«Так, я - росіянка і у сина у паспорті написано «росіянин»

" Дід моєї мами, тобто мій прадід, жив під Хоролом. Був заможним господарем, мав у своєму розпорядженні землі цілого хутора. Тому більшовики назвали його куркулем і заслали до Сибіру. Так мій рід опинився в росії. Моя мама вже народилася в Сибіру, виросла, вийшла заміж. І я також народилася і виросла на далекому Сході. . Тож за паспортом я росіянка і довго навіть не знала, що маю українське коріння. "

" Коли я вийшла заміж і народила сина Сергія – він був дуже хворобливий з перших місяців життя. У 10 місяців йому поставили діагноз - вогнищевий туберкульоз легень. Лікарі сказали, що синові не підходить клімат і нам варто пожити в іншому місці, де буде сухий клімат, багато сонця, піску. Мій батько в ті роки мав високу посаду в Міністерстві оборони у Приморському краї і йому вдалося дістати путівку у військовий санаторій, що знаходився у Великих Будищах. Мій чоловік відмовився їхати зі мною, тож я подала на розлучення і поїхала в Україну лікувати 10-місячного сина. Згодом, тут я вдруге вийшла заміж, а після аварії на ЧАЕС у нас народилася донька. "

" О, так. Ми приїхали маршруткою із Полтави і одну жінку на зупинці у Вельбівці зустрічала бабуся із дитиною (я думаю то мама і дитина цієї жінки були). І те мале як почало «балакати» (сміється – прим.авт.) на такій гарній мові, що я аж розплакалася чомусь. Я тоді собі сказала: «Я що, не зможу вивчити цю мову і теж так говорити? Зможу!». Мені сподобалася Україна з перших днів і я була просто щасливою, коли років через 5 дізналася, що маю українське коріння та ще й саме з Полтавщини. То може насправді не випадково я «випадково» повернулася на прадідову батьківщину?. "

" - Було нелегко, але я не слабохарактерна, тож коли малого Серьожу в санаторії забрали і помістили в кувез, а мені не можна було залишатися там, я почала шукати житло. Мені вдалося поселитися у Вельбівці і влаштуватися працювати на свиноферму. Уявляєте, спочатку я працювала в чому приїхала – в шубці і лакових сапожках. А вже потім мені дали «куфайку» і теплі валянки, та вже і сама щось прикупила. Ще пам'ятаю як привезли мені дров і брикету, а я ж тоді ще не вміла у плиті топити. Сусідка прийшла, а я вся чорна, у сажі і хата повна диму. Питає: - А що ти робиш? - Піч топлю - Так ти хоч лядку відкрий, бо задихнешся ж! То вона мені показала що і як, навчила пічку топити щоб і тепло було, і я жива залишилася (сміється. – прим. авт.). "

" Так, я жила і працювала в Україні понад 30 років, хоча батьки і сестра лишалися у росії і ми їздили до них у гості. А коли я пішла на пенсію - тато захворів. Сестра ще працювала, мамі самій важко було доглядати за ним, тому мені довелося їхати туди допомагати мамі. Я провела там ще майже 7 років, а коли тата не стало, то одна мамина подружка якось сказала мені «Якщо до кінця цього року не виїдеш, то більше не побачиш ні дітей, ні внуків». Через тиждень, 1 грудня 2019 року я вже прилетіла в Україну. "

" Я не можу відповісти. Так мабуть було написано вищою силою, щоб я повернула своє коріння на свою землю. Мене доля привела в Україну і тут мені добре, тут все подобається – природа, люди, мова. Мені часто закидають різну гидоту у Фейсбуці за те, що я росіянка. Таким особам я відповідаю: «Спочатку зроби стільки, скільки зробила я для нашої армії, починаючи ще з 2014 року, а потім щось говори і суди мене». Я не винна, що народилася там, адже людина не обирає де, коли і від кого їй народжуватися. Так, за паспортом я росіянка, але майже 40 років живу в Україні, люблю цю землю, пишаюся українським корінням і вважаю себе українкою. "

" Я читаю, розумію українську, говорю з акцентом, але в письмі я дуже часто роблю помилки. Але я точно знаю, що «Україна» пишеться через «ї» - паличку з двома крапочками, а «Вічна слава» через «і» - паличку з однією крапочкою. "

" Навмисно не прививала, мабуть це так вплинуло оточення. Він завжди був розбишакою, проте справедливим. Мені навіть доводилося «відмазувати» його від поліції за його бійки. Після школи він закінчив Одеський державний університет внутрішніх справ України, працював у поліції, в ДАІ. Коли я поїхала доглядати батька, я говорила дітям аби вони теж переїздили. У нас там квартира є, там можливостей працювати було більше. Але і син, і донька навіть слухати не хотіли. «Ніколи в житті», - сказав мені тоді син. Там у Сергія є брати, з якими він завжди добре спілкувався до початку російсько-української війни. У нас вся родина адекватна, всі розуміють, що відбувається, засуджують цю війну. Але Сергій сам вирішив ні з ким не спілкуватися. Коли в росії почалася мобілізація, йому подзвонив один брат, а син сказав: «Якщо прийдеш сюди і ми зустрінемося – не подивлюся, що ти мій брат. Вб'ю. Росіяни всі п….». Зараз там лишилася моя старенька мама 1934 року народження, вона плаче постійно через усі ці події, але мама є мама. То з мамою ми спілкуємося, хоча не знаємо коли і чи зможемо ще побачитися взагалі. "

" - Сергій пішов воювати добровольцем ще у 2014 році. Пройшов навчання і потрапив у гарячі точки. Тричі був поранений. Він приказував сестрі, аби вона ні за що не промовилася мені, що він воює. Вони завжди мене дуже оберігали. Коли я доглядала тата, то в Україну приїжджала два рази на рік, а потім йому стало гірше і я кілька років не бувала тут взагалі. Тому коли у 2014- му почалася війна, а син підписав контракт і пішов воювати – я довго не знала про це, мабуть років 3. Бувало, подзвоню до нього, а там щось бахкає, гримить. Я й питаю що то. А він мені: «Ма, в мене така робота. Я ремонтую машини, тут все грюкотить, стукає. Все нормально». А потім я приїхала і мені знайомий каже: «Наташа, він в тебе такий молодець. Такий сміливий, відважний, вже скільки часу воює, навіть таке важке поранення не спинило… У нього ж уламок за кілька міліметрів від сонної артерії пройшов». Я так в тій машині і втратила свідомість. Друг Сергія Юрко Кириєнко загинув в Іловайському котлі, вони десь там вийшли 5 чи 6 чоловік. Сергій мені розповідав: «Хлопці всім своїм подзвонили рідним, попрощалися, бо ми були майже впевнені, що не виживемо, а я тобі не можу набрати. Мало того, що ти в росії знаходишся, а дзвінки ж відслідковуються, так ще ж і серце в тебе слабке. А в цей час дружина Оксана має ось-ось народжувати… То як було тобі дзвонити?» Якраз після чергового його поранення я повернулася в грудні сюди, в Україну. У березні в нього закінчився контракт і потім він поїхав у Польщу на роботу. "

" Так, він був у Польщі. Зранку почалося повномасштабне, а о 18 увечері він дзвонить і каже: «Ма, я в Києві. Скоро буду». Та ми ще 6 днів не могли його звідти забрати, там же таке творилося! Я думала з розуму зійду. От Сергій додому ледь дістався, а на ранок вже попросив старосту нашого села і той повіз його і ще одного рашівчанина Романа у військкомат. Романа одразу остаточно завернули, бо в нього після АТО якась серйозна травма, але Сергія теж не взяли. Він приїхав і не випускав із рук телефон - все комусь дзвонив. А на мої вмовляння сказав: «Не став мене перед вибором. Я сказав, що все-одно піду!». І через кілька днів його викликали з речами у військкомат. Так для нього почалася нова війна. Ось такий він мій доброволець, мій патріот, мій «руський» українець. "

" Ми на такі теми не спілкувалися. Він мене дуже оберігає. Він розуміє, що у мене там мама і відмовлятися від неї я не буду, хоч я до самих кісточок проукраїнська і усім серцем ненавиджу росіян, які підтримують страшну війну. "

" Він мені майже нічого не розповідає і зараз. Щось я дізнаюся від інших людей, щось із його сторінки у Фейсбуці, як викладе якесь відео. А де він був у період АТО і про поранення я в документах побачила і прочитала. Як його дочка до школи збиралась, то треба було довідку, щоб їй пільги були як доньці ветерана АТО, то Серьожа сказав де взяти ті папери. А згодом і їх забрав і десь заховав, щоб я менше що там бачила. Знаю, що він вже пройшов такі гарячі точки російсько-української війни як Бахмут, Курахове, Покровськ, Авдіївка, Марїнка…. Та я багато чого не знаю, але щораз повторюю: «Я все одно тебе діждусь. Діждусь, обійму на порозі, а тоді вже можна і вмирати». Через свою запальну вдачу, він не просто виконує накази, а ще й часто самовільно ризикує, через що я його постійно сварю. От влітку вони із побратимом видерлися до ворожих окопів і повісили між березами український прапор, прямо перед носом у орків. А ще навішали брудних носків на дуло танку. Кажу йому: «Син, тебе ж могли там вбити!» А він мені: «Мам, ну двічі не вмирають же. Я знав, що все буде добре.» Звісно, я дуже пишаюся, що Сергій у 2022 році був нагорождений нагрудним знаком «Знак пошани». "

" Волонтерити я почала одразу, як тільки почалася війна. Ми збираємо, а люди несуть, потім разом печемо, готуємо, варимо, сушимо, купуємо… Мій батько був азербайджанець і саме від азербайджанської діаспори я отримувала найбільше гуманітарної допомоги, яку і на село ми виділяли, і військовим відправляли. Зараз ми, на жаль, не отримуємо в тому обсязі допомогу, як на початку «повномасштабки» і тому вже місяців 5 передаємо все тільки військовим і тільки на бригаду Сергія. Я об'єдналася із нашим священником і ми працюємо разом. Починаючи з квітня, кожні три тижні ми відвозимо продукти у Гадяч Наді Василенко для «Гадяцького борщу». Вона іноді говорить, що саме потрібно і тоді у Фейсбуці я виставляю збори, розкидаю по групам і люди несуть продукти чи кошти. Спочатку я не виставляла звіти, а потім одна жінка зробила мені зауваження і відтоді я фотографую список і виставляю звіт. Люди різні бувають. Колись я раділа, що маю лише маленьку грядочку «для себе», а тепер почала саджати набагато більші обсяги овочів. Восени я навмисно переважувала і знаю, що зрізала 315 кг капусти. Дуже багато буряка, моркви ми вже відвезли і ще будемо везти. А скільки мішків солодкого перцю в тому році було відправлено! "

" На жаль, дуже зменшилася. Крайній раз ми відвезли попередню партію продуктів у грудні, а на наступну просто не було чого везти. Тому я попросила підтримати донатами. Але скинулися коштами лише дві людини. Сама я з грошима не зв'язуюся, якщо мені дають в руки, то відношу у сільську раду, щоб там записали. А коли хтось питає, то завжди даю номер картки Наді Василенко, щоб їй напряму скидали. "

" Наші дороги. Священник вже відмовляється везти своїм автомобілем допомогу. Він уже кілька разів ремонтував машину, а по таких дорогах і нове авто не довго буде їздити. Неприємно знати і усвідомлювати гірку правду, що я збираю гроші і купую машину для хлопців на передовій, а хтось купує групу інвалідності. Я не засуджую, просто думаю, що краще б не знала цього. Неприємно чути якісь негативні відгуки про себе, але я точно знаю що стараюся, якщо не для всіх, то для свого сина точно! Так, я теж отримую допомогу, як сім'я військового, але при тому і іншим допомагаю, особливо внутрішньо-переміщеним особам. Але знаєте, ВПО є різні. Іноді ходять до мене, як у магазин, ледь не щодня і як в супермаркеті замовлення роблять. Цікаво, що їздять на дорогущих автомобілях, а зубну пасту в мене просять. Буває, що зберу якісь речі, продукти для переселенців і залишу все у магазині, щоб мене по селу вони не шукали. Всім допомагаю, хто цього потребує, іноді і їжу готову передаю. А дівчата у магазині бачать, як я стараюся, та і собі часто жартують: «Тьоть Наташ, всинови нас». Ось так, не кожен руський - ворог і не кожен, хто солов'їною мовить – патріот. Я вже сто разів повторювала, що не можна рівняти всіх одним мірилом. Сергій теж розповідає і про те, що іноді витворяють українські командири та як підло зраджують, і про те, скільки росіян переходять на наш бік і воюють проти російської армії. "

" Тоді була війна, і зараз війна. Але у 2014 році, то було більше як якась гра, хоч і жорстока. А зараз відбувається найстрашніше і найкривавіше, що я бачила і чула у своєму житті. До нас прийшла отака навала нелюдів, як вони катують і знущаються із наших жінок, дітей! І мені неймовірно сумно, що у людей притупилося відчуття небезпеки, співчуття. Всі живуть своїм життям. Мало кому болить чуже горе, співпереживають лише ті, у кого хтось із близьких у тому пеклі. Оце найбільше жахає – байдужість. Та час все розставить по своїх місцях. Дяка всім і кожному, хто взяв до рук зброю! "