Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Субота, 20 Липня 2024 року
Сторінками життєпису Олени Пчілки: додатки із запримітками
Сторінками життєпису Олени Пчілки: додатки із запримітками

Сторінками життєпису Олени Пчілки: додатки із запримітками

Цього року на державному рівні відзначатиметься 175 років з часу народження Олени Пчілки (1849 - 1930) – письменниці, фольклористики, етнографині, перекладачки, редакторки, видавчині, громадської діячки. Ми не подаватимемо до друку вже відомі читачам факти про Олену Пчілку. Пропонуємо жителям Гадяччини матеріал, у якому з науковою точністю дослідника розширюються деякі грані фактів її життєпису.

Без сумніву, автобіографічний начерк Олени Пчілки “Золоті дні золотого дитячого віку…” – це своєрідна сповідь, означена письменницьким хистом. Тут кожна сторінка міцно обіймає корінням рідний гадяцький грунт, а рядки спогадів дихають світлою радістю за праотчий поріг. Тому творча автобіографія сприймається як художня краєзнавча пам’ятка і набуває широкого резонансу серед гадяцьких читачів. Прочитана остання сторінка. Та залишається читацький запит…

З огляду на це спробуємо зробити додатки до тексту Олени Пчілки, де залучені  розпорошені дані з інших вагомих інформаційних джерел. Ми уникаємо спроби текстологічного дослідження, лише подаємо суттєві доповнення та уточнення, які не можна вмонтувати у мозаїку спогадів Олени Пчілки.

Для цього виокремлюємо дослівне цитування фрагментів з авторської оповіді, а після них іде додаткова інформація, що увиразнює коло дитячого оточення авторки, відкриває нові грані та відтінки окремих фактів із минулого часопростору.

Цей матеріал не зможе вжитися  в цілісну канву “Золотих днів золотого дитячого віку…” і залишається окремо від текстового полотна. Не назвеш його і коментарями, а тим більше – посиланнями. Адже посилання виносяться у виноску під першотекстом.

І так: не беручи під сумнів жодної фрази зі зворушливих рядків “Золотих днів золотого дитячого віку…”, спробуємо для допитливого читача подати деякі розширені уточнення.

***

 

“Отже Мотіна мама Бакаїха, – писала українські вірші. Чи вона їх куди посилала, – я не знаю. Швидче можна думати, що не посилала…”

Перед нами тоненька книжечка в зеленій оправі з написом: “Невеселі думки баби Правдолюбки. Пригадані і зложені Тетяною Прокофієвною Храпаль (уродженою Бакай). Року 1906. М.Київ”. Цікаво, хто ж це шукав правду в той нелегкий час? Перегортаємо сторінки і вчитуємось в передмову книжки. Її автор – жінка, якій  минуло вже 78 літ. Вона народилася в Гадячі Полтавської губернії 12 січня 1828 року, здобула освіту у приватному училищі сестер Зеленських містечка Рашівки. Її батько Прокопій Якович Бакай був купцем (до речі, місцеві жителі Гадяча одну з вулиць назвали Бакаєвою). Згодом вона стала матір’ю трьох дітей: Павла, Івана та Мотрони. Пам’ятала гадяцька старожилка “польські бунти”, “упокорення Кавказу”, “непослух венгерця”, а її рідні були учасниками тих подій. Будучи небайдужою до громадських інтересів у державі, Тетяна Прокопівна Храпаль залишає в заповіт землякам свої “Невеселі думки”, які як за змістом, так і за формою не відзначаються великим творчим імпульсом. У збірці вміщено 13 віршів, що мають нескладні поетичні сюжети зі шаблоновим трактуванням подій. Проте цією збіркою гадяцька правдолюбка намагається піднести громадську активність своїх  співвітчизників, їх патріотичний дух та інтерес до подій на рідній землі. В поетичних творах Тетяни Храпаль знайдемо і про гірку людську долю з життєвими труднощами, і про неволю, від якої немає і не буде ніколи радості. У вірші “Безталанна” прославляється особиста воля пташки, яка не задовольняється матеріальним достатком у клітці, а заради свободи готова на все: злигодні, холод, випробування. А ось вірш про Київ, у якому на святих горах авторка часто бувала. Тут відчувається ідеалізація старовини як пам’ятки минулих віків. Є в цій книжці і про лютого чоловіка, де варіювалася тема подружніх стосунків, і про “скороспілих панів”, які бундючно одягли “панські жупани”, що ще виразніше підкреслює низький рівень їхньої поведінки.

Пригадуючи пісні та старовинні думи, знаючи народну мудрість рідного краю та його історію, гадяцька правдолюбка виводить як висновок таку мораль: доки люди в своїй сутності не стануть кращі розумом і душею, то жодні зміни в державі нічого не допоможуть.

Ні реформи, ні нові закони не знищать кривди. А в останньому вірші збірки “Рідна мова” Тетяна Храпаль засвідчує повагу до рідного слова, що звучить своєрідним заключним акордом її заповіту наступним поколінням. Закриваючи цю маленьку книжечку, ми неначе зробили своєрідний екскурс у минуле, познайомилися з думками жінки, що жила в нашому місті понад сторіччя тому. І це є пам’яттю про тих людей і ті часи, які стали історією міста Гадяча. Дні незабутнього дитинства Олени Пчілки…

***

За переказами місцевих старожилів, будівничі роботи при зведенні хоромів у Тулинському яру взяв під свою відповідальність син волосного старшини Сар Павло Євменович Приступа. Через віки збереглося цікаве фото – як вимуровувались стіни майбутнього будинку з матеріалів, перенесених від родового гнізда матері Олени Пчілки.

А ось який вигляд мав цей будинок уже після його пограбування більшовиками. Симпатична споруда, з вікна якої виднілись мальовничі далі. Красиву веранду з південної сторони обрамлював вінок винограду. Навіть після більшовицької розрухи з обдертою оббивкою меблів, зірваними тюлевими занавісками та розбитими саксонськими статуеткамми покої виглядали привітно і затишно. “Можна лише гадати, що будинок до його пограбування був справжньою іграшкою”, – зробила узагальнення із власних спостережень графиня Ольга Сіверс (запис Ольги Сіверс у щоденнику від 14 жовтня 1919 року). Серед дворянського оточення  Гадяччини Олександр Анфілохійович Тулинський став відомим як земський гласний, який деякий час обіймав посаду Голови Земської управи. Восени 1919 року йому судилось короткочасно стати відповідальним редактором “Газети Гадяцького земства”. На шпальтах газети інколи з’являються його дописи про музику та кінотеатр “Прогрес” у Гадячі, про лазарет для поранених та необхідність благодійництва перед викликами тієї доби. Для рідного села генерал Тулинський був “попечителем” початкових земських училищ. На одному із дарчих “Євангелій” зберігся його особистий розчерк пера.

 

***

“Там, на самім низу, де починалися чужі садиби купця Хвайдиша та міщанина Рябовола, були під тином, що стояв на межі, малопролазні хащі…”

 

30 липня   1848 року Гадяч спіткала велика біда. Пожежа, що розпочалася полум’ям на будівлі лікаря Штернова. Згоріло від гори до річки близько 65 гадяцьких дворів. На той час на Подолі з 1830 року стояла нова дерев'яна Михайлівська церква. Та вогонь не оминув і святиню. Церква згоріла. Тоді  в 1865 році на кошти купця Файдиша новий храм поставили на мурований цоколь, прибудувавши до нього дерев’яну дзвіницю. Надалі це прізвище писалося з початковою літерою “Ф”. В друкованих джерелах, датованих 1917 роком, родина з таким прізвищем мешкала на Роменській вулиці в будинку під номером 81.

***

“Костянтин Іванович… взяв за дружину Войнівну, дочку найповажнішого пана Войни…”

Рід Войн із давніх-давен належав до еліти гадяцьких вельмож. Федір Война з 1759 по 1764 рік обіймав посаду полкового судді. Його син С.Ф.Война спочатку відомий як повітовий хорунжий. Згодом на виборах предводителів повітового дворянства маршалком його обирали вісім разів. На кінець 50-х років XIX століття найвпливовішою родиною Гадяцького повіту вважалась родина Василя Степановича Войни. Хід земських виборів довів, що перемога за виборні посади предводителя дворянства, суддів, засідателів була на стороні цього древнього роду.

В “Полтавських губернських відомостях” з’являються замітки В.С. Войни з життя Гадяча, про вдачу гадяцького люду, про жахливий стан розмитих дощами доріг.

Пройшов час, але зберіг біля Покровської церкви в Крутьках цегляну усипальницю, яка має вигляд простої каплиці і зовнішньою формою підкреслює строге стильове планування. Відтиснені літери меморіального тексту дають інформацію: “Здесь покоится прах надворного советника и кавалера Василия Степановича Войны. Родился 1803 года 23 августа. Скончался 1861 года февраля 23 дня”. Це нам в обличчя дивиться сама історія.

***

“На весь вік зосталося у мене враження від того, як тато читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого “Тараса Бульбу”.

На сторінках журналу “Київська старовина” ще з 1886 року точилась полеміка навколо питання: “Чи ж був Микола Гоголь у гадяцькій ратуші?” Проте великий сміхотворець автобіографічно дає нам натяк своїм спогадом: “Минулий рік довелось проїжджати через Гадяч; спеціально, ще не доїхавши до міста, зав’язав вузлик”. Але як би там не було, М.В. Гоголь назавжди увіковічнив наше місто в геніальному художньому слові. В Гадячі жив його персонаж Степан Іванович Курочка, що любив кожного ранку походжати місцевим базаром у китайковому  жовтому сюртуці, розмахуючи руками, як вітряний млин. А героя твору “Іван Федорович Шпонька і його тітонька” навчав граматики в Гадяцькому повітовому училищі Никифір Тимофійович Дєєпричастіє, що усмиряв учнів горезвісною кленовою лінійкою. Твори великого письменника, в яких з могутньою мистецькою силою оспівана Україна, чарували душі гадячан. Ще на 1861 рік серед дворян та міщан виникла потреба,  щоб для громадської книгозбірні “прислали твори найкращих письменників – Гоголя та інших” (журнал “Основа” за жовтень 1861 року). А вже через 27 років звіт бібліотечної справи Миколи Немирова озивається до нас архівними рядками: “Книги Гоголя потрібно вилучити із загального числа, тому що вони без початку і кінця або без багатьох сторінок всередині”.

Це є незаперечна відповідь: книги цього письменника передавались безперестанку серед гадяцьких читачів. Останні потім часто в життєвих ситуаціях порівнювали себе з гоголівськими персонажами, а про різні події говорили авторськими висловами: “І Гоголь такого б не вигадав”, “Як казав колись Гоголь, “витанцюється”. Або: “Отож я тепер у тій стороні, про яку Жевакін розказував”. Чи “Як той голова, що глухого удає”.

… Колись одна з вулиць Гадяча називалася Гоголівською, де в найманому будинку Яновського містилася Гадяцька жіноча гімназія. Там на 1909 рік у системі освіти була хороша традиція – до похвального листа кращим учням додавалась нагорода: повне зібрання творів Гоголя за редакцією академіка Н.С.Тихонравова. Високим визнанням серед гадячан користувалась його авторська книга, ілюстрована З. Пічугою.

Відомо, що у власній бібліотеці Драгоманових були твори Гоголя. “Славний на весь світ”, – говорили Драгоманови про автора тієї прози і вбачали в ньому великий талант. “Мало, душечка, одного Гоголя, багато ще смішного на світі”, – так полюбляла говорити мати Олени Пчілки, шанувальниця гоголівського сатиричного пера. Тому зовсім не дивно, що в подальшому Олена Пчілка спрямувала свою перекладацьку працю в русло літератури, пов’язаної з цим іменем. Фактично, літературну діяльність вона і розпочала перекладами Гоголя – “Весняної ночі” та “Записок причинного”.

Будучи глибоким аналітиком, Олена Пчілка у професійній літературній критиці переконалась, що “ту гарну, красномовну риторику створила в Гоголя – Україна”.

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Недовіс Олександр
Газета
Дейна Ганна
Орлова Ірина