Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Субота, 20 Липня 2024 року
«Світлом і теплом була для мене Леся»
«Світлом і теплом була для мене Леся»

«Світлом і теплом була для мене Леся»

У березні виповнюється 155 років від дня народження і 60 років від дня смерті гадяцької подруги Лесі Українки Антоніни Семенівни Макарової. Про те що єднало жінок, про їхню дружбу і про пам’ять, що досі береже наше місто – у сьогоднішньому дописі.

Сухі відомості які містяться у хронології життя і творчості Лесі Українки при побіжному огляді нічого особливо, крім підтвердження самого факту листування, нам не дають. Але коли заглибитися у його зміст – стилістику, мовні звороти, емоційну складову – ось тут і справді починаєш розуміти внутрішню суть, вдачу, риси характеру Лариси Петрівни Косач. Її скромність, готовність допомогти, бути корисною, повну відсутність зірковості і зарозуміння, доброту, шляхетність, глибину, небайдужість і працелюбність – все це читається у листах до товаришки, звичайної гадяцької вчительки Антоніни Макарової.

Познайомилися вони влітку 1893 року у Єлизавети Іванівни Драгоманової. Після закінчення Роменської жіночої гімназії Макарова отримала у Гадячі роботу помічниці вчителя. Вона винаймала квартиру у наглядача повітового міського двокласного училища, який, у свою чергу,  орендував приміщення у Драгоманових. Лесина бабуся проживала у тому ж дворі, лише в іншому будинку. Мемуари Антоніни Макарової містять відомості про відому родину, обставини їхнього життя. Варто сказати, що зв’язків із Драгомановими-Косачами подруга поетеси не поривала вже і опісля того як переїхала до іншого помешкання. Підтримуючи дружні стосунки, молода вчителька часто навідувалася до бабусі Єлизавети, допомагала їй писати родичам листи. Саме вона сповістила Олену Пчілку про хворобу Єлизавети Іванівни незадовго до смерті останньої. Окрім Драгоманових Антоніна Семенівна особисто була знайома з Панасом Мирним, товаришувала з його сестрою, відвідувала сім’ю Рудченків.

Перша зустріч майбутніх подруг відбулася на Драгоманівському обійсті. Ось як Макарова її описувала: «Коли я зайшла на подвір’я, то побачила високу молоду дівчину ˂…˃ Обличчя її було жовтувато-бліде і некрасиве, але дивовижно благородне. Особливо красиві мала очі. Уважний, допитливий і водночас добросердний, лагідний погляд причаровував. Її очі захоплювали мене. ˂…˃

Трохи згодом вона увійшла до кімнати і Єлизавета Іванівна нас познайомила.

– Моя онука Леся, - сказала вона.

– Косач, - коротко промовила Леся і дружньо стисла мою руку.  

Так розпочалося знайомство, яке поклало початок багаторічній дружбі, щирій допомозі, глибокому спілкуванню, новим ідеям, конкретним вчинкам і вічній пам’яті. Дивує цікавий штрих: під час першого побачення Антоніна Макарова гадки не мала про те що Лариса Петрівна пише і лише одного разу чула у її виконанні авторський вірш. А сталося це у 1898-му, коли разом із Лесиним братом Михайлом жінки прогулювалися човном по гадяцькому Пслу. Антоніна Семенівна і сама ділилася з поетесою власними творами.

Подруги не мали можливості бачитися часто, проте у листах багато говорили про події гадяцького життя, спільних знайомих, ділилися враженнями, переймалися долею неосвіченого народу. Так виник задум про запровадження на Гадяччині народних читань. За цю справу взялася Антоніна Семенівна, натхненна підтримкою товаришки. Лариса Петрівна допомагала у придбанні книг, особливо для дітей, піклувалася про забезпечення методичною літературою, купуючи її за власний кошт і надсилаючи до нашого міста.

Епістолярій не можна назвати офіційним, бо поза роботою і планами жінки багато говорили про особисте. Оригінали листів Лариси Петрівни Антоніна Семенівна передала до Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка Національної Академії Наук України. Відповіді Макарової не збереглися. Загальновідомо як ревно Леся ставилася до таїни приватності, колись писала матері, що не любить навіть щоб і конверти від її листів потрапляли у чужі руки.

Макарова щиро ділиться переживаннями щодо відсутності власного життя, що зумовлено повною самовіддачею учительській праці, піклуванню про родичів та їхні родини, відверто говорить про своє незадоволення роботою у школі та брак однодумців у колі провінційного міста. Письменниця намагається допомогти подрузі і не просто порадою, а конкретною справою. Ось цитата з Лесиного листа: «Мені не одні Ви казали, що при мені люди робляться луччими, – сьому я б хотіла вірить, бо се був би дуже щасливий дар. Все-таки не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше – ніхто не вартий сього, бо ідеал – се ідея, а не людина. Не вірте в мою ідеальність, а вірте тільки, що я Вас люблю і бажала б Вам справді «неба прихилити, та тільки не знаю, як се зробить».

Згодом, за сприяння Лесі Українки, Антоніна Макарова виїздить до Полтави, де певний час живе і працює.

На прохання подруги Антоніна Семенівна збирає відомості про життя місцевої громади – зокрема, про діяльність релігійних сект (Лариса Петрівна саме тоді пише статтю з цієї теми).

Спілкувалися жінки і на літературні теми, обговорювали спільно прочитаних авторів. А коли товаришка висловила поетесі власні думки про її поему «Роберт Брюс, король шотландський», присвячену дядькові Михайлу Драгоманову, Леся відгукнулася щирим зізнанням: «Коли Вам подобається Брюс, то значить ще варто жити».

Остання зустріч подруг була сумною і болючою. Звернімось до спогадів Макарової: «…дізнавшись, що Леся в «Зеленому Гаю», повернулась в Гадяч (на той час Макарова мешкала у Полтаві – прим.авт.) і пішла до неї. ˂…˃ У Лесі були гості – якісь студенти, і мені не вдалося поговорити з нею наодинці. ˂…˃ Бліда, худа, виснажена, і очі повні скорботи… Говорила вона тоді дуже мало. На моє захоплення «Зеленим Гаєм» вона сказала: «Так, чудово тут, дуже чудово, все забуваєш, окрім хвороби», – і її очі наповнились слізьми. Вона сказала це таким тоном, що у мене стислося серце, і я стала швидко прощатись, щоб не розплакатися при всіх. Більше я не бачила дорогої Лесі, котра світлим променем блиснула в моєму безрадісному житті».

З невідомих причин народна вчителька все ж повернулася до роботи у Гадячі. З міста більше не виїздила. За успіхи в педагогічній діяльності Міністерство народної освіти нагородило А.С.Макарову Срібною і Золотою медалями, грошовими преміями та подякою. Як зазначала вона у листі до завідувачки відділом рукописів Інституту літератури Марії Грудницької: «мій ювілей (25-річчя педагогічної діяльності – прим.авт.) був єдиним ювілеєм народної вчительки в Україні».

На пенсію Антоніна Семенівна вийшла у 1923 році, але до глибокої старості продовжувала займатися з дітьми і навіть працювала доглядальницею. Свій земний вік вона присвятила служінню людям – учням, родичам і близьким. «Якби це не було так гучно, то я би сказала, що девізом усього мого життя було: «Все для інших і нічого для себе», – напише вона у 1954-му, за 9 років до смерті .

У останні десятиліття Макарова активно листувалася з науковцями, літераторами, редакціями газет і журналів, працівниками музеїв і бібліотек, писала спогади про Лесю Українку, відгукувалася на запрошення до діалогу, згадуючи дорогу її серцю людину, яка протягом усього життя лишалася для жінки прикладом для наслідування і тим вогнем, що дарував снагу. На сторінках місцевої періодики розміщені спогади Антоніни Макарової «Леся Українка в Гадячі», «Незабутня подруга», тут же друкувалися вірші «Моїй голубці дорогій», «Незабутні луги-береги», з посвятою поетесі.

Пам'ять про народну вчительку досі живе у нашому місті. Ще маємо гадячан, які знали і донині згадують Антоніну Семенівну. «Макарову, приятельку Лесі, я бачила у школі, десь у 1961 році, – говорить Леся Донос, – я тоді навчалася у третьому класі. ˂…˃ Коли Макарова приходила до нас у школу, вона була вже дуже старенькою, її під руки привели. Вона нам розповідала про родину Лесі Українки, про Олену Пчілку. Говорила, що Ольга Петрівна була дуже розумна, але власна жінка, я так зрозуміла. Але в толк.  Вона вміла покомандувати, але все в неї було в толк. Багато вона знала, та не цуралася простих людей. ˂…˃ Мене в дитинстві усе це дуже здивувало, бо одне у підручнику почитати, а друге — живу людину послухати…» (З інтерв’ю Інни Дідик із Лесею Донос.)

Про Антоніну Семенівну згадує і інша гадячанка, сусідка Макарової по К.Лібкнехта, Людмила Іванівна Іващенко: «Наш будинок здано в експлуатацію у 1934 році. У ньому було кілька квартир. Батьки заселилися сюди у 1948-му, тут і я народилася. По сусідству жила старенька бабуся (Антоніна Семенівна, - прим.авт.). Жила бідно. Пам’ятаю, що мені було років десять, коли до неї, щоб допомогти по господарству приходила якась жінка.  Вона [А.С.] давала мені гроші і я ходила інколи їй хліба купити. Або винести на вулицю відро. Вода тоді була ще у дворі. Я інколи набирала для неї води і заносила до хати. Вона вже майже не виходила з дому. Не знаю чи мене хтось про це просив. Просто хотілося допомогти. Або вона сама або хтось із близьких розповідав, що Макарова дружила і переписувалася з Лесею Українкою.» (Записано М.Рахмун)

Першими розробниками теми співпраці і дружби двох жінок були науковці Андрій Чернишов та Анатоль Костенко. Досліджувала її і відома лесезнавиця Тамара Скрипка. Багато цікавих фактів, що базуються на епістолярній спадщині, подає київська науковця – співробітниця інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Алла Диба. У своєму виступі на науковій конференції 22 травня 2009 року у Гадячі, присвяченій 160-річчю від Дня народження Олени Пчілки, Алла Георгіївна порушила два цікавих питання на які у наукового світу не було відповіді. Перше – дослідниця висловила жаль із того приводу, що невідома точна дата смерті Лесиної подруги. Друге стосувалося різних адрес у листах Антоніни Семенівни, якими були підписані листи Макарової до Лариси Петрівни Косач. Науковиця припускала, що вулиця К.Лібкнехта (нині Гетьманська) є новою, пізнішою назвою вулиці Нероновича. Алла Диба висловлює сподівання щодо роботи краєзнавців Гадяча і нові дослідження з цієї теми.

Нині ми з упевненістю можемо відповісти на ці питання.

Точна дата смерті Антоніни Семенівни відкривається нам на шпальтах місцевої преси, а саме «Будівник комунізму» за 09.03.1963 року. За підписом групи товаришів читаємо наступний допис: «2 березня вся громадськість Радянської України відзначила 95-річчя з дня народження Антоніни Семенівни Макарової, старої вчительки-пенсіонерки, щирої задушевної подруги видатної поетеси Лесі Українки, з якою вона познайомилася більше 65 років тому в м.Гадячі. А 7 березня 1963 року Антоніни Семенівни не стало. ˂…˃ Смерть обірвала життя А.С.Макарової, але світла пам’ять про неї назавжди залишиться у всіх тих, хто її знав». На цій же шпальті розміщено і некролог Гадяцького райвно та райкому профспілки працівників освіти, вищої школи та наукових установ і співчуття родині покійної. Отже, поруч із роками життя і смерті вже можемо з упевненістю ставити дати 02.03.1868 р. – 07.03.1963 р.

Стосовно другого питання з’ясовуємо наступне. Вулиця Нероновича у Гадячі знаходилася поблизу колишньої садиби Драгоманових. Зараз вона зветься Степаненка. Тут і донині розміщується невеличкий будиночок із номером 9 у приватному дворі однієї з господ. У лютому 2023 року, на виконання Закону про декомунізацію, мешканці Степаненка підписали лист-звернення до міського голови з проханням перейменувати вулицю, що названа іменем секретаря РК КП(б) на вулицю Антоніни Макарової.

Цьогоріч, з нагоди річниці від Дня народження і роковин смерті Антоніни Семенівни планується цілий ряд заходів. Так, 28 березня об 11 годині у Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї відбудеться тематична лекція "Бажала б Вам справді "неба прихилити"". Окрім того, наукові співробітники готують окрему туристичну стежку «Зустріч із незабутньою подругою», що розкриє відвідувачам маловідомі куточки міста. У закладі також планується поповнення музейної кімнати «Берегині Драгоманівського роду» новими експонатами – оригінальними автографами і світлинами Макарової.

Щира дружба і любов, співчуття і вдячність, мета і талант – то рушії будь-якого життя. Але найбільша сила – пам’ять людська. Вона часто прикидається сонною і незворушною, але достатньо одного тихого голосу з минулого, щоб попри нашарування подій і обставин, попри кількість минулих років і припорошене тишею забуття вона вигулькнула знов на поверхню сьогодення і нагадала нам про те, що жили і творили на Гадяччині люди незвичайні, люди титанічної сили і незборимого духу. А з нас треба так мало і водночас багато: бути гідними продовжувачами їхньої пам'яті.

А.С.Макаровій Леся українка присвятила свій вірш «Товаришці на спомин»

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться

Провадить знов розмови запальні,

Нехай, поки від них ще серце б’ється,

Я вам на незабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись, – часами се буває, –

Розглянути старі шпаргали прийде хіть,

Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає

І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ґанок,

Летючі зорі, тиха літня ніч,

Розмови наші, співи й на останок

Уривчаста, палка, завзята річ.

Не жаль мені, що се вам нагадає

Запеклої ненависті порив.

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Згадати тільки всі тяжкії муки,

Що завдали борцям за правду вороги, –

Кому ж не стиснуться раптово руки

Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,

Як згасне все в душі невільничій у нас.

Ох, може б не було життя таке нещасне,

Якби вогонь ненависті не гас!

Лагідність голубина, погляд ясний,

Патриція спокій – не личить нам.

Що вдіє раб принижений, нещасний,

Як буде проповідь читать своїм панам?

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Феллахи, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарам.

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводарів оддав.

Одвага наша – меч, политий кров’ю,

Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, порушена любов’ю,

Той меч із піхви видобуть здола?

Нехай же ми раби, невільники продажні,

Без сорому, без честі, – хай же й так!

А хто ж були ті вояки одважні,

Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

17.07.1896

 

— Дана стаття надрукована у №6 від 24 березня 2023 року

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Недовіс Олександр
Газета
Дейна Ганна
Орлова Ірина