Світ дитинства у творчості Олександра Недовіса

«Вибір»

Оповідання

Над лугом сходило сонце. Поволі, золоточоло, воно торкалося своїми промінцями ще сонно-росяного світу і радісно спивало легенький вранішній туман. А він клубочився над річкою і прагнув заховатися поміж кущами верболозу, зачепитися за похилені листочки яворів. Ранкова тиша відлунювала дзвінкоголосим співом неба і землі.

Ось промінець сонця помітив поміж трав невеличку ніжно-тендітну квіточку. Він доторкнувся до неї теплом, і вона відкрила свої чарівні пелюсточки.

— Ой, яка ти гарна, — сказав промінчик, —  я тебе тут раніше не помічав.

— Звичайно… Довкола ціле море таких, як я…

— Справді, ціле море, але ось таких, як ти, не бачив. Тебе як звати?

— Я ще не знаю. Я сьогодні вперше тут, у цьому світі.

— Які в тебе чисто-чисто білі пелюсточки… Можна присісти на них? 

— Чому запитуєш про це? Ти… хто?

— Я — промінь, маленька частинка великого Сонечка. Бачиш, як воно сміється світові, небу і… тобі? Можна  я   ще раз доторкнуся до тебе?

— Звичайно, можна, — сором’язливо відповіла квіточка, підіперши голівку зеленим листочком.

І промінчик опустився між її пелюсточок.

— Спасибі тобі, тут так затишно, привітно і… чарівно.

Через  хвилину промінець, посміхнувшись, піднявся над квіточкою, щоб краще розгледіти її. На своє здивування, він помітив, як там, де він щойно був, на тій містині між білих пелюсточок, залишився його жовто-теплий слід. Тепер квіточка споглядала світ своїм жовтим оком з-під білесеньких пелюсток-вій.

— Ти… ромашка! — захоплено вигукнув промінчик, — ро-маш-ка, але… дуже-дуже гарна!..

З тих пір промінчик із самого ранку поспішав до своєї ромашки, спивав із неї залишки росички і зігрівав теплом. Навіть і тоді, коли хмари закривали небо і йому не під силу було пробитися крізь них, він відчував: вона там і чекає його, він їй потрібний. А коли небо звільнялося від хмар, промінчик знову поспішав до подруги ромашки…

Але одного разу, після жахливої зливи, що довготривало покрила землю, промінчик не зміг знайти свою ромашку. Пошуки ні до чого не привели. Він кликав її з неба, кликав поміж трав, та все даремно…

— Кого ти тут шукаєш, кого-о-о-о? — почувся голос.

— Хто це? Хто говорить зі мною? — схвильовано запитав промінчик.

— Це я — вітер, вільний вітер, володар світу.

— Якщо ти володар, то про все маєш знати. Тут десь була моя біляво-золотиста подружка, яку я назвав ромашкою… А тепер щось  її не знаходжу…

— Ха-ха-ха-ха, — зареготав вітер. — Ти шукаєш ту, яку не зміг захистити від зливи, грози і… від мене. Ти тільки маленький промінчик сонячного дня, а я — вітер, розумієш, я — всевладний великий володар усього. Я — ві-тер! Не шукай… не шукай, не шукай того, хто підкорився моїй волі. Не шука-а-а-й!

Промінчик від несподіванки замер. Це ж як: хтось привласнив його радість, до якої він так поспішав?

— Де ти, моя ніжносте, де ти?.. —   забринів схвильований голос промінця.

Але тиша, мовчазна і гнітюча, була відповіддю на його слова. А на лузі, закидана мокро-холодним листом і травою, тремтіла його квіточка, його ромашка. Вона повірила вітрові, повірила його силі, повірила його слову. І він замів, засипав її соломіць зірваними з дерев листочками і стебельцями торішньої трави. Він обіцяв свій затишок, свій захист, але… без тепла. І для ромашки вмить зник весь світ, його краса, його неповторність, які  розкрив їй чарівний небесний гість. І тільки око, її око світилося так само золотаво-золотаво крізь велику і брудну краплю дощу, що тягарем повисла між пелюсточками. Та навіть тут, покинута і притиснута до землі, ромашка відчувала той невимовний, той ніжний дотик небесного друга до її пелюсток.

І на мить їй здалося, що вона зачула неповторний запах далеких небес, які були домівкою її промінця, і невимовна туга скотилася сльозинкою смутку по листочку. Вона зрозуміла, що знайти її буде дуже важко, майже неможливо. Отже, вони більше ніколи не зустрінуться. Мабуть, ніколи…

Яскраве сонечко заспокоїло свого маленького промінчика.

— Не сумуй, на землі все по-земному… Кожному — свій шлях. Вона не захотіла бути з твоїм теплом і ніжністю, а свідомо вибрала своє, свій земний захист, свій світ, і тобі потрібно поважати її рішення… Крила для польоту даються всім, та не кожен  хоче їх брати…

І він все зрозумів… Тільки там, десь глибоко-глибоко в його сонячно-теплій душі, усе таким же бентежним неспокоєм квітла ніжно й величаво біляво-жовта ромашка, квітка його радості. його щастя і величної, непідвладної стихіям світу неземної любові.

«Владиків вихід»

Монофон

Владик встав вдосвіта, виспався! Відчинивши вікно, відразу відважно визирнув вниз: вранішньо всміхався вересень, вузькою вуличкою вигулювали вівчарку. Вдалині вітерець виколисував верховіття. Вони вигравали, в вигаданих витворах вигойдувалися, вихилялися, вивільняючись від волі вітру. Владик вдивлявся вдалечінь, вражений вересневістю виду: весело виблискували вітрини, віддзеркалюючи вранішні відсвіти. Від вітрин вкотре вже віяло втаємниченістю. Вони вабили Владика, виманювали вигулятись, видивитись, виговоритись. Втім, Владик вмів вистояти! Він вмився, вмить відшукав водолазку, вирішивши вже вибігти вниз, вимріюючи всі важливі витівки. Вислухав вкотре вмотивовані вимоги: вдома вдосталь всього, вишукана випічка. Втім, Владика вабила вереснево-вітряна вулиця. Вільнодумність взяла верх: він відфільтрував всю важливість виходу, «відморозився» від вмовлянь, відмовчався від відмови, вмить взувся, випурхнувши вниз. Вересневий вітерець відкрив валізу весело-вередливого вихору. Владик відчув волю, вона відчула Владика – веселого, ввічливо-виміркуваного… Вівчарка, виокремивши Владика, вабила вишуканим видом. Владик всміхнувся, вітерець виколисавши визолочену вереснем віточку, виспівував вітання. Всі відгукувалися, віддячували, відкланювалися. Все веселилося, видзвонювало, вкотре вже відчуваючи всю веселість вересня.

Поетичний віночок

***

В школу Інночка зібралась,

Личко вмила, розчесалась,

Із сніданочком з котлет

Розібралась тет-а-тет.

Озирнулася кругом,

маму в щічку цьом-цьом-цьом,

підхопила рюкзачок,

що то значить «Світлячок».

***

Мені сьогодні хочеться тепла,

Щоб світом мрій із пензликом пройтися.

Промінчик, де ти? Доторкнись чола!

Моє натхнення, де ти? Відгукнися!

Мій рюкзачок чекає вас щодня,

Та і дідусь, я впевнена, чатує,

Коли ж  складуться пазли-справи дня

І пензлик А-4 розфарбує.

***

Знову кашель... Ну що тут робити?

Його віник втомивсь «виганять»,

Знову ліки доводиться пити

Без прогулянок, втіхи, занять.

Щось весна так нечемно жартує.

В нас розмови про це не було,

Бо вже школа за мною сумує

І мене її кличе тепло.

Я не хочу із кашлем лежати,

До театру поїздки втрачать,

Я не хочу занять пропускати!

Все, доволі, потрібно вставать!

***

Березень колише

віти за вікном,

Сон казки складає

в Інни над чолом.

І хоч хтось подушку

смика за рубця,

Додивитись казку

треба до кінця,

Бо не прийде більше

знов вона у сни,

Так що треба слухать

казочку весни.

Це вже потім будуть

школа, низка справ,

Головне, щоб мозок

казку не проспав.

***

Я іду до школи,

сонечко сія,

На обличчі квітне

посмішка моя.

І удача, знаю,

квітне теж в мені,

А із нею миті

ніжно-чарівні.

Зустрічай же, ранку,

Інночку свою,

Бо найбільше в світі

я тебе люблю.