- 203
- 203
Свідки трагедії: родина Вікторії Громової про Голодомор
Голодомор — одна з найстрашніших трагедій українського народу, що забрала мільйони життів, залишивши рани, які не загоюються десятиліттями. Ми — покоління, чиї батьки, попри тяжкі обставини, змогли вижити, зберігаючи в пам’яті жахливі картини голоду, про які їм було заборонено говорити. Рідний Гадяч теж став свідком тих страждань, і цей біль передавався з покоління в покоління.
«Ми — те зерно, що проростає крізь історію, біль і спроби стерти нашу національну пам’ять»
Моя бабуся Марія Марульова згадувала, як на вулицях лежали тіла людей, які виривалися до міста в пошуках порятунку. Вона народила мою маму, Погорілу Антоніну Петрівну, у жахливому 1933 році. Дитина важила лише 1 кг 700 г, адже молода 20-річна жінка страждала від недоїдання і, як згадувала сама, вижила на залишках картопляного лушпиння.
Трагедія Голодомору залишила глибокий слід у пам’яті багатьох українських родин. Серед них — наша землячка, гадячанка Надія Фесенко, яка у 1943 році змушена була емігрувати з родиною і майже все життя прожила на чужині. Там, далеко від Батьківщини, вона написала повість «Чужинка», що глибоко мене вразила.
У 1993 році мені випало випадково зустрітися із сестрою Надії, Євгенією Фесенко-Ковальською, та її чоловіком Мирославом, коли вони приїхали до Гадяча, щоб виконати останню волю Надії — розвіяти її прах над гадяцьким урочищем «Галочка».
Зі слів Євгенії, ім’я Надії Фесенко — талановитої української педагогині, яка очолювала «Рідну школу» в Чикаго, письменниці, перекладачки та мовознавиці — вперше прозвучало в Полтаві восени 1991 року на виставці «Полтавці в еміграції», що проходила в обласному краєзнавчому музеї. Завіса над долею цієї жінки-патріотки, уродженки Гадяча, любов до якого вона пронесла крізь усе життя (1929–1990), тоді вперше піднялася.
Надія Фесенко взяла собі літературний псевдонім Надія Хмара — на честь матері, яка походила з давнього козацько-старшинського роду Хмар із Полтавщини. Їхнє родинне господарство, Буркутівщина, розташовувалося під Гадячем. У роки колективізації садибу було відібрано, а хутір приєднано до колгоспу. Пригадую розмову з Євгенією про цю втрачену власність, яка залишила глибокий слід у їхній родині.
Голодомор і закон про колоски: трагічні долі в повісті «Чужинка»
Євгенія переклала повість своєї сестри «Чужинка» українською, оскільки авторка написала її англійською, ймовірно прагнучи донести історію до ширшого кола читачів. У повісті описані картини жахіть 1932–1933 років у моєму рідному місті. Головній героїні Оксані сім років, і разом із родиною вона важко переживає голодмор. Щоб врятувати батьків від смерті, дитина ризикує життям, крадучи колоски пшениці на полях за містом. Поля суворо охоронялися, а за крадіжку зерна можна було потрапити до Сибіру або навіть бути розстріляним.
Тоді діяв так званий «закон про колоски», за яким за найменшу крадіжку могли засудити навіть дитину. Цей закон став одним із символів жорстокого режиму, що панував у ті часи.
Ця історія неймовірно співзвучна з родинними спогадами моєї сім’ї та історіями, які розповідали батьки моїх знайомих.
Мій батько часто казав: «Радянська влада змусила нас красти».
Люди, доведені до відчаю і страждаючи від голоду, були змушені йти на крадіжки збіжжя, щоб вижити. Невістка моєї прабабусі Софії Погорілої, Марія, яка прожила довге життя, розповідала майже містичну історію про те, як вони разом із Софією збирали кукурудзу на полі за містом. Прабабуся, будучи знахаркою, коли побачила, що до них наближається охоронець, сказала Марії тихо сидіти й почала читати молитви. На подив Марії, охоронець подивився прямо на них, але, наче під чарами, їх не помітив.
У повісті «Чужинка» також описано, як матері, намагаючись врятувати своїх дітей від голодної смерті, змушені були здавати їх до дитячих будинків. Саме так сталося і з Оксаною… Залишити дитину в притулку було болісним вибором, але для багатьох — єдиним шансом на порятунок. Ці події та переживання дуже реалістично відображені у повісті.
Як Голодомор залишив незгасимий слід у трагічних долях дітей
Гадячанка Світлана Цілуйко переповідала спогади свого батька Дмитра Лаврика про те, як його мати теж віддала його до дитячого будинку, аби врятувати. Згодом їй вдалося влаштуватися на роботу в цьому закладі, і вона потайки підсипала синові більше їжі. Однак відкрито визнавати родинний зв’язок було вкрай небезпечно, адже в такі заклади приймали лише сиріт.
Моя подруга Лариса Степаненко розповідала про трагічний випадок із життя її матері, яка мешкала за 35 км від Києва. У п’ятирічному віці, стоячи біля вікна, вона побачила, як міліціонери вели батьків її подруги. Втративши розум від голоду, вони з’їли власну дитину, залишилась тільки маленька ручка… Цей жахливий спогад переслідував жінку все життя.
Діти, які зростали в тіні того голоду, відчули на собі не лише фізичні, а й глибокі психологічні наслідки страшного часу. Мій батько, Віктор Чухліб, пережив Голодомор у чотирирічному віці в селі Миколаївка, що за 100 км від Києва, в Чернігівській області, яка колись належала до Полтавщини. Він народився в 1929 році, як і авторка «Чужинки», і його дитячі спогади залишилися вражаюче яскравими і болючими. Батько був свідком того, як від голоду померли 16 членів його родини. Він згадував, як комісари забирали їжу навіть з мисок — отже, голодомор був штучно створений. Влада забороняла говорити про пережите, намагаючись стерти з пам’яті людей свої злочини, але не всі мовчали.
Знищені села та втрачений генофонд: спогади про Голодомор у родині Чухлібів
Одного разу, коли я була підлітком, ми стояли біля вікна, і я сказала батькові: «Тату, подивись, який гарний захід сонця», а він відповів: «Я не люблю заходу сонця…».
Це був відголосок страху, який залишився з ним після того, як у дитинстві він бачив, як його друзі найчастіше помирали саме під час заходу сонця. Їх загортали в ряднинки і виносили з дому, і більше він їх не бачив.
Батько розповідав також, як його дядько одного разу побачив у Чернігові на одній вулиці близько 60 померлих від голоду. Коли я вперше поїхала до Чернігова, кожна вулиця здавалася мені саме тією, на якій люди боролися за своє життя і помирали. Тоді ця трагедія замовчувалась, а правда жила в родинах, де не боялися передавати її дітям. Але це були лише крихти пам’яті, адже повертатися до того жахливого часу і переживати його знову було надто боляче.
Коли говорять про знищений генофонд, я згадую слова своєї бабусі, Ганни Максимівни з роду Кущів, матері мого батька. Вона часто розповідала про рід свого чоловіка, Михайла Чухліба, як про найкращих людей села: дружніх, добрих і освічених. Серед померлих Чухлібів був і вчитель, який приїхав відвідати батьків, але після блокади села військами вже не зміг виїхати й загинув від голоду. У роду Кущів також були жертви голоду, зокрема мій прадід Максим, могилу якого досі доглядає його правнук. Могили збереглися лише для тих, хто помер відразу. Пізніше ж померлих уже просто збирали і вивозили підводами до братських могил, де їхні сліди безповоротно загубилися. Роду не стало, і самого села вже теж немає.
Порожні скрині і зруйновані долі: страх, втрати і боротьба за виживання
Деякі родини змогли втекти на Донбас. Так і батьки моєї тітки Ніни, втративши двох дітей, вирішили вивезти решту від голоду і поїхали працювати в шахти. Однак доля згодом привела її батька до Сибіру — родину оголосили «ворогами народу», бо шахтарі розповідали вірші на кшталт:
«Висить Сталін на стіні, а живемо ми в лайні».
Уся бригада отримала по 10 років таборів, і тітка з родиною опинилася напризволяще. Її батько повернувся з таборів і вперше зустрівся з донькою, коли вона вже була дорослою.
Тітка Ніна казала: «Що ж зі мною зробили, що я йшла на ту зустріч і думала: це ж мій батько — ворог народу…»
Понівечені людські долі, покинуті хати, стерта пам’ять, принижена гідність і всепоглинаючий страх — страх, який проник у кров, у кістки, в саму душу. Я пам’ятаю цей страх у батькових очах.
Але так само пам’ятаю, як він розшифровував назву ТОРГСІН: «Товарищи, опомнитесь, Сталин истребляет народ».
Голод змушував людей нести до «торгсінів» усе цінне, що в них лишалося, продаючи останнє, аби вижити.
У моєї бабусі теж спорожніла скриня, адже за її вміст вона врятувала мого батька — свою єдину дитину на той час. Коли ж її просили взяти до себе двох осиротілих дівчаток Волковських-Чухлібів, вона відмовилася, бо знала, що так усі можуть загинути. Ті дівчата, Валя і Галина, вижили в дитбудинку, але почуття провини за те, що не змогла взяти племінниць чоловіка, переслідувало бабусю Ганну все життя.
Згодом її коханий Михайло загинув у 1941 році, залишивши її з трьома синами і портретом на стіні. Скриня порожня, але син живий — ось відповідь на питання, чому в українців немає або дуже мало спадкових коштовностей. У ті часи продавали навіть сорочки, аби врятувати життя.
День пам’яті жертв Голодомору: історії, що проростають крізь біль
Цього літа в Гадячі я випадково заговорила з жінкою саме на цю тему. Вона розповіла, що її бабуся, колись заможна і «розкуркулена», під час голоду змушена була продати всі скарби зі своєї скрині.
Бабуся все життя шкодувала, що нічого зі спадку не дісталося онуці: «Як би тобі личило моє намисто і дукачі… але…».
На жаль, вижити вдалося далеко не всім із її родини.
Мільйони загиблих страшною голодною смертю достукалися з небес до сердець живих, і 28 листопада 2006 року Верховна Рада ухвалила закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», яким Голодомор офіційно визнано актом геноциду українського народу. Наступного дня, 29 листопада, закон підписав Президент України Віктор Ющенко, зазначивши, що це є поверненням історичного боргу перед мільйонами людей, заморених голодом. Відтоді кожну четверту суботу листопада в Україні щорічно відзначають День пам’яті жертв Голодомору, проводячи скорботну акцію «Запали свічку пам’яті».
Я стояла на Михайлівській площі в той день, коли вперше офіційно відзначали День пам’яті жертв Голодомору, і не могла відірвати погляду від моря свічок. Люди приходили, ставили свої свічки, ніби запалювали вогні в пам’ять про тих, кого втратили. Ми з подругою поспішали, хвилювалися — чи збереться народ, чи не згасла пам’ять? Але вона палала в кожній свічці, в кожному погляді, спрямованому в небо, і в кожній сльозі, що падала на землю. Це була пам’ять про наших батьків і рідних, які вижили, але не дочекалися справедливості, як і мій батько. Це був мовчазний діалог з нашими предками, яких намагалася знищити радянська система. Але ми залишилися.
Ми — те зерно, що проростає крізь історію, біль і спроби стерти нашу національну пам’ять. Ми є, і є наші історії — це наш біль, але й наша сила, яка допомагає вижити, нагадуючи про важливість збереження людяності навіть у найтемніші часи. Ми боремося. Наш народ живе і житиме!
Читайте також:
