюватиме лікарем у різних містах України. Микола навчався з 1850 по 1854 р. в Гадяцькому повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії, після закінчення якої вступив до Київського університету Святого Володимира. Входив у “Стару громаду”, ідейним натхненником якої був М. Драгоманов. За політичну неблагонадійність Ковалевського, що був тоді вчителем Київської військової гімназії, адміністративним порядком  вислали в Сибір. Після заслання в Києві весь віддається громадській роботі. Леся Українка у спогадах писала: “Обличчя його було класично гарне: біле, як срібло, довге волосся і борода надавали ще більшої краси та поважності скульптурно-правильному профілю і чудовим синім очам. Ті очі міняли свій вираз, як море свої барви”.

Після смерті сестри Надії Ковалевський отримав спадщину – 100 десятин земельного угіддя. Всі свої кошти від продажу землі Микола Васильович повернув на фінансування українського культурного політичного напрямку: на видання “Вільної спілки” М. Драгоманова в Женеві, на підтримку видань газети “Народ” (І. Франко) та “Хлібороб” (М. Павлик).

Відомий Ковалевський як письменник і журналіст. Ним написано популярну книгу “Історію України” та “Сучасні звичаї і стародавні закони Росії”. Остання наукова книга була вперше видана в Лондоні англійською мовою, за висловом І. Франка, “стала для нашої публіки першим откровенієм на сю тему”. Його розповіді та міркування про політичних засланців у Росії використав американський публіцист Дж.Кенан у книзі “Сибір і система заслання”.

Михайло Старицький “На смерть М.В. Ковалевського” писав:

 

З неба скотилась зоря променистая

В темну глибінь океану,

В мирі порвалася чесна та чистая

Жизнь, за братерство віддана…

 

В людській пам’яті він лишився як “борець народний”, ідейний друг Михайла Драгоманова, вірний на все життя ще з дитячих років. У селі Ковалевщина садиба Ковалевських збереглась до початку тридцятих років, а потім її розібрано і перенесено в Харківці Гадяцького району. Одна з будівель, складена з розібраного матеріалу, тривалий час використовувалася під сільський клуб.

 

***

 

“Було се ранньої осени, саме як поспівають лісові горіхи, – а вони в Цяччиному були такі ядерні та добрі! (сила їх було там у перелісках, та в чагарах; увесь хутір, у довгому, розлогому яру, був зелений від тих гайків!)”

 

Ще й сьогодні майже сторічна Ольга Єна із Оріханового може пригадати родинні розповіді, як її дід наймався на осінній збір горіхів у Цяччине. Колись там ліщиною густо проростало підгір’я аж до спуску в яр. Щедрий урожай відмірювали відрами, бо горіхів було видимо-невидимо.

Галина Вовницька пам’ятає, як навіть у 1960-х роках у тих краях ще можна було знайти “особливі горіхи” в залишках віковічних лісів. Там, де Лукашівський ліс переходив проти Сербівщини в орішник, межувався переділ, обриси якого ще не зовсім стерлися з лиця землі. За обкопом рову були добірні горіхи, чимось схожі на жолуді, що легко вилущувалися із сухої шапочки. Треба тільки влучити момент, коли обтяжена ліщина скидала з себе плоди, які градом падали на свіжий килим жовтого листу.

А ще для Лариси Корячко виринає із сутіні віків спогад про маленькі яблучка “кримки” із Цяччиного саду, які закуповував її пращур Шестопал, власник магазину у Гадячі. Невеличкі  червоні плоди з цупкими хвостиками гарно зберігались, щоб потім стати окрасою новорічних ялинок. Але це лише штрихи профілю Цяччиного хутора до життєпису Олени Пчілки.

 

Цяччин хутір. «Вид на хутірську балку і на близькі ліси чудовий». (Леся Українка). Мал.М.Позивайла

Автор статті

Стрічка звісток

Ковальов Віталій
Новікова Світлана
Новікова Світлана
Пинчук Віталіна
Газета